diplom (708532), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Рішення про те, здійснювати хеджування чи ні, повинне бути засноване на порівняльному аналізі величини ризику і розміру капіталу економічної одиниці (наприклад, фірми), що піддається цьому ризику. Наприклад, якщо ризик невеликий, а фірма велика, керівництво може вирішити, що хеджування недоцільно. Якщо рішення про хеджування прийнято, необхідно уточнити, на якому ринку воно буде здійснюватися. Це може бути зроблене за допомогою аналізу кореляції зміни ціни інструмента спот, підданого ризику, і відповідного ф'ючерсного контракту чи інструмента. Придатний рівень кореляції залежить від обачності конкретного керівника. Наприклад, у тих випадках, коли мінливість цін (волатильність) інструмента спот висока, здійснювати хеджування з низькою кореляцією більш вигідніше, ніж не здійснювати взагалі.[4]
3 КЕРУВАННЯ ВАЛЮТНИМИ РИЗИКАМИ
3.1 Хеджування
Хеджування – це загальний термін, використовуваний для опису дій по мінімізації фінансових ризиків. Одним з таких ризиків є валютний ризик, тому будь-які дії, направлені на мінімізацію валютного ризику називаються хеджуванням.
Хеджер – це особа чи компанія, що усувають ризик шляхом відкриття тимчасової позиції на одному ринку і протилежної позиції на іншому, але економічно зв'язаному ринку, такому, як ф'ючерсний чи ринок забалансових інструментів. Комісія з ф'ючерсної торгівлі (CFTC – Commodity Futures Trading Commission) США дала офіційне визначення хеджування, у якому підкреслено, що дійсний хедж із використанням ф'ючерсних контрактів повинний включати позиції по ф'ючерсних контрактах, що економічно пов'язані з касовою позицією і призначені для зниження ризиків, що виникають у ході звичайних комерційних операцій даної компанії.
Товарні ринки виявилися тією областю, що першою стимулювала потребу в інструментах хеджування, оскільки ціни на товари коливаються в широких межах і непередбаченим образом. З початку 1970-х років, після багатьох десятиліть відносної стабільності процентних ставок останні знайшли тенденцію не тільки до росту, але і до зростаючої нестійкості. Зміни цін відбуваються швидко і найчастіше різко; вони викликаються дійсними чи передбачуваними змінами факторів, що визначають ціну, і подібні зміни звичайно частіше розглядають як ризик краху, ніж сприятливу можливість для одержання прибутку.
Є два фундаментальних критерії, які необхідно враховувати при хеджуванні: по-перше, цінова перспектива і, по-друге, економічна доцільність хеджування. Це можна розглядати як процес керування ризиком, що включає прийняття рішень про те, коли і як використовувати для хеджування фінансові ринки (наприклад, ф’ючерсів) і чи використовувати взагалі. Переваги хеджування залежать від кваліфікації осіб, що приймають ці рішення.[4]
Іншими словами, хеджування являє собою «дію по конвертації активів, деномінованих в іноземній валюті, у найбільш прийнятну для даної угоди валюту».
Валютна експозиція виникає як при короткострокових боргах (імпортер, що купує товари й оплачує їх у валюті країни-постачальника, буде мати експозицію до цієї валюти), так і при довгострокових боргах (компанія, одержуючи позичку в іноземній валюті, буде знаходитися в експозиції до валюти позички).
Варто підкреслити, що покривати ці ризики необов'язково, якщо тільки банк не наполягає на тому, щоб клієнт одержав покриття. Фірми, що займаються експортом чи імпортом, можуть ризикувати або спекулювати в надії на сприятливу зміну валютних курсів, що забезпечує спекулятивний прибуток. Однак банк може не дозволити своїм клієнтам спекулювати при наданні яких-небудь послуг клієнту (наприклад, наданні кредиту) він може наполягати на чесному покритті частини ризиків шляхом форвардного валютного і/чи страхового покриття і т.д. Банки добре знають, що ризики, яким піддаються клієнти при спекулюванні на змінах валютних курсів, можуть обернутися витратами для банку.
Тому що хеджування (стратегія керування ризиком) є процесом зменшення можливих втрат, то компанія може приймати рішення хеджувати усі ризики, не хеджувати нічого або ж хеджувати що-небудь вибірково. Вона також може спекулювати, будь то усвідомлено чи ні.
Відсутність хеджування може мати дві причин. По-перше, фірма може не знати про ризики або можливостях зменшення цих ризиків. По-друге, вона може вважати, що обмінні курси чи процентні ставки будуть залишатися незмінними чи змінюватися на її користь. У результаті компанія буде спекулювати: якщо її очікування виявляться правильними, вона виграє, якщо ні – вона понесе збитки.
Хеджування всіх ризиків – єдиний спосіб їх цілком уникнути. Однак фінансові директори багатьох компаній віддають перевагу вибірковому хеджуванню. Якщо вони вважають, що курси валют чи процентні ставки зміняться несприятливо для них, то вони хеджують ризик, а якщо рух буде на їх користь – залишають ризик непокритим. Це і є, по суті, спекуляція. Цікаво помітити, що прогнозисти-професіонали звичайно постійно помиляються у своїх оцінках, однак співробітники фінансових відділів компаній, що є «аматорами», продовжують вірити у свій дарунок передбачення, що дозволить їм зробити точний прогноз.
