73638 (702171), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Єдиною серед повістей Шевченка, в якій дія відбувається не „на Україні, а в одній із «центральных губерний нашего неисходимого отечества», є повість «Несчастный» . У ній також показано спотворюючий вплив морально розкладеного, здичавілого панства на виховання людини; головна увага зосереджена на розкритті умов формування характеру і причин, що призвели до остаточного падіння людини. Жертвою такого виховання став Іполітушка — центральний образ повісті. Всією системою змальованих у повісті типових образів Шевченко переконливо доводить, що причиною морального звиродніння поміщицького середовища є неробство, паразитизм, гонитва за наживою, тобто типові обставини, породжені кріпосницьким суспільством. У цих умовах втрачає людську подобу і перетворюється на жалюгідного нікчему відставний ротмістр поміщик Хлюпін, який зовсім не цікавиться вихованням своїх дітей, а дбає лише за собак (єдиний об'єкт його захоплення). Колишня повія Мар'я Федорівна, його друга дружина, прибравши до своїх рук маєток Хлюпіна, робить усе для того, щоб він перейшов у спадок до її «ненаглядного» сина Іполітушки. Лицемірна і безчесна, вона стає жорстокою і деспотичною не тільки щодо закріпачених селян, а й щодо дітей свого чоловіка. Пасербницю Лізу вона відвозить до Петербурга і, назвавши кріпачкою, здає до будинку розпусти, а пасинка, сліпого Колю, прирікає на голодну смерть. Рідний її син Іполітушка швидко оволодів «наукою» брехні, злодійства і розбещеності. Щоб здихатися свого вкрай зіпсованого сина, мати віддає його в солдати для «виправлення». В Орській фортеці і зустрівся автор повісті з цим «нещасним». Солдатчина не виправила його, а призвела до остаточного морального падіння, перетворила «на что-то вроде идиота».
У повісті «Капітанша». Центральний персонаж повісті — Омелько Туман. Потрапивши до армії, він не міг зносити тупої, безглуздої солдатської муштри, за це його часто били. Впертий, наполегливий і терплячий, він знайшов у собі сили піднестися над брудом і тупістю солдатського життя, зберегти чесність, благородство, працьовитість, здатність до самопожертви в ім'я правди і людської гідності.
Ці риси характеру простої людини, солдата, особливо яскраво виявляються у протиставленні їх мерзенним вчинкам полкового ад'ютанта, «хватыша на все руки», який вивіз із Франції дівчину, збезчестив її, а коли завагітніла, кинув напризволяще. Під час родів дівчина померла. Омелько Туман узяв на виховання її дочку Варочку. Зворушливо розповідається у повісті, скільки ніжності, батьківської ласки, любові виявила ця проста людина до Варочки в жорстоких умовах солдатчини, глузувань, принижень.
Четвертий період творчості Шевченка (1857-1861)
2 серпня 1857 року Шевченко дістав офіційне звільнення і в той же день на рибальському човні відправився до Астрахані. Астраханські друзі-українці, росіяни, поляки щиро, палко вітали поета, оточили його увагою і піклуванням. З Астрахані Шевченко виїхав до Нижнього Новгорода на пароплаві «Князь Пожарский». За допомогою капітана пароплава Кишкіна він знайомиться з революційною літературою, з новинами художньої літератури, із захопленням читає «Губернские очерки» Салтикова-Щедріна, «Полярную звезду», революційні вірші французьких поетів Беранже і Барб'є та іншу нелегальну літературу.
