73638 (702171), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Другий період творчості 1843-1847
Другий період творчості 1843-1847 "період трьох літ" (закінчився для Тараса арештом). Відбулася перша поїздка Шевченка на Україну, яка тривала протягом 9-ти місяців (травень 1843 – лютий 1844) з того часу, як залишив свою батьківщину підлітком-кріпаком. Першим твором, який написав Шевченко по приїзді на Україну 1843 році була поема російською мовою "Тризна". Поема відбиває почуття і настрої поета під час першої подорожі на Україну, шукання ним нового героя-борця за "свободу на раб ской земле".
У 1845р. перебуваючи на Чернігівщині написав поеми "Єретик", "Сліпий". У кінці жовтня поет захворів і переїжджає в Переяслав до свого знайомого лікаря А.Козачковського. Тут він написав поеми "Наймичка" і "Кавказ". Перебуваючи у сусідньому селі В'юнищах тяжко хворий Шевченко створив такі видатні твори, як послання "І мертвим, і живим…", "Холодний Яр" в якому вперше Миколу І названо "лютим Нероном", а його прислужників – панів – "людоїдами лихими", "розбойниками неситими", "голодними воронами". Символом нездоланних визвольних прагнень народу у вірші виступає Холодний Яр. Впевненість у майбутньому торжестві правди, добра віру в неминучість кари катам-гнобителям Шевченко висловлює і в циклі "Псалми Давидові". У кінці грудня здоров'я поета значно погіршилось. Потрібний був постійний нагляд лікаря. Шевченко знову повернувся до Переяслава і 25 грудня 1845 року він пише свій славнозвісний безсмертний вірш "Заповіт", де звучать відверті заклики до революційного повалення самодержавства і, яким завершується збірка "Три літа". Народ сприйняв заповіт Шевченка як свій революційний гімн. Його перекладено на 50 мов.
Ці твори, які були написані Шевченком у 1843-1847 роках, у той час не були опубліковані, бо переважна частина з них мала антицарський і антикріпосницький характер. Тому він і не думав їх друкувати, а призначав для нелегального поширення. Ці поезії він об’єднує у рукописну збірку "Три літа", куди ввійшли: "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим…", "Заповіт", "Розрита могила" та ін. У рукописній збірці "Три літа" першим вміщено ліричний вірш "Чигрине, Чигрине". Поета тепер цікавить не стільки героїчна боротьба народу України в минулому, скільки її наслідки. Відвідавши Чигирин, що був столицею України в Хмельницького, і побачивши страшенне запустіння міста, поет задумується, за що ж боролися відважні сини України з польською шляхтою, з турецько-татарськими ордами, з царизмом. Чому ж тепер "заснула Вкраїна, бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, в болоті серце прогноїла, і в дупло холодне гадюк напустила". Від минулого України залишились тільки руїни, "розсипаються могили" і навіть "Дніпро висихає". Вірш цей засвідчує початок еволюції в поглядах Шевченка на завдання і значення поезії. Ліричні поезії збірки "Три літа" показують, в яких тяжких роздумах, іноді внутрішніх суперечностях відбувався процес вироблення нового поетичного слова, нового стилю. У вірші "Минають дні, минають ночі…" поет, звертаючись до бога, просить собі долі: "Коли доброї жаль, боже, то дай злої, злої"!
Нового характеру у другому періоді творчості Шевченка набувають балади "Лілея". Квітка Лілея розповідає Королевому цвіту про своє життя, коли вона була людиною. Рано вона залишилась сиротою, мати її "… злого пана кляла-проклинала, та й умерла…". Дівчину забирає пан. "Я виросла, викохалась у білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина". Пан покинув зганьблену дівчину. Терплячи тяжкі поневіряння дівчина "умерла зимою під тином", а весною "процвіла… цвітом при долині", і назвали її "Лілеєю-Снігоцвітом".
Балада "Русалка". Тут витвори народної поезії – русалки, переосмислені поетом, виступають і як жертви кріпосницької сваволі, і як месниці за вчинене панами зло. Жертвою кріпосницької сваволі була мати, яка, народивши від пана дочку, топить її і заповідає, щоб вона перетворилась у русалку та помстилась над паном. Але потім "грішна мати" помирилась з паном, "знову розкошує у палатах". І русалки, "Дніпрові дівчата", помстились над нею.
Поема "Сон" (1844) посідає особливе місце в творчості Шевченка. Це його перша сатирична поема в якій він засуджує не тільки окремі потворні явища тогочасної дійсності, а всю систему феодально-кріпосницького ладу. Шевченко змалював жахливі картини цього "сну", в якому перебувала тоді царська Росія і в її складі Україна. Поет ніби пролітає уві сні над просторами України і Росії, перед його очима проходять страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, "самого" царя, картини які могла б тільки витворити сонна уява та ще підпилої людини. Перша частина починається монологом прощання героя з Україною – "безталанною вдовою". У розповідній частині Україна спочатку подана як чудовий земний рай, як країна, "повита красою". Та в цьому раї поет побачив пекло, породжене кріпосництвом і царським деспотизмом.
