diplom (708532), страница 11

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 11)

- порядковий номер і дата внесення змін до контракту;

- реквізити і назва попереднього покупця (продавця) форвардного валютного контракту та особи, якій переходять його повноваження;

- ціна продажу форвардного валютного контракту;

- умови реалізації форвардного валютного контракту;

- дата поставки, строк здійснення платежу.

Згідно з Правилами розірвання угоди за форвардним валютним контрактом може бути здійснене в разі відмови від означеної угоди однієї зі сторін і згоди іншої сторони або в разі, передбаченому чинним законодавством України. Претензії щодо виконання форвардного валютного контракту можуть бути пред'явлені лише емітентові цього форвардного валютного контракту.

Особливістю обліку форвардних валютних контрактів є врахування трьох типів бухгалтерських подій:

- бухгалтерський облік на дату, обумовлену контрактом (день угоди);

- бухгалтерський облік на дату оцінки вартості (кінець періоду оцінки, якщо кошти за операцією не сплачені);

- бухгалтерський облік на дату розрахунків.

Номінальна вартість контракту обліковується за позабалансовими рахунками, а переоцінка форвардного валютного контракту здійснюється на кожну звітну дату з використанням форвардного курсу на період до дати виконання контракту. Результат переоцінки форвардного валютного контракту, придбаного з метою хеджування, визначається симетрично з результатом переоцінки фінансового інструмента, що хеджується.[2]

3.3 Валютні контракти «своп»

Валютний «своп» (currency swap) – валютна операція, що поєднує купівлю або продаж валюти на умовах «спот» з одночасним продажем (або купівлею) тієї ж валюти на певний строк на умовах «форвард», тобто здійснюється комбінація двох протилежних конверсійних угод на однакові суми, але з різними датами валютування.

Використання валютних «свопів» досягло апогею на початку 80-х років, що було зумовлено такими обставинами:

1. політика багатьох центральних банків змусила комерційні банки здійснювати фінансування активів з «плаваючою» відсотковою ставкою зобов'язаннями теж із «плаваючою» відсотковою ставкою, а не за рахунок короткострокових депозитів;

2. надання взаємних позичок на міжнародних валютних ринках набуло спекулятивного характеру;

3. зниження відсоткових ставок сприяло зниженню ризиків за валютними «свопами».

В даний час розрізняють класичні операції «своп» та їх різновиди у виді опціонних, валютно-відсоткових «свопів» і т.д.

Класичні «свопи» у залежності від послідовності здійснених операцій «спот» і «форвард» підрозділяють на репорт і депорт.

Репорт – це продаж валюти на умовах «спот» і одночасна купівля на умовах «форвард».

Депорт – це купівля валюти на умовах «спот» і продаж на умовах «форвард».

Операція, коли купівля (продаж) валюти здійснюється на основі двох угод за курсом «аутрайт», називається «форвард-форвард», або «форвардний своп».

У разі укладення угоди «своп» дата виконання ближчої угоди називається датою валютування, а дата виконання зворотної угоди, віддаленої в часі, - датою завершення «свопу» (maturity).

При операції депорт стандартний запис «свопу» може бути такий: 6 M USD/UAN b/s swap. Це означає, що на умовах «спот» придбана певна сума американських доларів за гривні і продана така ж сума доларів за гривні за курсом «аутрайт» на 6 місяців ( b/s – buy and sell – купив/продав).

При операції репорт (продав/купив – sell and buy – s/b) запис буде таким: 6 M USD/UAN s/b swap, тобто продана певна сума доларів за курсом «спот» і куплена така ж сума за курсом «аутрайт» з постачанням через 6 місяців.

Залежно від термінів укладення угоди «своп» поділяють на:

- звичайні (операції репорту і депорту);

- тижневі – «своп» s/w (spot-week swap), коли перша угода виконується на умовах «спот», а друга – на умовах тижневого «форварда»;

- одноденні – «своп» t/n (tomorrow-next swap), коли перша операція здійснюється з датою валютування «завтра», а зворотна – на умовах «спот»;

- форвардні («форвард-форвард»).

Для класичних угод «своп» (репорт і депорт) використовуються два валютні курси – «спот» і «аутрайт». Останній визначається за стандартною методикою: курс «спот» плюс (мінус) форвардна маржа (премія або дисконт).

Угоди «своп» є міжбанківськими операціями і мають багато спільного з операціями «аутрайт». На практиці вони використовуються значно частіше, ніж прості форвардні операції.