Під впливом всього побаченого і прочитаного під час подорожі по Волзі у Шевченка ще більше посилювались антикріпосницькі настрої, визрівали нові творчі задуми. Поет не збирався затримуватись у Нижньому Новгороді, а хотів швидше прибути до столиці, щоб там ринутись у боротьбу за «миллионы крепостных душ». Але саме цього найбільше й боявся царизм. Тому поетові-революціонерові заборонили в'їзд до Москви і Петербурга. Був навіть наказ повернути його етапом знову до Оренбурга. «Гнусно! Бесчеловечно! Отвратительно гнусно!» писав Шевченко в щооденнику довідавшись про такий наказ. Тільки втручання лікарів врятувало його від відправки в Оренбург. Майже півроку він змушений був жити в Нижньому Новгороді, чекаючи дозволу на виїзд до столиці. Тут з'явилося у поета багато нових знайомих. Особливе захоплення викликали у Шевченка розмови з декабристом Анненковим. На засланні до поета лише зрідка потрапляла книга. Тепер йому був вільний доступ до міських бібліотек, найцікавішою, переважно нелегальною літературою постачали його друзі. «А книгами и журналами, по милости моих друзей, вся комната завалена. Просто купаюсь в книгах»,— писав поет в одному з листів. З Нижнього Новгорода Шевченко активно листувався з багатьма друзями і знайомими: Я. Кухаренком, Бр.Залеським, М. Лазаревським, А. Толстою, С. Аксаковим, М. Максимовичем та ін. В одному з листів до Куліша Шевченко запрошував його прибути до Нижнього Новгорода на побачення. Куліш відмовився, посилаючись на те, що він «чоловік у громаді замітний» і що йому «не подобає їздити на розмову» з опальним поетом. Так Шевченко розпізнав ще до приїзду в Петербург справжню ціну «дружби», про яку так розпинався ліберал Куліш в листах до «брата Тараса». Не побоявся зустрітися з поетом тільки сімдесятилітній М.С.Щепкін, який гостював у Шевченка останній тиждень грудня 1857 р. «Праздникам праздник и торжество есть из торжеств»,— захоплено писав поет про цю зустріч. У Нижньому Новгороді Щепкін взяв участь в кількох виставах місцевого театру, зокрема, ним була підготовлена вистава «Москаль-чарівник» . Роль Тетяни виконувала молода артистка К. Піунова. Шевченко відгукнувся на цю виставу рецензією, яка була вміщена в місцевій газеті. Твори нижнєгородського циклу («Неофіти», «Юродивий», «Доля» «Муза», «Слава») розпочинають останній, найвищий і завершальний етап творчості геніального поета. Поема «Неофіти» — алегоричний твір. У листі Я. Кухаренкові поет повідомляє, що «він скомпонував» поему «Неофіти» «нібито з римської історії». А насправді мав на увазі не далеку «римську історію», не перших християн-неофітів, яких жорстоко переслідував «лютий Нерон», а близьку, сьогоденну для поета російську історію, «перших російських благовісників свободи» — революціонерів-декабристів, з якими жестоко розправився російський Нерон - цар Микола І. Поема складається з. 14-ти розділів. У сюжеті розповідається про типові явища з життя Римської імперії часів її морального занепаду. В щасливої матері росте син Алкід. Мати молиться за його щастя перед хатніми пенатами і капітолійськими богами. Як і кожен юнак з заможної римської родини, Алкід проводить свою безтурботну молодість в шалених оргіях. Та безжурне життя Алкіда і його друзів різко змінилось після зустрічі з апостолом Петром, який благовістив їм «любов, і правду, і добро». Вони пішли за апостолом у катакомби, стали борцями за правду, любов і братолюбіє, проти тиранії і деспотизму. Незабаром Петра повісили, а «неофітів у Сіракузи в кайданах одвезли». Мати йде шукати свого сина «в Сибір, чи теє... в Скіфію». Шевченко назвав Миколу І Нероном ще в поезії «Холодний Яр». А взагалі ж ім'я Нерона вже давно стало синонімом кривавого деспота. Саме це мав на увазі і Шевченко, втілюючи в сатиричному образі Нерона ті риси відомого римського імператора, які ріднили його з Миколою І і які були притаманні будь-якому тиранові. Як це характерно взагалі для Шевченка-сатирика, в поемі наявні прямі авторські викриття об'єкту сатири: Нерон — «лютий», «деспот скаженини», «собака», «людоїд», «мерзенний старець». Свавільство Миколи І, як і Нерона, не мало меж. Нерона проголосили самим богом Юпітером. Самообожнювання було характерною рисою і Миколи І. Допомагало сучасникам розпізнати в Нероні Миколу І і саркастичне викриття розпусти «милосердного істукана», від якого «лилася божа благодать» на його «патриціїв і сенаторів».
Поема «Юродивий». Ще на засланні через польських політичних засланців дійшла до Шевченка чутка про один із проявів суспільного протесту. В Петрозаводську один із чиновників під час церковної відправи публічно дав ляпаса хабарникові-губернатору М. Е. Писарєву. Сміливця оголосили юродивим і заслали на каторгу в Сибір. Шевченко знав Писарєва ще до заслання. Почутим голосним епізодом з ляпасом поет у дещо трансформованому вигляді скористався у вступі до поеми, яку задумав ще на засланні. Шевченко почав її писати наприкінці 1857 року в Нижньому Новгороді, але з невідомих причин не закінчив. Написано лише вступ — «Юродивий».
