Pravoroz (715535), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Цінність права у тому, що воно виступає як міра свободи, що отримала завдяки законодавчому визнанню офіційний дер­жавний захист. Право – нормативно закріплена справедливість. В свою чергу закон, що не відповідає справедливості, не є право, а справедливий закон – це правовий закон.

Позитивне значення нормативізму заключається в тому, що: такий підхід, по-перше, дозволяє створювати і вдосконалювати систему законодавства; по-друге, забезпечує певний режим законності, однорідне застосування норм права; по-третє, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко окреслити права і обов’язки суб’єктів, фіксувати міри і засоби державного примусу.

Але при всіх своїх позитивних моментах, нормативний підхід до розуміння права все ж односторонній. Право при такому підході береться як дане, як зовнішня по відношенню до індивіда система правил, покликаних керувати його пове­дінкою, ігноруються природні і моральні начала в праві (за винятком “широкого” розуміння), абсолютизується держав­ний вплив на правову систему. Але разом з тим розумінням права повинні охоплюватись і закономірності правоутворення, і місце правової надбудови у всій суспільній системі, і право в дії – поєднання нормативів з реальною людською діяльністю.

На відміну від позитивістів історична школа (Г.Гуго, К.Ф.Савіньї, Г.Пухта) розуміє право як продукт народного духу, свідомості народу, який живе і проявляється у взаємо­відно­синах його представників. Право, як і мова, предста­вляє собою невід’ємний компонент народу чи нації і розвива­ється за аналогічними законами.

Утворення права здійснюється шляхом поступового роз­криття народного духу в історичному процесі. Народний дух визначає особливості народної правосвідомості, а вона виливається в норми права. Найбільш повним і послідовним джере­лом розвитку народного духу є народні звичаї. Закони також відображають народну правосвідомість. Але в них народна свідомість виражається постільки, поскільки пра­вильно сприймається і послідовно проводиться законодав­цем. Тому головне завдання законодавця заключається у виявленні і закріпленні в законах народного духу. Утворення права йде по законам об’єктивної необхідності, а не за бажанням окремих осіб чи органів. Держава, її органи не винаходять закони, а санкціонують існуючі в суспільстві порядки.

На думку представників історичної школи права, кожному народу притаманний свій дух і, відповідно, своя правосві­домість. Тому норми права одного народу не можуть бути придатними для інших народів і національностей. Щоб народ мав право, яке йому відповідає, необхідно виявити його дух, а цього можна досягнути лише проводячи історичні дослід­ження. І чим глибше уходить в історію народу дослідник, тим більш точними і повними будуть знання про народний дух і процеси його розвитку.

Основою для підходу до розуміння права, який умовно можна назвати “генетичним”, послужила марксистська формула про те, що класова воля, яка формує право, визначається матеріальними умовами життя цього класу.

Генетичний підхід до розуміння права розвивався у двох напрямках. Прибічники одного з них вбачають правові явища вже в об’єктивних передумовах права. Так, на думку Е.А.Лука­шової, “соціальна обумовленість права – це не тільки детер­мінованість його змісту досягнутим рівнем суспільного роз­витку, але і те, що певні суспільні відносини запрограмовані саме як правові”.¹⁶

Згідно з іншим напрямком право не співпадає зі своїм матеріальним джерелом, але за змістом адекватне йому. Прибі­чники цього напрямку вважають, що правом потрібно визнати лише таку нормативну систему, зміст якої відповідає певним вимогам, наприклад: відображає об’єктивні потреби суспіль­ства; виражає функції справедливого розподілу соціальних благ; уособлює загальні принципи соціальної справедливості і т.п.

У обох напрямках має місце спроба дати змістовну характеристику правової системи певної класово-історичної формації або навіть всіх формацій в цілому, а на цій основі визнати правом лише “хороше”, “правильне” право.

Зміст права різних епох зовсім не співпадає; воно змінюване і відображає природу конкретної формації, пануючі в ній соціальні інтереси, уявлення і ідеї.

“Право ніколи не може бути вище, ніж економічний лад і обумовлений ним культурний розвиток суспільства”, - писав Маркс.

Соціологічна концепція права. Право, яке розглядається не як застигла сукупність норм, а як діяльність фізичних і юридичних осіб – громадян, державних і суспільних органі­зацій, які дотримуються, застосовують і виконують правові приписи, є предметом соціологічного вивчення, яке набуло широкого поширення в останні десятиліття. На цій основі виникло і праворозуміння, орієнтоване на право в дії. Соціологічний підхід до розуміння права можна виразити у формулі Г.В.Мальцева “Право – це насамперед саме суспільне життя”.

