Pravoroz (715535), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Право суспільного зв’язку грунтується на соціальних основах, має нормативний характер. Безпосередньо стосується етики. Звичай та соціальна етика є двома боками соціальних явищ: фактичним і теоретико-нормативним. Звичай – це факт, а соціальна етика – це норма. Для існування суспільних зв’язків необхідно, щоб звичай як соціальна основа права знаходився у безпосередньому зв’язку з соціальною етикою.

Таким чином, позиція С.Дністрянського зводилась до таких основних положень: 1) норми права – це певні пра­вила, спря­мовані на встановлення суспільного порядку. Норми, що не мають на меті впорядкування людських стосунків у суспільних зв’язках (приписи моди або релігійні обряди), не є правовими; 2) усі правові норми є водночас соціально-етичними, однак не всі соціально-етичні норми є правовими; 3) право – це суспільний порядок соціального зв’язку, соціально-етичний мінімум; 4)правовими треба вважати вибрані та санкціоновані владою суспільного зв’язку соціально-етичні норми.

Розвиваючи положення про те, що первісною формою будь-якого права було звичаєве право, а його основою звичай. С.Дністрянський зосереджував свою увагу на відмінностях звичаєвого права від державного. На його думку, їх можна звести до таких положень:

1) правові норми, які існують в суспільних зв’язках (звичаєве право), “стають правом дотичної держави” після санкціо­нування їх відповідними державними органами;

2) правові норми, встановлені або санкціоновані держа­вою, забезпечуються зовнішнім (фізичним), а звичаєве право – внутрішнім (морально-етичним) примусом;

3) норми звичаєвого права виникають у суспільних зв’язках і тримаються на внутрішній силі народу. Цієї сили не може подолати жодна держава, проте кожна мусить визнати цей первісний, безпосередній спосіб творення права.

Автором сучасної нормативістської концепції праворозу­міння вважають Г.Кельзена, на думку якого право представляє собою струнку, з логічно взаємозв’язаними елементами ієрар­хічну піраміду на чолі з “основною нормою”.

Предмет вивчення теорії права складають законодавчі норми, їх елементи, їх взаємовідносини, порядок як ціле, його структура. Мета теорії – забезпечити юриста (право­знавця і практика), насамперед суддю, законодавця чи викла­дача розумінням і описом позитивного права (законодав­ства) їх країни. Така теорія виводить свої поняття виключно із змісту позитивних законодавчих норм. На думку Кельзена, правова реальність – в позитивності закону. Реальність, тобто саме існування позитивного права, не залежить від своєї відповідності чи невідповідності спарведливості чи “природному праву”.¹³ Те, що не може бути виявлене в змісті позитивних юридичних норм, не може увійти в поняття права.

Зведення права лише до позитивних норм не вірне, оскільки приводить до висновку, що без держави немає права. А між тим держава в якості певної форми суспільства з’яви­лась порівняно пізно в історії людства. До неї були інші, більш ранні форми суспільства. В середні віки з’являються такі види права, які створювались окремо від держави і державної влади – особливе право міщан, право селян, право цехів і гільдій, право, встановлене церквою.

Напротязі всієї історії поняття права розвивалося. Розвиток права відбувався в напрямку поступової раціона­лі­зації міфічних уявлень. Спочатку воно розумілось як запо­віді, веління Бога. Пізніше під правом почали розуміти також закони, встановлені державою. Але майже завжди головним змістом права вважали свободу і справедливість.

Правові ідеї різних мислителів знайшли своє відобра­ження і у сучасних правових концепціях, які багато в чому спираються на їх праці.

ІІ. Концепції праворозуміння: порівняльний аналіз

Основоположною проблемою теорії права є проблема сут­ності і соціальної природи права.

Сучасні теорії права не мають єдиного розуміння сутності права. А натомість є набір окремих концепцій, напрямків в теорії права, серед яких можна виділити основні. Особливо широкого поширення в сучасній політології і науці права отримали соціологічний, солідаристський, нормативіст­ський (неопозитивізм), психологічний напрямки, а також теорії “відродженого природного права”.

Згідно теорії природного права, родоначальниками якої були Гроцій, Гоббс, Локк, Монтеск’є та ін., в суспільстві поряд з правовими нормами, встановленими державою, існує також природне право. Природне право належить людині від народжен­ня і включає в себе право на життя, особисту свободу, приватну власність, право бути щасливим. Ці права визнаються невід’ємними, і всяке посягання на них інших осіб, в тому числі і держави, є правопорушенням або взагалі злочином. Позитивне право встановлюється державою у формі законів та інших нормативно-правових актів. В основі цього лежать природні права людини. Закон визнається постільки, поскільки він відповідає, розвиває і конкретизує природні права людини. Несправедливий закон не створює право – такий основополож­ний принцип даної теорії.¹⁴

Але при всьому своєму демократизмі теорія природного права має суттєві недоліки, які легко виявили її опоненти.