Твір починається нищівним сатиричним памфлетом на Миколу І та його двох генерал-губернаторів – Бібікова й Долгорукова, які «Украйну правили». Самодержавний режим Миколи І постає в «Юродивому» як задушлива казарма під наглядом тупих солдафонів. Бібіков виступає в парі з своїм «єфрейтором малим та жвавіш, на лихо лихим» — Писарєвим. Щоб ще більше поглибити сатиричне змалювання Бібікова, Шевченко «переадресовує» йому скандальну історію з ляпасом, що сталася з його підручним — Писарєвим. Поет висловлює впевненість у прихід революційних сил, знесення самодержавства, на зміну якому прийде новий, демократичний лад. Згадка про керівника визвольної боротьби північних американців проти Англії й першого президента Сполучених Штатів Америки Джорджа Вашінгтона свідчить аж ніяк не про «симпатії» поета до буржуазного ладу, а про чудове розуміння ним єдності світового революційного процесу та про його непохитну впевненість у неминучій перемозі народної революції в Росії. Поет з гарячою симпатією й любов'ю звертає свій погляд і думки на «споборників святої волі» — декабристів та інших борців проти царату, з якими пов'язує світлу, переможну історичну перспективу. В останніх рядках «Юродивого» Шевченко декларує намір перенести свою розповідь у Сибір «аж за Байкал», заглянути в «вертепи темнії і нори, без дна глибокії»,— місця заслання революціонерів і вивести «споборників святої волі царям і людям на показ». Можна гадати, що, за задумом поета, «юродивий», який дав назву твору, мав зустрітися в Сибіру з іншими бунтарями-протестантами й революційними борцями, а поема, якби вона була закінчена, становила б твір, у якому сатирична тема поєдналася б з героїчною темою уславлення подвигу декабристів та інших революційних борців проти самодержавства.
«Я не нездужаю, нівроку» . Визначним зразком політичної лірики Шевченка останнього періоду його творчості є вірш «Я не нездужаю, нівроку» — перший безпосередній відгук недавнього солдата-засланця на ті зрушення в суспільному житті, з якими він зіткнувся після повернення до Петербурга, і насамперед — відгук на підготовку царським урядом селянської реформи. В той час, коли ліберали, а частково навіть і деякі представники демократичної громадськості, покладали надії на реформи згори, Шевченко таврує антинародну сутність царизму і закликає не вірити ніяким царським обіцянкам. Заклик поета сповнений бурхливої експресії й громадянського пафосу. Шевченків заклик «вигострить сокиру» буквально збігається з гаслом в одному з листів до О. Герцена, надрукованому в «Колоколе».
«Ісаія. Глава 35». Одним із наскрізних мотивів поезії Шевченка останніх років його життя є світла віра в прийдешню перемогу народу, знесення самодержавно-кріпосницького ладу, оновлення суспільства. Однією з таких світлих, сонячних, переможних пісень Шевченка про оновлення суспільства, про розквіт людини і природи «на оновленій землі» є вірш «Ісаія. Глава 35». У своєрідній формі наслідування біблійного пророцтва поет пристрасно висловив свою невичерпну любов до життя й непохитну мрію про визволення людини-трудівника, про вільне й щасливе життя народу після перемоги над «владиками». В біблії пророцтво Ісаії— це втішання «праведних» тим, що бог колись нагородить життям без хвороб і сумування. В ньому нема й натяку на той соціальний протест і переворот, який становить зміст і пафос Шевченкового твору — натхненного гімну людям, які визволилися з рабської неволі і, оновлюючи землю, будують на ній нове, вільне суспільство, нове, вільне, щасливе життя. Встановлення нового ладу й нового суспільства Шевченко зображує як радісне визволення «убогих» і як відплату «злодіям за злая», за їхні кривди. Картина оновлення людини й природи, яку малює Шевченко, захоплює силою й глибиною поетового гуманізму, пафосом утвердження демократичного соціального ідеалу. Жодних згадок про "кайдани" й "невольничі утомлені руки", як і про "рабів" і "владик", у біблії нема. Створена поетом прекрасна, художньо яскрава, пронизана потоками сонячного сяйва картина – це погляд на багато років уперед, це геніальне відчуття всесвітньо-історичної перспективи.
Драматичні твори. "Назар Стодоля" – єдина п’єса Шевченка, що повністю дійшла до наших днів і то в не первісному вигляді, а в публікації її тексту П.Кулішем в "Основі" уже після смерті Шевченка в 1862 році.
Козак Назар Стодоля і дочка сотника «Назар Хоми Кичатого Галя кохаються. Проте сотник задумав видати дочку не за козака-сірому, а за полковника-багача. У цьому сприяє йому ключниця Стеха, а закоханим допомагає побратим Назара, Гнат Карий. Після довгої й завзятої боротьби полковник змушений дати згоду на шлюб дочки-одиначки з козаком. П'єса «Назар Стодоля» — реалістичний твір, якому притаманний романтичний дух (розвиток дії, особливо зустріч Назара з Галею). Цілком реалістичними є образи Хоми, Стехи, опис сватання, вечорниць та інші побутові сцени. Великий Кобзар сатирично висміяв частину козацької старшини, прославив відвагу та благородство низових козаків, їхні волелюбність і прагнення до встановлення соціальної справедливості. Ця драма розвинула новаторські традиції п'єс Котляревського, Квітки-Основ'яненка, збагатила українську драматургію. Досвід Шевченка-драматурга перейняв Іван Карпенко-Карий.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