Правові норми держави, на думку прихильників соціоло­гічного напряму в теорії права, - це лише частина права. Поряд з ними існує “живе право”, яке є не що інше, як фактичні відносини, що склались в суспільстві. Головне, стверджують вони, - вивчення реального порядку, тобто не тих приписів, які зафіксовані в правовій нормі, а самого процесу дії права в суспільстві, конкретних дій учасників право­відносин. В зв’язку з цим обгрунтовується ідея “гнучкості права”, іншими словами, можливість зміни правової норми в процесі її застосування. Звідси – відмова від “незапереч­ності” закону, вимога свободи суддівського “розсуду”. Ця теорія веде фактичного розширення “правотворчих” функцій судді і приниження ролі закону, оскільки суддя не зв’язаний юридичними нормами і може на свій розсуд вирішити ту чи іншу справу, покладаючись на власну інтуїцію.

Акцентуючи увагу на вивченні соціальних коренів права і його дієвої сторони, представники “соціологічного” підходу (його можна назвати також “функціональним”) намагаються осягнути право як дієвий момент реального суспільного життя. Правий Л.С.Явич, який стверджує, що “правові норми мертві, нежиттєві, не складають дієвого права, якщо за певних умов не можуть бути здійсненими у фактичній поведінці людей”.

Для соціологічної теорії характерні структурно-функціо­нальний підхід до права; виділення правовідносин в якості основних, найбільш суттєвих елементів права. Право не зво­диться закону.

Право в дії дає уявлення про смисл правового регулю­вання, його кінцеві цілі. Державна воля, втілена в правових нормах, на цій ступені матеріалізується в суспільних відно­синах, надаючи їм правову форму. Право в дії є його реалі­зація, що проявляється в правових відносинах, правопорядку, правовій поведінці. Урегульованість, законність, правопорядок, що забезпечуються в суспільстві, — необхідні елементи право­розуміння. Саме на основі вивчення дії права виникли ідеї про розширення предмета праворозуміння, про те, що потрібно брати до уваги не одні лише правові норми, а весь механізм правового регулювання, всю правову систему. Насправді, дія права здійснюється шляхом виконання (дотримання, використан­ня і застосування) правових норм. При цьому у вказану діяль­ність залучаються правозастосовчі органи, утворюються право­відносини, на неї впливає правосвідомість людей. Іншими словами, функціонує складний механізм правової системи, який не зводиться лише до юридичних норм. А це, в свою чергу, означає, що говорячи про право і його розуміння, ми не можемо ігнорувати тих складових частин механізму, які не є нормами права, але без яких норми діяти не можуть.

Позитивним моментом соціологічного підходу до розуміння права є прагнення пізнати право в дії, в процесі функціону­вання. При цьому дослідження правових явищ і інститутів переслідує мету перетворення соціальної дійсності, а саме право розглядається як інструмент соціального перетворення, засіб досягнення згоди між інтересами різних соціальних груп. Це зближує соціологічну теорію права з т. зв. соліда­ристською (соціальною) концеп­цією права.

В основі солідаристського напрямку або соціальної концепції права (Л.Дюгі) лежить ідея солідарності, тобто співробітництва у здійсненні влади різних соціальних прошарків і груп, які приймають участь у політичному житті. Згідно з цією теорією, кожний член суспільства повинен усві­домити соціальну функцію, встановлену правом, проникнутися ідеєю необхідності скоєння певних вчинків, що забезпечують солідарність всіх членів суспільства. Право виступає як виразник цієї солідарності, інструмент, що охороняє “спільні інтереси” всіх груп.

Таким чином, соціальна концепція, розглядаючи сутність права, представляє його як засіб досягнення гармонії. Вона направлена на пошук правових засобів, які допомагають усу­нути можливі соціальні конфлікти, забезпечити порядок в суспільстві. Це передбачає розгляд права не відокремлено, а поряд з іншими елементами соціальної дійсності – економікою, політикою, мораллю – в їх функціональній взаємообумовленості і взаємозалежності. Звідси – акцент на соціальні функції права в суспільстві, наприклад, як засобу усунення можливих соціальних конфліктів, вирішення інших соціальних проблем.

В соціальній концепції права обгрунтовується необ­хідність дослідження права в його взаємозв’язку з іншими елементами соціальної системи.

Принципово іншу трактовку права, його сутності дають основоположники марксизму. Розглядаючи суспільство як органічно цілісне утворення, що діє і розвивається за об’єктивними, незалежними від волі людей законами, К.Маркс і Ф.Енгельс досить чітко і послідовно розрізняли право і закон.

