Рукою М. П. Бестужева-Рюміна було написано текст відозви, в якій повідомлялось про смерть «тирана» — Олександра І. Відозва оголошувала повалення самодер­жавства, що пригноблювало російський народ, скинення пут рабства і свободу Росії, прагнення без міжусобного розбрату встановити «народне правління». «Російське воїнство прагне встановити народне правління... Не буде вчинено ніяких злочинів. — Отже, хай наш благочести­вий народ перебуває в мирі і спокої..., чекає й сподіва­ється на найскоріше здійснення нашої святої справи»

Відозва до народу не переписувалась і збереглася лише в одному примірнику.

31 грудня об 11-й годині дня Чернігівський піхотний полк зібрався на площі готовий до походу: в повному озброєнні і спорядженні.

В цей час до Василькова прибув прапорщик І. І. Му­равйов-Апостол, посланець Північного товариства. Це посилило ентузіазм і віру солдатів у справедливість задуманої справи. Поразка повстання у Петербурзі не зломила мужності й рішучості офіцерів і солдатів.

Офіцерам Чернігівського піхотного полку посланець заявив: «Мій приїзд до вас в урочисту хвилину... приму­сив мене забути про минуле. Може ваша справа вдасть­ся, але якщо я помилявся в своїх сподіваннях, то не переживу невдачі і клянусь честю впасти мертвим на фатальному місці». Ці слова зворушили присутніх, а по­ручик О. Д. Кузьмін рішуче заявив: «Клянусь, що мене живого не візьмуть! Я давно сказав: «Свобода або смерть!». І молоді патріоти, сповнені надій і револю­ційного запалу, дотримали своєї клятви.

За наказом С. І. Муравйова-Апостола було прочита­но перед строєм Чернігівського піхотного полку револю­ційний документ, що закликав солдатів до збройної боротьби, — «Православний катехізис». Цей документ вперше похитнув віру солдатів у непорушність особи царя і кріпосницького ладу, засвітив у їх свідомості вогник боротьби за свободу. С. І. Муравйов-Апостол закликав солдатів зброєю відстоювати свої права.

Чернігівський піхотний полк, окрилений надією на успіх справи, рушив у похід з вигуками «ура!». Жителі Василькова, проводжаючи повсталих воїнів, зичили їм успіху, і ця підтримка підбадьорювала офіцеоів і солда­тів. Надвечір того ж дня полк вступив до Мотовилівки, де наступного дня повстанці отримали поповнення — мушкетерську роту під командуванням підпоручика А. А. Бистрицького. Тепер повстанців налічувалося близько 1000 чоловік, їх очолювали 19 офіцерів.

Посилаючи 31 грудня в м. Бишев загін з 20 солдатів на чолі з офіцером для підготовки квартир для Чернігів­ського піхотного полка, С. І. Муравйов-Апостол споді­вався приєднати до повстання кременчуцький піхотний полк, штаб-квартира якого знаходилась в м. Брусилові, куди пролягав і маршрут походу повстанців. Залишивши чотирьох солдатів-квартир'єрів у Бишеві, цей загін 1 січ­ня 1826 р. рушив на розшуки полка. 2 січня київський судовий чиновник при допомозі двох унтер-офіцерів Кременчуцького піхотного полка заарештував черніпв-ців-квартир'єрів.

В Мотовилівці повсталий полк 1 січня відпочивав. Сердечно зустрічали селяни повстанців, висловлювали їм свою солідарність. Селяни піклувалися про солдатів, вбачаючи в них своїх захисників і визволителів ^ш. Так було в усіх селах, де проходив полк. Головнокомандую­чий 1-ю армією Ф. В. Сакен 12 січня 1826 р. в листі, всупереч правді, намагався переконати царя, що нібито населення йому «віддане» і не мало зв'язків з повстан­цями.

Офіцери — учасники таємного товариства і основна маса солдатів проявили справжню відданість революції. Але кілька офіцерів, втягнутих у повстання, ганебно втекли з повсталого полка, справивши гнітюче враження на солдатів своєю зрадою. Тоді С. І. Муравйов-Апостол звернувся до солдатів з палким закликом мужньо три­матися й залишатися відданими справі боротьби за сво­боду. Промова повернула солдатам упевненість і до­вір'я до офіцерів, що залишилися з ними.