Одним з недоліків загального хеджуванняя (тобто зменшення всіх ризиків) є досить істотні сумарні витрати на комісійні брокерам і премії опціонів. Вибіркове хеджування можна розглядати як один зі способів зниження загальних витрат. Інший спосіб – страхувати ризики тільки після того, як курси чи ставки змінилися до визначеного рівня. Можна вважати, що в якомусь ступені компанія може витримати несприятливі зміни, але коли вони досягнуть припустимої межі, позицію слід цілком хеджувати для запобігання подальших збитків. Такий підхід дозволяє уникнути витрат на страхування ризиків у ситуаціях, коли обмінні курси чи процентні ставки залишаються стабільними чи змінюються в сприятливу сторону.[5]
Витрати на хеджування можна розділити на дві категорії: першу – витрати на виконання угод і другу – трансакціонні витрати. Витрати на виконання угод відбиті в різниці між цінами покупця і продавця на ринку. Крім того, є потенційні втрати внаслідок несприятливих змін. Трансакціонні витрати включають комісійні брокерам і альтернативні витрати, пов'язані з неотриманням відсотків по грошам, внесеним як маржа. Базисний ризик може бути розрахований потенціалом недосконалої цінової кореляції. Його необхідно додати до витрат на угоди, вираженим у вигляді відсотка від основної суми, що підлягає хеджуванню. Якщо хеджування здійснюється з використанням опціонів, то премія опціону повинна бути включена у витрати на хеджування.[4]
3.2 Форвардні валютні контракти
Найбільш розповсюдженим способом покриття валютного ризику є купівля чи продаж іноземної валюти з постачанням у майбутньому. Форвардна купівля ґрунтується на договорі закупівлі-продажу іноземної валюти за обмінним курсом, обговореним в момент укладення угоди, у визначений термін у майбутньому чи протягом деякого майбутнього періоду. Подібним чином відбувається і форвардна продаж. Цей метод цілком виключає невизначеність щодо того, наприклад, скільки будуть складати суми майбутніх платежів і надходжень у національній валюті.
Ринок форвардних валютних контрактів є невід'ємною складовою світового валютного ринку ще від початку 80-х років. Уперше форвардні угоди почали використовувати лондонські банки в міжбанківських операціях з євровалютами. У 1985 році Асоціація британських банкірів (BBA) вже видала правила, щодо регулювання угод на міжбанківському валютному ринку (FRABBA terms), якими дотепер керуються банки за укладення форвардних контрактів.
Форвардні валютні контракти дозволяють торговцю, що знає, що в майбутньому йому буде потрібно купити чи продати іноземну валюту, виконати покупку або продаж по визначеному обмінному курсу. Торговець буде знати заздалегідь, скільки місцевої валюти він повинен одержати (якщо він продає іноземну валюту банку) чи виплатити (якщо він купує валюту в банку). У такий спосіб він захищає себе від ризику коливань валютних курсів на період між моментом укладення форвардного контракту і моментом купівлі чи продажу іноземної валюти якийсь час по тому.
Захист від несприятливих змін валютних курсів – реальна перевага форвардних валютних контрактів над угодами «спот».
Необхідно вміти давати точне визначення форвардному валютному контракту.
Форвардний валютний контракт – це:
- негайний, нерозривний і обов'язковий контракт між банком і його клієнтом
- на купівлю чи продаж визначеної кількості зазначеної іноземної валюти
- за курсом обміну, зафіксованим під час укладення контракту,
- для виконання (тобто доставки валюти і її оплати) у майбутньому часі, зазначеному в контракті. Цей час являє собою конкретну дату або період між двома конкретними датами.
У цьому визначенні є кілька важливих моментів, які необхідно чітко усвідомити:
-
Це нерозривний і обов'язковий контракт. Після його укладення клієнт не може відмовитися від контракту. Він повинен купити або продати іноземну валюту, зазначену в контракті.
-
Це контракт на конкретну суму в іноземній валюті. Клієнт не може вибрати для купівлі чи продажу суму, більшу або меншу зазначеної в контракті.
-
Контракт повинен бути виконаний у конкретну дату (або ж у випадку опціонних контрактів – між двома конкретними датами) у майбутньому. Клієнт не може віддалити або наблизити дату виконання форвардного контракту.
Варто підкреслити, що після укладення форвардний валютний контракт стає обов'язковим. Банк повинен наполягати на тому, щоб клієнт дотримувався його, оскільки якщо цього не відбувається, то банк піддається експозиції до цієї валюти.