По-перше, ця теорія є антиісторичною. Вона містить перелік таких прав, які ніби-то завжди належали людству і незмінно супроводжують його і в наш час і ніщо їх не може відмінити чи змінити. Подібний принцип був висунутий Гроцієм, який визнавав природне право настільки непорушним, що воно не може бути зміненим навіть Богом.

Між тим історія людства переконливо доводить зворотнє – постійну змінність як умов існування людини, так і необхідної для існування системи правил поведінки. Людям, які жили в умовах родового ладу, невідомі та й не потрібні більшість природних прав, виведених буржуазними ідеологами. Наприклад, їм невідоме право приватної влас­ності, право на особисту свободу. В умовах економічної рівності були непотрібними і основні принципи природного права – рівноправність і братерство.

По-друге, представники теорії природного права не мають чітких критеріїв, за якими б можна було якось відрізнити природне право від позитивного. Так, Гроцій визнавав природ­ним рабство. В якості форми державного устрою, яка найбільше відповідає принципам природного права, Гоббс визнавав необмежену монархію, тоді як Локк – обмежену монархію.

По-третє, теорія природного права ніяк не могла пояснити, яким чином на основі порівняно невеликої сукуп­ності природних прав виростає таке різноманіття пра­вових систем.

В середині ХХ ст. теорія природного права була суттєво обновлена. Розширилася система природних прав людини. Тепер до неї увійшли не тільки права, покликані охороняти особис­тість від державної сваволі, але й багато соціально-еконо­мічних, політичних прав, без реалізації яких особистість не може бути вільною у своїх діях. Це право народу встановлю­вати конституцію, активно приймати участь у політичному житті, об’єднуватись в політичні пар­тії, право на працю, на справедливу заробітну плату, рівність громадян перед судом і законом.

Згідно з теорією відродженого природного права (сучасна модифікація природно-правової теорії) те право, яке ство­рюється державою, є похідним по відношенню до вищого, при­родного права, яке витікає з людської природи. В рамках теорії відродженого природного права виділяється два основ­них напрямки – неотомістська теорія права і “світські” концепції природного права.

Неотомізм – найновіша інтерпретація середньовічного вчення Фоми Аквінського. Божественний закон покликаний усунути недосконалість людського, позитивного закону, якщо він розходиться з природним правом.¹⁵ Прибічники неотомізму підкреслюють переважання природного права над правом людським, позитивним, тобто встановленим державою.

“Світська” доктрина природного права виходить із етичної першооснови права, із необхідності відповідності правових установлень моральним вимогам природного права, основаного на стандартах справедливої поведінки. Для цієї теорії характерним є визнання в якості основи “правильного”, “законного” права деякої природної нормативної системи, яка не співпадає з позитивним правом.

Позитивне значення природно-правової теорії в наступ­ному: по-перше, вона стверджує ідею природних, невід’ємних прав людини; по-друге, завдяки цій теорії почали розрізняти право і закон, природне і позитивне право; по-третє, вона концептуально поєднує право і мораль.

Два види права визнають і представники психологічної теорії права, основоположником якої був російський право­знавець Л.І.Петражицький.

Право трактується головним чином як психологічна діяльність людини, її правові, “імперативно-атрибутивні” емоції, почуття оцінки, переживання. Емоції поділяються на: а) переживання позитивного права, встановленого державою; б) переживання інтуїтивного, особистого права. Людина відчуває себе зв’язаною домаганнями інших осіб, які очікують від неї виконання певних зобов’язань. Саме такі психологічні переживання визначають конкретні акти поведінки людини і виступають її дійсним, реальним правом.

В суспільстві існує також офіційне право, встановлене державою у вигляді законів і інших нормативно-правових актів. Закони можуть впливати на інтуїтивне право людини, на процеси формування її волі. Але все ж вони не завжди домінують у рішеннях, які приймають індивіди. Останні можуть брати до уваги інші соціальні норми і діяти всупереч уста­новленням офіційного права. Тому діюче в суспільстві право значно ширше встановлених державою нормативних приписів і включає в себе всю сукупність психічних переживань людини і не тільки її. Природні прояви психоло­гічних переживань представники цієї теорії виявляють у мурах, шимпанзе, інших тварин і комах і, відповідно, визнають їх суб’єктами права поряд з людиною.