С. І. Муравйов-Апостол не дочекався повернення з Києва розвідки прапорщика О. Є. Мозалевського. Повстанців спіткала прикра невдача: усі п ять розвідників, які розповсюджували у Києві примірники «Православ­ного катехізиса», при поверненні в полк були арешто­вані властями в с. Петропавлівській Борщагівці за 12 верст від Києва.

Вранці 2 січня 1825 р. Чернігівський піхотний полк продовжив похід. Щоб дезорієнтувати урядові каральні війська, С. І. Муравйов-Апостол змінив маршрут, повер­нувши на Білу Церкву, де його не чекали царські власті і не було артилерії^П. Він розраховував на приєднання 17-го Єгерського полку, з яким налагоджено зв'язок через офіцера Ф. Ф. Вадковського. Останній приїжджав до Василькова і обіцяв від імені своїх товаришів під­тримку. О 4-й годині дня повстанці вступили в село Пологи за 15 верст від Білої Церкви. Послана вперед розвідка принесла невтішні вісті: 17-й Єгерський полк царське командування відправило з Білої Церкви в не­відомому напрямку. В Пологах чернігівці залишилися на ночівлю.

Вдень 3 січня повсталий полк з Пологів рушив у напрямку Ковалівки і Триліс, маючи намір відновити маршрут походу через Бишев і Брусилів на Житомир. Реальність здійснення цього плану була незначна, бо дорогоцінний час втрачено і царське військове команду­вання вжило заходів, щоб відвернути ненадійні військові частини від зустрічі з повстанцями.

Дізнавшись від розвідки про напрям руху Чернігів­ського піхотного полка, генерал-майор Ф. К. Гейсмар вишикував у бойовий порядок загін з чотирьох ескадро­нів кавалерії Маріупольського і принца Оранського гусарських полків з двома гарматами 5-ї кінно-артиле­рійської роти на висотах між селами Ковалівкою і Усти-мівкою.

Коли колона повсталого полка з'явилася на відкри­тому засніженому полі, Ф. К. Гейсмар наказав кінно-артилерійській роті висунути вперед гармати, а ескадронам риссю йти на зближення з повстанцями, щоб не допустити їх до лісу і розташованих поблизу сіл.

Помітивши наближення кінноти в бойовому порядку, С. І. Муравйов-Апостол наказав солдатам зарядити руш­ниці, а офіцерам — построїти полк в каре і швидким кроком наступати на гармати карателів. Повстанці не стріляли, розраховуючи на те, що їм вдасться перетягти на свій бік послані проти них війська. Але вони поми­лилися.

Коли чернігівці підійшли на відстань 200 кроків до гармат, Гейсмар наказав розстрілювати їх картечним вогнем. Однак при перших гарматних пострілах повстан­ці трималися стійко і не втрачали бойового порядку. Але після 7—8 пострілів гармат вони не витримали й почали розбігатися. Тяжко поранений в голову С. І. Му­равйов-Апостол з прапором в руках намагався зібрати повстанців, але охоплені панікою солдати зламали бойо­вий порядок і відновити його офіцери вже не змогли. Розгром повсталого полку довершила кавалерійська атака.

Спочатку гусари не наважували діяти шаблями про­ти своїх. Але ганебний приклад подав генерал Гейсмар, який власноручно зарубав поручика М. О. Щепилла. Гусари кинулися на повстанців, які, не витримавши атаки, припинили опір. І. І. Муравйов-Апостол, усвідо­мивши другу поразку повстання, не витримав і тут же застрелився. Крім двох офіцерів, Чернігівський піхотний полк втратив 6 солдатів убитими і 22 пораненими.

Каральний загін захопив у полон 5 офіцерів і 859 сол­датів та унтер-офіцерів Чернігівського піхотного полку, яких спочатку доставлено в Триліси, а звідти 4 січня — в Білу Церкву під посиленою вартою. Поранений в бою О. Д. Кузьмін в Трилісах покінчив життя само­губством — пострілом з пістолета. Три офіцери і шість солдатів було поховано в братській могилі поблизу Триліс.

Причини поразки військових повстань в Петербурзі і на Україні тотожні: декабристам не вдалося підняти на боротьбу солдатські маси, перебороти їх інертність, пасивність, царистські ілюзії, рабську покірність само­державству; збройні повстання відбувалися без ураху­вання елементарних принципів, що повинні забезпечити перемогу.