Поема "Кавказ"– ще одна вершина політичної поезії Шевченка, його геніальної сатири присвячена Якову де Бальмену – щирому приятелеві Шевченка, який загинув у Кавказі на війні. Твір починається образом Кавказу – картиною гірських вершин, сповнених величі. В уяві поета-революціонера і гуманіста Кавказ вимальовується країною, де гори "засіяні горем, кровію политі". У поемі змальовано війни на Кавказі. Шевченко не малює її безпосередньо, не подає банальних сцен. Яскраве уявлення про війну створюється пристрасним, глибоко емоційним змалюванням її трагічних наслідків. "Огненне море" народних сліз і крові, якими б вистачило напоїти "всіх імператорів", втопити їх "з дітьми і внуками" – ось який потрясаючий образ війни та її жертв створює Шевченко. Війна зображена крізь призму глибоких переживань поета. Його розповідь сповнена гнівного осуду тих, хто винен у війні, й водночас палкого співчуття до її неповинних жертв. Поет вбивчо висміяв намагання ідеологічних посіпак царизму нав’язувати думку про умиротворенність в імперії. В загибелі свого приятеля Якова де Бальмена Шевченко звинувачує царя, яким він вважає справжнім винуватцем війни називаючи Миколу І "катом". "Кавказ" – світлий реквієм загиблому другові поета.
Послання (1845) "І мертвим, і живим… і ненародженним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє". У посланні в одне художнє ціле поєднано сатиричне викриття українських панів-лібералів і позитивна програма – якими повинні бути справжні патріоти, як вони по-справжньому повинні любити "найменшого брата", єднатися з ним, служити йому, батьківщині, дбати за її славу, свободу і розквіт. Бути справжнім патріотом – означає боротись за соціальне і національне визволення народу. Ті, хто експлуатує народ, "замість пива праведную кров із ребер точать", не можуть бути патріотами. Своїм посланням Шевченко дав політичний заповіт українській інтелігенції, яка повинна бути завжди в тісному зв’язку з народом, знати його історію. Послання "І мертвим, і живим…" відіграло важливу роль у пробудженні національної свідомості українського народу, у вихованні його національної гордості, революційної активності у боротьбі за своє визволення.
Поема "Великий льох" (1845). Цю поему справедливо вважають одним з найменш вивчених творів Шевченка і найбільш суперечливим. Поема складається з 3-х частин: "Три душі", "Три ворони", "Три лірники", у кожній частині три персонажі. Центральним у поемі є образ "великого льоху" – символ героїчного минулого українського народу та його прихованих сил у боротьбі з самодержавством і кріпосництвом. Організовуючим і композиційним центром поеми є розкопка в селі Суботові коло Чигирина, де колись жив Б.Хмельницький. До місця розкопок злітаються три душі, три ворони, приходять три лірники. У їх розмовах показано, як кожна з цих груп персонажів сприймає подію розкопування льоху, чого від неї сподівається. В перших двох частинах діють цілком фантастичні персонажі (три душі, три ворони), а в третій частині – персонажі цілком реальні. В першій частині передається розмова трьох пташок – душ. Вони з нетерпінням чекають, щоб той льох "швидше розкопали, тоді б у рай нас повпускали". Першу душу не пускають через те, що як була ще дівчиною, перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмельницькому, коли він з старшиною їхав у "Переяслав Москві присягати". Друга душа карається за те, що Петру І "коня напоїла". Третя, що ще немовлятком усміхнулась Катерині ІІ, коли та подорожувала Дніпром. Три ворони – це символи зла, нещастя в історичній долі України, Польщі й Росії. Вони теж прилетіли на те місце, де будуть розкопувати великий льох. Чекаючи розкопок, вони вихваляються одна перед одною власними злочинами щодо своїх народів. У третій частині подано розмову трьох лірників: "один сліпий, другий кривий, а третій горбатий". Вони також йдуть у Суботів на розкопки, щоб "про Богдана мирянам співати". Але "начальство мордате", розгніване невдачею розкопок, їх вилаяло й побило. Виявилось, що розкопаний був лише "малий льох": "Великого ж того льоху ще й не дошукались". Царизму і всім злим силам, що прислужують йому, всім тим українським, польським, російським ворогам, які котять лихо народові, ніколи не вдасться "розкопати" його прихованих сил, його волелюбних прагнень трьох братніх слов'янських народів – російського, українського і польського – жити в дружбі і мирі.