Право розглядається не як суспільне явище, пов’язане з державою, а як дещо інтуїтивне, як явище, що існує в сфері емоцій, індивідуальних психічних переживань людини. Таким чином, державний примус тут не виступає в якості суттєвої ознаки права. На перший план висуваються особисті психоло­гічні установки індивіда.

Позитивним є те, що ця теорія звертає увагу на одну з найважливіших сторін правової системи – психологічну. Не можна готувати і видавати закони, не вивчаючи рівень право­вої культури і правосвідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда.

Однак, правильно виділяючи певні психологічні аспекти права, це вчення розчиняє право в індивідуальній психіці, робить його тотожним правосвідомості, ігноруючи тим самим реальну об’єктивну природу права як складного явища соціального життя.

Найбільш поширена у нашій країні нормативістська кон­цепція праворозуміння (або позитивістська). Право – це система загальнообов’язкових, формально-визначених норм, які виражають і покликані забезпечувати свободу поведінки в її єдності з відповідальністю і відповідно до цього виступають в якості державно-владного критерію правомірної і неправо­мірної поведінки. Таке визначення права дає С.С.Алексєєв.

У наведеному визначенні достатньо чітко виражене нор­мативне уявлення про право, яке має багатьох прибічників, насамперед серед практичних юристів, а також серед вчених – представників галузевих юридичних дисциплін. Прибічники нормативного підходу головними вважають правові норми – законодавство і інші акти, а ними і керується кожний юрист-практик у своїй повсякденній діяльності.

Прибічники нормативістського підходу розглядають право як сукупність норм, що містять правила “належної поведінки”. Цей підхід полягає у тому, що норми права відрізняють від інших соціальних норм (звичаїв, традицій, моральних, політич­них, релігійних норм) за певними ознаками. Щоб розкрити поняття права, як і інші поняття, потрібно відрізнити їх від інших аналогічних соціальних явищ. З позицій нормативного підходу такими явищами є інші соціальні норми.

1. Норми права відрізняються від інших соціальних норм тим, що вони регулюють найбільш важливі суспільні відносини з позицій держави і суспільства. Суспільних відносин надзвичайно багато, і вони регулюються нор­мами моралі, релігійними нормами, нормами громадських організацій і іншими соціальними нормами. Серед усіх цих суспільних відносин держава регулює найбільш важливі і для цього видає нормативно-правові акти.

2. Право – це не одна норма, а сукупність або система норм, які формаль­но визначені. Формальна визначеність означає, що право і його норми сформульовані по правилам граматики і формальної логіки і викладені в нормативно-правових актах. В зв’язку із цим вони скла­дають систему писаного права.

3. Правові норми на відміну від моральних і інших соціальних норм встановлюються або санкціонуються державою чи окремими її органами від імені держави і відповідно в межах своєї компетенції. Наприклад, Верховна Рада України приймає закони і постанови. Вона може доручати окремим гро­мадським організаціям розробляти проекти нормативно-правових актів, а потім затверджувати (санкціонувати) їх і вводити в дію. Це стосується, в першу чергу, трудового зако­нодавства, коли держава доручає профспілкам розробляти проекти таких нормативно-правових актів, або вони по своїй ініціативі їх розробляють.

4. Оскільки норми права встановлюються або санкціо­нуються державною владою, то вони є загальнообов’язкові для всього населення, державних органів і посадових осіб. Загаль­нообов’язковість означає, що ці норми повинні викону­ватись всіма громадянами держави, іноземними громадянами і особами без громадянства.

5. Норми права, на відміну від інших соціальних норм, охороняються засобами державного примусу в випадку їх порушень або погрозою застосування юридичних санкцій. За порушення норм моралі може наступати моральна відпо­відальність у вигляді громадського осуду або інших гро­мадських заходів. Держава за порушення норм моралі і інших соціальних норм таких санкцій не встановлює. Державні санкції – покарання застосовуються лише за порушення норм права, які встановлені державою.

Наведена характеристика права приводиться прихильни­ками вузького, власне нормативного підходу до його розуміння (С.С.Алексєєв, А.С.Піголкін).

Прибічники ж “широкого” розуміння права (В.С.Нерсесянц, Р.З.Лівшиц та ін.) виходять з того, що право не тотожне зако­нодавству. В розумінні права підкреслюється особлива роль морально-правових, політичних та інших принципів.

Характеристики

Список файлов реферата