Право вони розуміли як міру свободи членів суспіль­ства. Кожний клас в силу його особливого становища в системі економічних відносин суспільства має свою міру свободи, своє право. Міра свободи членів класового суспільства не є рівною, а визначається їх належністю до певного класу. Відношенням класів до засобів виробництва визначається міра їх свободи, їх класове право. Зміст цього права складають претензії класу на певну долю матеріальних і духовних благ, які виробляються суспільством, на участь у політичному житті суспільства, в управлінні справами держави і на вільне вира­ження свого ставлення до соціального ладу, а також самови­раження в літературі і інших сферах мистецтва.

Отже, в суспільстві, розділеному на класи з їх супе­речливими інтересами, не існує єдиної міри свободи, єдиного права. Кожний клас має власне право, яке не тільки відрізня­ється від права інших класів, але й антагоністичне по відно­шенню до нього. Колізія прав вирішується тим, що економічно пануючий клас – власник засобів виробництва – бере в свої руки державну владу і проводить своє право у формі законів, надає йому всезагального характеру і вимагає обов’язкового виконання встановлених ним законів від всіх членів суспільства під страхом державного примусу.

Ідея багатоаспектного, багатостороннього підходу до права зараз, мабуть, найбільш точно відображає спільні зусилля вчених по його вивченню. Яких би поглядів на право вони не притримувались, всі проти однобічності. І життя це підтвердило, показавши, що розгляд правових проблем, наприклад, з позицій конкретної соціології, з інформаційної сторони чи в психологічному аспекті дозволяє підійти до розкриття нових рис права, збагачуючи відповідно його поняття. Саме шляхом розкриття нових відносин, сторін, рис і відбувається процес поглиблення поняття права.

Не одна якась сторона права – нормативна, його генезис чи право в дії – дає поняття права. Кожна з них – лише абстрактне його бачення. Поняття права складається як сума, синтез знань всіх правових дисциплін, які вивчають право у всіх його реальних проявах, сторонах, рисах, відносинах, перспективах.

ІІІ. Проблема єдиного розуміння права

Багатоманіття трактувань сутності і природи права в юридичній літературі нерідко розглядається як досить пози­тивне явище, що свідчить про досить високий рівень розвитку правової науки, і, насамперед, теорії права. Ніби-то завдяки різним трактуванням сутності права і його соціальної природи відкриваються різні сторони права, що сприяє його поглибленому і всебічному пізнанню.

Але є автори, які вважають, що ситуація з багатома­ніттям трактувань сутності і соціальної природи права заслуговує скоріше негативних, ніж позитивних оцінок. Той факт, що вчені не можуть вирішити дану проблему, яка є ядром, основою теорії права, свідчить про недостатньо високий рівень розвитку даної науки, яка змушена поки що задовольнятись рядом оригі­нальних, але досить суперечливих і недостатньо аргументо­ваних гіпотез. Те, що в одній теорії приймається за право, подається як право, переконливо спростовується іншою теорією. І навпаки. Між тим справжня наука повинна мати єдину теоре­тичну основу.

А які ж причини багатоманіття підходів до розуміння сутності і соціальної природи права? Чому не існує єдиного його розуміння? Багатоманіття поглядів вчених-юристів на цю проблему обумовлюється такими причинами:

1. складністю права, багатоманіттям його проявів у суспільстві;

2. впливом на процеси пізнання сутності права правової ідеології і класової боротьби;

3. різними вихідними філософськими і методологічними основами;

Право, а точніше правове регулювання представляє собою досить складний і багатоманітний соціальний інститут, що діє в економічній, політичній, освітній і інших основних сферах суспільства. Одночасно правові явища і процеси присутні і у взаємовідносинах людей, їх правосвідомості, конкретних діях і вчинках. Складною і суперечливою постає зв’язок права з іншими соціальними нормами.

Питання про сутність права ускладнюється й тим, що вона не може бути виявлена індуктивним шляхом, в процесі виді­лення деяких ознак, притаманних всім чи більшій частині правових явищ. Такий шлях у кращому випадку дозволяє виявити деякі дійсно важливі властивості права, але він не здатний довести, що ці властивості притаманні праву, складають його сутність і все, що не володіє цими власти­востями, не являється правом. Між тим саме таким способом юристи поки що намагаються розкрити сутність права.

Одним з факторів, з яким пов’язується багатоманіття теорій про сутність права, є філософські і методологічні позиції їх авторів.

Кожний вчений володіє світоглядом, тобто певною сукуп­ністю знань про те, як влаштований світ, із яких основних компонентів він складається, яким чином ці компоненти взаємодіють між собою, що лежить в основі розвитку світу і чи може людина пізнати оточуючий її світ. Всі ці проблеми складають предмет філософії, але обов’язково використову­ються юристами. В своїх дослідженнях сутності і соціальної природи права юристи змушені звертатися до загальних світоглядних положень філософії всякий раз, коли намагають­ся показати, розкрити зв’язок права з іншими соціальними явищами.

Характеристики

Список файлов реферата