73638 (702171), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Цей цикл віршів Шевченка відзначається тематичною розмаїтістю, жанровим і мовнопоетичним багатством: балади, елегії, особиста і громадянська лірика. В них поет втілив незламність своїх революційних переконань, протест проти гноблення, велику любов до знедоленого народу, турботу за його майбутнє. Як на допиті, так і в своїх ліричних тюремних сповідях Шевченко не виявив ні тіні каяття. Поет докоряє собі тільки за те, що до ув'язнення зроблено мало для свого рідного народу.
Мотив розлуки зворушливо звучить у тужливих ліро-епічних поезіях «Не кидай матері» — казали...», «Чого ти ходиш на могилу?...», «Ой три шляхи широкії...». Названі поезії відбивають водночас смуток, страждання уярмленого народу і настрої ув'язненого поета, борця за його волю, пристрасного шукача правди.
Свою безмежну любов до України, турботу про її майбутнє Шевченко висловив у вірші «Мені однаково, чи буду...» . Ця поезія позначена глибиною самоаналізу і широтою поглядів. Головний мотив її — самозречення в ім'я щастя і свободи батьківщини, відмова від особистого щастя жити на рідній землі.
Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.
Рідкісною перлиною лірики Шевченка є його поезія "Садок вишневий коло хати…". Уява поета відтворює красу весняного надвечір'я на Україні, сповненого гармонії почуттів, спокійної радості буття людей праці, їх родинного щастя. Такою постає Україна у мріях поета за мурами каземату. Та не такою вона була насправді; зовсім іншу картину життя українського закріпаченого села малює поет у наступному вірші «Рано-вранці новобранці...» . Дівчина від розлуки з милим, якого віддали в солдати, помирає; минуло багато років, повернувся калікою з солдатчини наречений, та застав лише пустку, біля якої «на милиці шкандибає». Ці промовисті пейзажі й образи українського села часів кріпаччини були свідченням горя і страждань знедоленого народу.
Антикріпосницьку і протисамодержавну спрямованість має і вірш «Косар» («Понад полем іде...»). Смерть втілена в цьому вірші в образі косаря, від коси якого «стогне земля, стогне море». Всевладний косар «кладе горами покоси, не мине й царя». Для боротьби з кріпацтвом поет проголошує ідею класового і міжнаціонального єднання трудящих царської Росії, показує спільність інтересів українського і російського народів. У поезії «Не спалося,— а ніч, як море...» відтворена розмова під дверима каземату двох вартових — росіянина і українця — про своє «солдатське нежитіе». В них однакове горе, подібна доля. Солдат-росіянин радить українцеві помститись над паном-гнобителем за наругу.
Весь цикл поезій «В казематі» — новий етап у зростанні поетичної майстерності Шевченка, в урізноманітненні жанрів його лірики, збагаченні її мотивів і образних засобів. Це виявилося ще ширше і виразніше у його поетичній творчості на засланні.
30 травня 1847 року було оголошено конфірмацію: «Шевченка призначити рядовим до окремого Оренбурзького корпусу... під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати». Тоді ж були заборонені всі друковані твори Шевченка. Спішно, за вісім днів, Шевченка, як особливо небезпечного політичного в'язня, під конвоєм привезли до Оренбурга, а потім до Орської фортеці. Почалися неймовірно тяжкі фізичні й моральні страждання поета в задушливій солдатській казармі. Та волелюбний і нескоримий поет і в нестерпних умовах принижень і знущань не втрачав мужності. В короткі години, вільні від муштри, він покидав казарму, пильно приглядався до життя казахів і киргизів, знайомився з їх побутом, усною народною творчістю. Всупереч суворій забороні Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, переховуючи їх у "захалявних книжечках", які вдалося зберегти. Їх було чотири (1847, 1848, 1849, 1850).
23 квітня 1850 року Шевченка заарештовано. Причиною арешту був донос одного з офіцерів про порушення царської заборони писати і малювати. Царські сатрапи були наполохані також тим, що ім'я Шевченка з пошаною згадувалось у гуртку петрашевців, за рік перед тим розгромленому; твори поета-засланця, мужнього революціонера, незважаючи на заборону, поширювалися серед передової молоді. Листування Шевченка викликало в жандармів підозру, що навколо поета об'єднуються революційні елементи.