В Росії середини 20-х років XIX ст. революцій­на ситуація ще не склалася. Відсутність її також стала однією з причин невдачі повстання в Петербурзі і на Україні. О. І. Герцен справедливо відзначав, що «в день повстання на Ісаакіївській площі і в центрі другої армії змовникам не вистачало народу». Боротьба декабрис­тів не спиралася на масовий антифеодальний рух при­гнобленого селянства, з яким дворянські революціонери не мали зв'язку.

3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ

Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства й кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши натиск революціонерів, пере­важили.

Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ, вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася залякати передові сили Росії.

По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського руху, переважно офіцерів і солдатів. Близько трьох тисяч арештованих заповнили царські в'язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві. Го­ловною катівнею слідства над декабристами стала Пет-ропавлівська фортеця з її похмурими казематами.

17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств призначив Слідчий комітет на чолі з військовим міністром графом О. І. Татіщевим. Члена­ми комітету були брат царя М. П. Романов, генерал-ад'ютант О. І. Чернишов, директор поштового департа­менту О. М. Голіцину; начальник Головного штабу гене­рал-ад'ютант І. І. Дібич, начальник штабу гвардійського корпусу генерал-ад'ютант О. X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти Павла І сенатор П. В. Кутузов, черговий генерал Головного штабу О. М. Потапов. Все це — махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти, запопадливі служаки, тілом і душею віддані самодержавству. Хіба можна було чекати від них спра­ведливості й законності щодо революціонерів-декабрис­тів? Звичайно, ні.

«Перед судом історії, — писав декабрист О. В. По-джіо, — Микола стоятиме не один, а стоятимуть і всі ці державні чини, що були присутні при вступі його на трон».

Слідчий комітет діяв під безпосереднім наглядом Миколи І, якому доповідали про зізнання кожного де­кабриста. Слідство велося жорстоко, з уживанням усіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зі­знання. Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет представив царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення на кож­ного ув'язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського судилища.

1 червня 1826 р. Микола І підписав маніфест про створення Верховного кримінального суду з 72 осіб, а 3 червня це нове царське судилище вже почало читання матеріалів «Донесення» Слідчого комітету. Головою Верховного кримінального суду призначено М. М. Спе-ранського (декабристи висували його кандидатом у Тим­часове верховне правління). Список осіб, що віддавалися до суду, складався з 121 особи: 61 члена Північного і 60 членів Південного товариства. їх доля фактично вже була вирішена Миколою І, а суд мав лише виконати його волю.

Рішенням Білоцерківської військово-судової комісії 376 солдатів і унтер-офіцерів, учасників декабристського руху, позбавлено орденів і медалей, в тому числі 112 — за участь у Вітчизняній війні 1812 р.

Нещадною розправою над декабристами царизм на­магався посіяти в суспільстві страх і запобігти новим виступам передових сил проти існуючого ладу в май­бутньому.

Багаторічна напружена діяльність таємних товариств і збройне повстання декабристів дали ряд важливих уроків, що їх врахували наступні покоління борців ви­звольного руху в Росії.

Декабристи були визначними революціонерами. Вони рішуче виступили проти сил реакції, що гальмували прогрес країни. Своєю тривалою боротьбою дворянські революціонери накопичили певний позитивний досвід, який дістав високу оцінку й сприяв розвиткові визволь­ного руху в Росії. Варто вказати на найголовніші мо­менти цього досвіду:

• Висунення в програмі найпекучіших завдань, що виникли в ході соціально-економічного і політичного розвитку суспільства Росії — ліквідацію самодержав­ства і скасування кріпосного права, що сприяло б роз­виткові капіталізму й нових суспільних відносин.

• Визнання безумовно необхідним елементом револю­ційної боротьби гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що вносило елементи організо­ваності й цілеспрямованості у початковий період ви­звольного руху.

• Усвідомлення необхідності проведення соціальної ре­волюції в інтересах всього народу.

• Проголошення вперше в історії Росії лозунга рес­публіки, переваги якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали після тривалих дискусій і суперечок.

• Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої частини народу (в даному випадку — солдатських мас російської армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці.

• Спроба здійснення революційного перевороту не шля­хом вузької змови, а відкритим збройним повстанням, захопленням влади й передачею її до рук обраних на­родних представників.

• Прояв патріотизму, героїзму і самовідданості в не­рівній боротьбі проти старого ладу.

• Поразка декабристів зумовлювалась і цілим рядом негативних факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками наступним поколінням борців визвольного руху:

Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі на­родних мас у суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти поміщиків, а тому не могли очолити рух мас в революції.