Поема «Сліпий» («Невольник») за жанром історико-побутовий твір. До оцінки історичних подій другої половини XVIII ст.— ліквідації Запорізької Січі і закріпачення селян Катериною II — звертається Шевченко і в поемі "Сліпий" («Невольник»). Ґрунтуючись на народних переказах, поет в уста сліпого Степана вкладає сумну розповідь, почуту героєм від запорожців на Дунаї, про те, «як Січ руйнували», як царські війська «срібло й золото на Січі забрали», як «степи запорозькі» цариця «німоті ділила, та бахурам і байстрюкам люд закріпостила». Це беззаконня щодо України цариця вчинила при підтримці гетьмана Кирила Розумовського з козацькими старшинами, які «в цариці, мов собаки, патинки лизали». Підлій, продажній козацькій старшині в поемі протиставлено просте козацтво, чистота і благородство моралі трудящих людей. Всі персонажі твору — представники народу, наділені високими моральними якостями. Майстерно змальовані в поемі картини вирядження юнака на Січ, поетичний ритуал прощання старого батька з своєю священною козацькою зброєю і передачі її синові. Тяжко переживає розлуку з Степаном батько, «багатий, сивий сирота», на серці якого, «мов лату на латі», «печалі нашили літа», а в Ярини, «як з квіточки роса вранці», ллються сльози за своїм коханим. Про те, яких поневірянь зазнав запорожець Степан, зворушливо розповідається у високопоетичній, сповненій любові до батьківщини думі. Сліпий каліка Степан і Ярина одружуються. Трапилось «диво», зазначає поет, якого може не було споконвіку, «щоб щаслива була жінка з сліпим чоловіком».
Соціально-побутові поеми «Сова» (1844), «Наймичка» (1845), «Відьма» (1847). В них поглиблюється розробка теми становища жінки-матері в кріпосницькому суспільстві, образ матері — один з центральних в усій творчості Шевченка.
Соціальні причини трагедії матері глибше розкрито в поемі «Сова», розгорнута жахлива картина рекрутського прийому і показу страждань матері-вдови, розлученої з своїм сином. Мати все ладна віддати своїй дитині, їй здається, що над її сина нема кращого «на всім світі, на всій Україні», вона, «як квіткою в гаї, кохалася своїм сином». Та «зле безталання», сумно зазначає поет, трапляється всюди, «і на шляху, і без шляху, усюди, де люди». Світлі тони змінюються похмурими: вмирає батько, мати «осталася вдовою, хоч і молодою», «пішла в найми», день і ніч працювала. І знову всі її турботи про сина: вона йому «жупанок купила», віддала до школи. Світла радість засяяла в материному серці, діждалась вона — син виріс. Та не довго тішилась цією радістю бідна мати. Прийшло горе: «стали хлопців в кайдани кувати». На солдатську каторгу віддали і вдовиного сина. Почалось тяжке поневіряння самотньої матері по наймах, вона стає жебрачкою, від туги за сином і невимовних страждань божеволіє. Отже, Шевченко показує, що причиною трагедії бідної матері є не тільки царська рекрутчина, а й панівні в кріпосницькому селі соціальні відносини, породжені його розшаруванням на бідних і багатих. Багатіям належить влада в селі, вони звільняють своїх дітей від рекрутчини, посилають до війська вдовиного сина, а потім ще й знущаються з матері-вдови.
"Образ матері-страдниці, матері-мучениці яскраво змалював Шевченко в одному з найкращих своїх творів на цю тему поемі «Наймичка» . Героїню цієї поеми Ганну спіткало таке ж горе, як і Катерину з однойменної поеми: вона стала покриткою, змушена покинути батьків, рідне село, ховатись у полі зі своїм сином. Але на відміну від Катерини Ганна не кінчає життя самогубством, а знаходить у собі сили зберегти життя для сина. Ганна підкидає дитя заможним бездітним хуторянам, а сама стає у них наймичкою. Здається, що Ганна «рада та весела». Насправді ж вона глибоко нещасна, переживає тяжку драму, приховуючи свої материнські почуття. Тільки перед смертю, залишившись наодинці з сином, вона признається йому: «Я каралась весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати».
Новою ідеєю теми про страдницьке життя матері-покритки була поема «Осика» (1847), яку Шевченко в останній редакції 1858 року назвав «Відьма ». Моральний виродок, пан довів кріпачку Лукію до божевілля. Основна частина поеми подана у формі діалога між Відьмою і Циганом. Напівбожевільна жінка у хвилини повернення до неї свідомості уривчасто розповідає про страхітливу трагедію свого життя, як була вона молодою, як пан-ірод помітив її, взяв у покої, обстриг під хлопця і взяв з собою у похід проти Туреччини, а коли породила близнят, покинув її. Дома застала батька при смерті, а громада вигнала її з хати. Виросли діти. Сина Івана пан віддав «якійсь пані у лакеї», а доньку Наталю занапастив. Лукія переконується, що бога немає для бідних, що він служить багатіям, Лукія весь сенс свого життя вбачає в тому, щоб бути завжди з «людьми», «людей не цуратись» (людей убогих), не мати нічого спільного з панами.
Третій період творчості Шевченка (1847-1857)
6 квітня 1847 року, наступного дня після арешту, Шевченка відправили під конвоєм до Петербурга, де його було ув'язнено в казематі Третього відділу. Під час допитів Шевченко виявив твердість характеру і мужність, нікого з членів товариства не виказав, цілком відверто, не приховуючи своїх зв'язків з народом, поет-революціонер говорив про свою ненависть до царя і кріпосників. На засланні об'єднав у цикл «В казематі» у підзаголовку «Моїм соузникам посвящаю». Цим циклом починається третій період у творчості великого поета.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