Восени 1850 року Шевченка через Уральськ і Гурь'єв відправили до Новопетровського укріплення на безлюдний півострів Мангишлак. Тут йому судилося ще сім років тяжко страждати. Це були найважчі роки в його житті. Шевченко тримав себе мужньо і стійко і цим викликав пошану і любов місцевого казахського населення, російських і польських політичних засланців, солдатів і офіцерів, які ще не втратили почуття людяності. У важких умовах заслання Шевченко виконав понад 300 малюнків, в яких розвивав кращі реалістичні традиції образотворчого мистецтва, удосконалював свою майстерність. Це виявилося в його акварельних пейзажах («Пожежа в степу», «Джангисагач», серія малюнків «Мангишлацький сад», «Новопетровське укріплення з моря» та багато інших). З особливою любов'ю змальовував Шевченко казахських дітей («Казахський хлопчик розпалює грубку», «Шевченко і байгуші»). Великих успіхів досяг Шевченко і в портретному живописі (автопортрети, «Казашка Катя», портрет А. Ускової). В останній рік перебування на засланні Шевченко наполегливо працював над задуманою серією «Притча про блудного сина» . Лише 2 серпня 1857 року Шевченка нарешті було звільнено.
У перший період заслання (1847—1850) Шевченко, незважаючи на заборону, продовжував свою поетичну творчість, яку згодом назвав «невільницькою поезією» . Епіграфом до неї можуть служити його слова: «Караюсь, мучуся... але не каюсь». Поезія Шевченка періоду заслання — це поезія революційної нескореності, новий, вищий етап у творчості поета-борця. У ній знайшли продовження мотиви періоду «трьох літ». Домінуюче місце в творчості поета часів заслання посідає лірика.
Лірична поезія Шевченка періоду заслання різноманітна за змістом і формою. В ній органічно поєднані особисті і громадянські мотиви. Поетичним вступом до «невільницької музи» Шевченка є вірш «Думи мої, думи мої...» , яким відкривається перша «захалявна книжечка» поета. На засланні поет-революціонер відточує свою полум'яну поезію. «Думами», «славою злою» називає поет свою творчість у поезії «N. N.» («О думи мої! О слава злая!»), яка сповнена непохитної рішучості і далі творити в ім'я народу, в ім'я «безталанної своєї Вкраїни». З незмінним оптимістичним бажанням, всупереч забороні, починає поет писати свою другу «захалявну книжечку» в 1848 році, яка відкривається віршем «А нумо знову віршувать» . Хоч яка «лукавая доля» спіткала поета, та він не дорікає їй. Метою свого життя поет-революціонер обрав непохитну боротьбу: «На те й лихо, щоб з тим лихом битись», — проголошує він у вірші «Не додому вночі йдучи» . Ніщо і ніхто не в силі примусити поета відмовитись від творчості: «Та вже ж нехай хоч розіпнуть, а я без вірші не улежу. Уже два годи промережав, І третій в добрий час почну» віршем «Неначе степом чумаки...» , — гордо заявляє поет, починаючи третю «захалявну книжечку» . Цю ж думку ще виразніше повторює він у вірші «Лічу в неволі дні й ночі» , яким відкривається четверта «захалявна книжечка» : «Хоч доведеться розп'ястись. А я таки мережить буду Тихенько білії листи». У віршах, якими відкривались «захалявні книжечки», Шевченко далі розвивав свої погляди на те, яким повинен бути справжній поет-революціонер, поет-патріот.
Чимало ліричних поезій із «захалявних книжечок» являють собою хвилюючий поетичний щоденник тяжких переживань, сумних настроїв патріота-засланця, породжених розлукою з батьківщиною, тяжкою солдатчиною.
Значне місце в «невільничій поезії» Шевченка посідають чудові зразки автобіографічної лірики. Поет прагне втішити своє розбите серце спогадами хоч про окремі світлі промінчики свого важкого, безрадісного дитинства. Та знаходить їх тільки у сні («І досі сниться»...). «Мені не весело було й на нашій славній Україні» , визнає поет. В дитинстві він дуже рано залишився без материнської і батьківської ласки і тому на все життя запам'ятав вияв простої людяної уваги до підлітка-сироти з боку трохи старшої за нього дівчини Оксани Коваленко, про яку з незмінною теплотою згадує у віршах «Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочці колись росли...», «Не молилася за мене...» . Тема викриття кріпосництва є головною в одному з найкращих зразків автобіографічної лірики, у вірші «Якби визнали, паничі» . Подаючи жахливі картини «пекла», «неволі», «роботи тяжкої», «лютого зла» в хаті своїх батьків-кріпаків, поет підносить ці картини до широких соціальних узагальнень, полемізує з дворянськими літераторами – "паничами", які ідеалізували кріпосницьку дійсність, «творили елегії», в яких називали селянську хату на Україні «раєм», а селян-кріпаків своїми «братами». Поет викриває і роль релігії, яка була опорою кріпосників. Поету боляче, що «гинуть у ярмах (лицарські сини», що народ не пробуджується до рішучих дій, що «неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». В уяві поета постає майбутнє вільної батьківщини, без «сліду панського».