«Якщо банк укладає нерозривну угоду про купівлю чи продаж іноземної валюти клієнту в майбутньому, то він вступає в угоду не тільки з клієнтом, але і з зовнішнім валютним ринком. Це означає, що банк повинний забезпечувати покриття по будь-якій форвардній контрактній угоді, що він укладає з клієнтом або з декількома клієнтами на валютному ринку шляхом зрівноважування усіх своїх угод. «Позиція» дилера наприкінці будь-якого конкретного дня чи періоду повинна завжди бути урівноваженою. Це означає, що продажі і купівлі балансуються... якщо з якої-небудь причини клієнт не може (чи не бажає) виконати умови контракту, то банк повинен, не дивлячись ні на що, виконати умови контракту, що він уклав на ринку. Тому банк зобов'язаний вимагати у клієнта дотримання умов його угоди...» («Banking World», лютий 1984 р.).[5]
Навіть якщо у клієнта немає іноземної валюти для продажу банку або ж він більше не має потреби у валюті, на купівлю якої уклав контракт із банком, банк повинен наполягати на виконанні цього контракту. Тому умови форвардного контракту є твердими, і, якщо клієнт не може виконати ці умови, банк повинен розпорядитися або «закрити», або «продовжити» форвардний контракт клієнта, він не повинен дозволяти клієнту піти, не виконавши своїх зобов'язань.
Фіксовані й опціонні контракти.
Форвардний валютний контракт може бути або фіксованим, або опціонним.
Фіксований форвардний валютний контракт – це контракт, що повинен бути виконаний у конкретну дату в майбутньому.
Опціонний форвардний контракт на вибір клієнта може бути виконаний або:
- у будь-який момент, починаючи від дати укладення контракту до конкретної дати його виконання;
- протягом періоду між двома конкретними датами.
При укладенні опціонних контрактів клієнт має певну можливість вибору дати виконання. Форвардний валютний опціонний контракт не надає клієнту права не виконувати його. (Це відрізняє форвардний валютний опціонний контракт від чистих валютних опціонів.)
Ступінь форвардного покриття.
Форвардний валютний контракт забезпечує покриття валютних ризиків на період між датами укладання і виконання контракту. Тому що форвардні контракти є терміновими контрактами міжбанківського валютного ринку, то терміни форвардних контрактів стандартизовані і, як правило, не перевищують 12 місяців. Найбільш поширеними є контракти на 1, 2, 3, 6 і 12 місяців. На практиці ці періоди позначаються: 1М, 2М, 3М и т.д.
Форвардні контракти звичайно укладаються на основі календарного місяця. Наприклад, від 1-го числа якого-небудь місяця до 1-го числа іншого місяця, чи від 5-го до 5-го, від 20-го до 20-го і т.д. Але тому що форвардний ринок є міжбанківським, останнім часом банки, крім стандартних термінів, самостійно використовують так звані короткі дати – short dates (до одного місяця) і ламані дати – broken dates (більш місяця), що не сходяться зі стандартними термінами. Однак ринок таких дат вважається менш ліквідним, ніж ринок зі стандартизованими термінами, а тому угоди мають разовий характер за домовленістю сторін.
Дата валютування за форвардним контрактом є датою (чи самою останньою датою), коли контракт повинен бути виконаний і повинна відбутися фактична доставка й обмін валют. Вона повинна розглядатися як дата спот плюс період, що покривається цим форвардним контрактом.
Валютний ризик для експортера чи імпортера з'являється тоді, коли підписаний контракт на продаж чи купівлю товару або послуг, а не під час оформлення рахунка-фактури для платежу. Тому форвардне покриття повинне бути обране імпортером/експортером під час укладення торгового контракту.
Основне призначення форвардних валютних контрактів – забезпечення надійного страхування майбутніх платежів або надходжень за зовнішньоторговельними контрактами. Наприклад, металургійне підприємство, експортуючи свою продукцію, розрахунки веде в доларах США, а устаткування й обладнання закуповує за німецькі марки. Якщо відомий чіткий графік постачання товарів, надходжень і платежів, то підприємство може застрахувати свій валютний ризик від змін курсу американського долара до німецької марки, підписавши угоду про купівлю німецьких марок за американські долари в майбутньому, з огляду на дату купівлі устаткування або обладнання. За таких умов менеджери підприємства мають чітку інформацію, що стосується майбутніх витрат і можуть формувати відповідну стратегію фінансового менеджменту. Використання форвардних контрактів дає можливість визначити вартість і ефективність експортних чи імпортних операцій, нейтралізуючи можливі коливання курсів.
Останнім часом форвардні угоди широко використовуються і для неторгових операцій, пов'язаних із рухом капіталів: кредитування іноземних філій, вкладення інвестицій, придбання цінних паперів емітентів і т.д.
Фінансовий зміст форвардного контракту полягає в купівлі чи продажу однієї валюти в обмін на іншу, виходячи з інтересів покупця (продавця), з метою одержання прибутку чи запобігання збиткам.
Специфікою форвардного ринку є те, що форвардні валютні курси, на відміну від інших видів угод, безпосередньо не фіксуються, а розраховуються. Маркет-мейкери та професійні дилери оперують показниками, вираженими у вигляді десятитисячної частини валютного курсу, що відображають різницю між курсом «спот» і курсом «форвард». Ці показники називають форвардною маржею (спред, пункти, піпи) і на практиці здійснюються котирування не курсів, а відповідних різниць.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