Останнім часом угоди «своп» стали ширше здійснюватися не тільки між комерційними банками, але і між центральними банками, що можна розглядати як угоди про взаємне кредитування в національних валютах. З цією метою в 1969 р. була утворена багатобічна система взаємного обміну валют на базі використання операцій «своп» через Банк міжнародних розрахунків у Базелі (Швейцарія).

Головна мета використання валютних «свопів» полягає в:

- забезпеченні фінансування довгострокових зобов'язань в іноземній валюті;

- хеджуванні довгострокового валютного ризику;

- заміні валюти, в якій надходять прибутки від інвестицій, на іншу за вибором інвестора;

- забезпеченні конвертації експортованого капіталу в іншу валюту.

Технічно хеджування валютних ризиків за допомогою валютних «свопів» здійснюється через:

- фіксацію валютного курсу на майбутній період;

- організацію зустрічних грошових потоків.

Переваги у використанні угод «своп» перед чистими форвардними угодами:

- при здійсненні валютного «свопа» завдяки регулярному обміну відсотковими (компенсаційними) виплатами значно зменшується валютний ризик, оскільки він розподіляється між учасниками угоди;

- використання «свопів» дає можливість забезпечити хеджування довгострокових операційних та економічних ризиків;

- під кутом зору бухгалтерського обліку валютні «свопи» класифікують як забалансовий інструмент, тобто вони не відбиваються в балансі і на рахунку прибутків і збитків, що наділяє їх певними технічними перевагами.

Угода «своп» укладається через безпосередні переговори між двома сторонами або за посередництва банку, який стає для кожного з учасників угоди другою стороною. Переговори здійснюються телефоном із наступним підтвердженням їхніх результатів факсом (електронною поштою), а потім – письмово на основі індивідуальної або стандартної документації, рекомендованої Міжнародною асоціацією дилерів із «свопів» (ISDA) 1985 р., в «Кодексі стандартних формулювань та умов для угод «своп»». У 1986 р. було затверджено нову редакцію Кодексу, а в 1987 р., як доповнення до нього, ISDA прийняла ще один документ під назвою «визначення відсоткових ставок і валютного обміну». Цей документ в основному застосовується для переводу відсоткових «свопів» в одній валюті у «свопи» в будь-якій іншій валюті, а також для міжвалютних «свопів».

Документацію для укладення угоди «своп» за домовленістю готує одна із сторін і передає проект іншій стороні, а потім, після узгодження, остаточний варіант договору підписується його учасниками. Стандарти документації за угодами «своп», згідно з правилами ISDA, складаються з двох частин:

1. Генеральної угоди, що включає загальну характеристику всіх можливих майбутніх угод;

2. Підтвердження поточної угоди.

Завдяки такій системі документації майбутні угоди між контрагентами можуть укладатися на основі тільки лише самого Підтвердження, що додається до Генеральної угоди.

Останнім часом поняття валютних «свопів» трактується дуже широко, оскільки при укладенні угод більше уваги приділяється не самим валютним курсам, а різниці в їхніх відсоткових ставках. Тому під час здійснення угоди «своп» на практиці найчастіше не постачаються обумовлені суми, а ведеться розрахунок компенсаційних платежів. Покупець, що купив валюту з вищими відсотковими ставками, сплачує своєму контрагентові компенсацію, визначувану різницею у відсоткових ставах. У вигляді формули це можна записати так:

К = В * (К1 – К2) / 100 * Т / 360,

де К – сума компенсаційних виплат;

В – сума контракту;

Т -- стандартний термін дії угоди;

К1 – розрахункова відсоткова ставка;

К2 – відсоткова ставка, обумовлена в контракті.

Поява нових видів «свопів» і форм розрахунків за ними пов'язана з тим, що валютні «свопи» мають симетричну структуру ризику, тобто за укладення контракту існує однакова імовірність виникнення збитків чи прибутків, а мета хеджування полягає саме в тому, щоб певним чином розподілити цей ризик між контрагентами.

Валютні «свопи», що передбачають періодичний обмін відсотковими платежами, поділяють на:

- «свопи», в яких один учасник угоди сплачує фіксовану відсоткову ставку, а інший – змінну («плаваючу») ( cross-currency fixed-to-floating swap);

- «свопи», в яких обидва учасники угоди ведуть розрахунки за фіксованими ставками ( cross-currency fixed-to-fixed swap );

- «свопи», в яких контрагенти ведуть розрахунки за «плаваючою» відсотковою ставкою ( cross-currency floating-to-floating swap );

- «свопи», в яких «плаваюча» відсоткова ставка може мати різні періоди розрахунку і виплат;

- «свопи», в яких контрагенти фіксують не відсоткові ставки, а їх різниці (spread swap );

- «свопи» з верхньою чи нижньою межею відсоткових ставок ( mini-max swap );

- змішані («коктейльні») «свопи», які є комбінацією різних видів відсоткових і валютних «свопів» (cocktail swap ).