Поет-революціонер і на засланні продовжує викривати облудний лібералізм панства. У вірші «П. С.» («Не жаль на злого, коло його...») він створив сатиричний образ українського поміщика-ліберала, «потомка гетьмана дурного» Петра Скоропадського. Сатиричне викриття панства завершується засудженням рабської покірливості селян, які ще й кланяються («шапочку мужик здіймає») перед «паскудою»-паном.
Не примирився з мерзенним вчинком розпусного панича-недолітка, який намагався зганьбити селянську дівчину-кріпачку, герой вірша «Якби тобі довелося...» . Він, наймолодший серед парубків, виявив мужність та «вилами пана і просадив, мов ту жабу». Ніяке моралізаторство не може подіяти на панів: «Шкода й праці! Поки села, поки пани в селах, будуть собі тинятися покритки веселі...». Тільки селянські вила та сокира можуть розв'язати соціальні суперечності в кріпосницькому селі. Поряд з мужнім месником у вірші подано образ благородної, сміливої і рішучої дівчини. Хлопця закували в кайдани і відправили в Сибір. Впізнавши його серед закованих невольників, вона "покинула своє весілля і «помандрувала за невольником убогим у Сибір».
На засланні продовжував Шевченко розвивати мотиви дружби народів. Казахському народові поет присвятив вірш «У бога за дверима лежала сокира» . Тут в алегоричній формі викривається колонізаторська, грабіжницька політика російського царизму, внаслідок якої колись квітучий край перетворився на пустиню. Та залишилось одне-єдине дерево, «покинуте сокирою», «вогнем не палиме» — символ невмирущої сили народу, віри його в майбутній розквіт свого краю, звільненого від колоніального гніту. Заклик зміцнювати дружбу між українським і польським народами містить вірш Шевченка «Полякам» («Ще як були ми козаками...»). «Неситії ксьондзи, магнати» насильним проголошенням унії, насаджуванням католицизму на Україні сіяли ворожнечу між двома братніми народами. Та інтереси г.гх народів спільні і звідси звертання поета до польського «друга-брата»: «Подам же руку козакові і серце чистеє подай!».
Велику мистецьку цінність мають вірші (близько 40), створені Шевченком на зразок народних пісень.
Соціально-побутові поеми. Змалюванню поневоленого кріпацького села і викриттю здеморалізованого дворянства присвячено поему "Княжна". Сюжет поеми — трагедія княжни, знеславленої нелюдом-батьком, розгортається на фоні страшного життя кріпосницького села. Автор змальовує звироднілого князя — жорстокого визискувача, п'яницю, марнотратника і лицеміра. Усі ці риси князя подані в поемі як типові для всього дворянського класу. І взагалі в змальованих картинах і епізодах, які складають сюжет поеми, автор постійно наголошує на їх типовості для всієї поневоленої України. Уже в ліричному вступі висловлено намір розповісти, що діється не в однім селі, а «скрізь на славній Україні». Це ж підкреслено і у вступі до поеми, де подано узагальнений пейзаж українського села: «Село! — і серце одпочине. Село на нашій Україні — неначе писанка. Кріпосницький лад сповнений непримиренних суперечностей: день і ніч гуляє й п'є князь, у своїх палатах «літом і зимою музикатне, вино рікою гостей неситих налива», а «мужицькі душі аж пищать». «Гуляє князь, гуляють гості, ревуть палати на помості, а голод стогне на селі», і це не тільки в одному селі, а «стогне він, стогне по всій Україні». І знову: «тисячами гинуть голоднії люде», а «...скирти гниють, а пани й полову...продають», вони «голоду раді, та бога благають, щоб ще хоч годок хлібець не родив». До того ж цього гульвісу-князя в середовищі панів славлять як «патріота», «брата убогих»: «А патріот, убогих брат... дочку й теличку однімає у мужика». Князь не тільки жорстокий визискувач селян, а й моральний виродок. Дружина, яку він тримав «взаперті», рано померла дочку князь кинув напризволяще, а коли підросла, збезчестив. У поемі Шевченко також розвиває далі тему розвінчання релігії: князь чинить в селі страхітливі неподобства, а «бог не знає, а може й знає, та мовчить», «бо куняє», «бо було б диво, щоб чути і бачить — і не покарать». Люди не рятували пана, вони мовчки спостерігали, «як дим до неба підіймавсь». Тільки помстою, справедливою розправою над панами можна припинити їх знущання над народом: «Убий гадюку, покусає! Убий, і бог не покарає!».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
