shpargalka (735917), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.) – провідний філософ класич­ного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків (від грец. «прогулянка»).

Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон ме­ні друг, але істина дорожча». З точки зору Арістотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати фор­му, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою – кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою – душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Арістотелем, – активне начало, тоді як матерія – пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Врешті-решт Арістотель доводить відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічно­го цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм у філософії Арістотеля. Саме через те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів бо­гослов’я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких висновків. Для більшості філософів характерне дуаліс­тичне протиставлення двох начал: буття і небуття – у Парменіда, атомів і пустоти – у Демокріта, ідеї і матерії – у Платона, форми і матерії – у Арістотеля. За допомогою цих двох начал філософи на­магалися пояснити буття світу та людини. І другий важливий мо­мент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи,космосу.

Знати, за Арістотелем, – значить знати за­гальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Універсалії (кате­горії) структурують хаос уявлень (чуттєву цілісність) і роблять останню пізнаваною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Арістотель – фундатор формальної логіки. Він ви­значив три основні закони логіки:

1. Закон тотожності;

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон виключеного третього.

За Арістотелем проблеми люди­ни вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Арістотель – фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотель визначає два види чес­нот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відчаєм і боягузтвом) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена душею та політич­ною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Оста­точна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Арістотель вважав природним відношення раб–господар, але рабами повинні були бути не елліни а варвари.

14.Основні риси філософії Середньовіччя. Схоластика, етапи її розвитку. Номіналізм та реалізм.

Однією з особливостей середньовічної філософії е боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним зна­ченням цього терміна. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних по­нять, або уиіверсалій. Згідно з вченням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розу­му, який має божественну природу.

Термін «номіналізм» походить від латинського сло­ва «nomen», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реа­лізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсаліії) – лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом поча­лася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».

Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала пред­метом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою ста­тусу реальності категорій загального і окремого.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунто­вували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від мате­ріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалі). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу тео­логії, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну об­меженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці ло-гіко-гносеологічноїта етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).

15. Характерні риси епохи Відродження та відображення їх у філософії того часу. Гуманізм, пантеізм, геліоцентризм.

Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно ан­тичності. Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм».

Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кіль­кості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких супе­речить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина.

У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження.

Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліо­центричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними конструкціями.

16.Соціальні теорії єпохи Відродження (Н.Макіавеллі, Т.Мор, Т.Кампанелла)

Эпоха Возрождения XV - XVIII вв. - период ранней стадии кризиса феодализма и зарождения буржуазных отношений. Термин "Возрож-дение" употребляется для того, чтобы обозначить стремление веду-щих деятелей этого времени возродить ценности и идеалы античности, однако в этом значении термин "Возрождение" следует трактовать весьма условно. Возрождение на деле означало поиск нового, а не реставрацию старого. Наследием для мыслителей и деятелей Возрождения было средневековье. Объективно эпоху Возрождения следовало бы характеризовать как эпоху перехода, потому, что она является мостом к системе общественных отношений и культуре Нового времени. Именно в эту эпоху закладываются основы буржуазных общественных отношений, получают развитие науки, меняются отношения церкви и государства, формируется идеология секуляризма и гуманизма. Важнейшей отличительной чертой мировоззренческой эпохи Возрождения является ориентация на человека. В Возрождение на передний план выходит светская жизнь, деятельность человека в этом мире, ради этого мира, для достижения счастья человека в этой жизни, на Земле. Философское мышление этого периода можно охарактеризовать как антропоцентрическое. Центральная фигура не Бог, человек. начало всех вещей, человек - центр всего мира. Общество не продукт Божьей воли, а результат деятельности людей. Человек в своей деятельности и замыслах не может быть ничем ограничен. Ему все по плечу, он может всё. Эпoxa Возрождения характеризуется новым уровнем самосознания человека: гордость и самоутверждение, сознание собственной силы и таланта, жизнерадостность, свободомыслие становятся отличительными качествами передового человека того времени. Мировоззрение людей эпохи Возрождения носит ярко выраженный гуманистический характер. Человек в этом мировоззрении истолковывается как свободное существо, творец самого себя и окружающего мира. Бог, по мнению мыслителей данной эпохи, дал человеку свободную волю, и теперь человек должен действовать сам. В философии этой эпохи значительно ослаблены мотивы греховной сущности человека, испорченности его природы. Основная ставка делается не на помощь Божию, а на собственные силы человека. Оптимизм, вера и безграничные возможности человека присущи философии этой эпохи. Важным элементом мировоззрения является также культ творческой деятельности. В эпоху Возрождения материально-чувственная деятельность, в том числе и творческая, приобретает своего рода сакральный характер в ходе ее человек не просто удовлетворяет свои земные нужды: он создает новый мир, красоту. Именно тогда появляется в философии идея прометеизма - человек как сотворец мира. В человеке имеет значение не только его духовная жизнь, человек - это телесное существо. И тело - это не оковы души, которые тянут ее вниз. Телесная жизнь сама по себе самоценна. С этим связан широко распространенный в эпоху Возрождения культ Кра-соты. В эпоху Возрождения философия вновь обращается к изучению природы. Это обусловлено развитием производства и науки. Итак, философия в эпоху Возрождения воспринималась, прежде всего, как натурфилософия, философия природы. На смену теизму приходит пантеизм ("Бог во всем"). Христианский Бог утрачивает трансцендентный, надприродный характер. Одним из заметных философов того времени был Николай Кузанский. Как и большинство философов его времени, он ориентировался на традицию неоплатоников. Николай Кузанский отвергает античный дуализм и заявляет, что единому ничто не противоположно - Единое есть всё. Эта философ-ская установка служит основой для пантеистического мировоззре-ния. Из утверждения, что единое не имеет противоположности, Кузанский делает вывод, что единое тождественно беспредельному, бесконечному. Бесконечное - это то, больше чего ничего быть не мо-жет. Поэтому Кузанский называет его максимумом, единое же - это минимум. Центральным пунктом философии Николая Кузанского яв-ляется учение о совпадении противоположностей - абсолютного максимума и абсолютного минимума. Абсолютный максимум един-ствен, потому что он есть все, в нем все есть, потому, что он - высший предел. Так как ему ничто не противостоит, то с ним в то же время совпадает минимум, а максимум тем самым находится во всем. Этот абсолютный максимум, по Кузанскому, есть Бог. Кузанский фактически устраняет принцип творения мира Богом. 0н представляет отношения мира и Бога как отношения целого и части. Бог, с точки зрения итальянского философа, - это "бесконечный максимум", а бесконечный мир, Вселенная - это "ограниченный максимум". Ограниченный максимум произошел от абсолютного максимума не вследствие сверхъестественного творения, а посредством ограничения, поскольку все конечные или ограниченные вещи находят свое место где-то между абсолютным максимумом и абсолютным минимумом. Кузанский прибегает к понятию свертывания и развертывания мира. Кузанский вводит неоплатоническое понятие "Душа мира", "Дух вселенной". Душа мира должна рассматриваться как универсальная форма, заключающая в себе все формы, что есть в действительности. Вводится идея отсутствия у мира стабильного цент-ра, каким в средневековой космологии считалась Земля. Идеи Николая Кузанского и Коперника развил и углубил Джордано Бруно. Он открыто порывает с геоцентрической концепцией устройства мироздания. По его мнению, дви-жущаяся вокруг своей оси и вокруг Солнца Земля - лишь ничтожная пылинка в беспредельном мироздании. Идеи Николая Кузанского и Джордано Бруно зало-жили основы для развития философии и естествознания Нового времени.

Характеристики

Список файлов реферата