Однак, останнім часом набувають поширення валютні «свопи», що не передбачають компенсаційних виплат, а відбувається відповідний залік сум грошових коштів, що передаються контрагентами. До таких угод відносять:

- амортизовані «свопи», угоди за якими змінюють номінальну вартість контракту (amortizing swap);

- валютні опціонні «свопи», за якими один із учасників угоди має право протягом певного періоду підвищити номінальну вартість «свопу» (currency option swap );

- двовалютні «свопи», за якими номінальні суми і відсоткові ставки виражені в різних валютах ( dual currency swap ).

На практиці можливі три варіанти здійснення (анулювання) угоди «своп»:

1. викуп «свопу» – повний розрахунок за угодою чи здійснення узгоджених компенсаційних виплат

2. резервування «свопу» шляхом укладання зворотної угоди «своп»;

3. переуступка прав і зобов'язань за «свопом», коли одна зі сторін (за згодою іншої сторони) знаходить нового партнера і забезпечує його коштами для здійснення переданих зобов'язань з урахуванням зміни валютного курсу і відсоткових ставок протягом періоду до завершення дії угоди «своп».

Укладення угод «своп» здійснюється на основі підписання контракту, що має стандартну форму і містить стандартні реквізити. Будь-який контракт складається з трьох основних розділів:

1. предмет контракту (зазначаються суми, валюти, терміни платежів, здійснюються необхідні розрахунки);

2. умови анулювання «свопу», ризики неплатежів і т.п.;

3. питання кредитування, відповідальність сторін, особливі умови.

Використання валютних «свопів» на світових фінансових ринках останнім часом значно зросло. На цьому сегменті ринку домінують транснаціональні банки, що виступають посередниками під час здійснення угоди. Найчастіше валютні «свопи» укладаються на американський і канадський долари, швейцарські франки, ЄВРО, японську йену, німецьку марку й англійський фунт стерлінгів. При цьому одна зі сторін, як правило, представлена американським доларом, але останнім часом усе ширше використовують комбінації йена – ЄВРО, йена – швейцарський франк і ін.

Необхідність забезпечення надійних методів хеджування валютних ризиків сприяє пошуку і виникненню нових видів «свопів», які поєднують у собі форвардні, ф'ючерсні та опціонні угоди.[2]

3.4 Валютні ф’ючерси

Фінансові ф'ючерсні ринки виникли як реакція на потребу в адекватних інструментах хеджування, що повинне розглядатися як їхнє основне призначення. Однак хеджери не є єдиними учасниками ринку фінансових ф’ючерсів. Спекулянти й арбітражери також беруть участь в операціях на цих ринках і, як буде показано надалі, грають дуже важливу роль для їхнього ефективного функціонування.

Природа фінансових ф’ючерсів.

Укладення угод купівлі-продажу, виконання яких відноситься до майбутнього моменту часу, має досить довгу історію. Причина їхнього виникнення – необхідність для однієї чи обох сторін угоди застрахувати себе від несприятливих змін ціни (що стосується валютних ф’ючерсів – зміни курсу валюти) у майбутньому. Приміром, угода між фермером, що прагне уникнути ризику, заздалегідь зафіксувавши для себе ціну, по якій він буде продавати своє зерно, і мірошником, маючим намір купити зерно, і прагнучим уникнути ризику непередбаченого зростання ціни. Нехай, наприклад, і один, і другий вважають, що ціна зерна нового врожаю може з рівною імовірністю скласти або $80, або $120 за тонну. Випадок, що є виграшним для одного, призводить до програшу другого, і навпаки. Якщо припустити, що вони можуть заздалегідь домовитися між собою про ціну, скажемо, у 100 доларів за тонну, то обоє обгороджують себе від усякого ризику. Природно, «безкоштовних тістечок не буває», і як один, так і інший відмовляються від можливого виграшу за сприятливим збігом обставин, але замість того одержують страховку від втрат у несприятливому випадку. Те ж саме відбувається і на ринку валютних ф’ючерсів, з однією лише різницею – як ціна товару виступає курс валюти. Ефект розподілу ризику між учасниками лежить в основі як страхової справи, так і ринку термінових контрактів.[3]

Угода, укладена між фермером і мірошником – це форвардний контракт, що ми докладно розглядали на початку цієї глави. Власне кажучи, форвардні контракти існують у тій чи іншій формі стільки, скільки взагалі існує торгівля.

Характеристики

Список файлов реферата