folk (701450), страница 8
Текст из файла (страница 8)
А втім такі підказки й непотрібні. І взагалі йдеться не про якісь приписи – бо кожний має виробити власну методологію, – а про врахування вітчизняної філософської традиції, слідування якій, або ігнорування якої залежить насамперед від внутрішніх переконань дослідника. Однак для нашої науки в цілому осмислення власної фольклористичної традиції другої половини XIX – першої чверті XX ст. в аспекті філософському, методологічному є завданням першочергової актуальності.
Необхідне й своєчасне ознайомлення колег у світі із зробленим українськими фольклористами на цьому полі. В наш час фольклористи країн, що звільнилися від колоніальної залежності в XX ст., змушені "перетравлювати" теорії західної етнології, котра вивчала і вивчає їх традиційну культуру тільки ззовні. Досвід української фольклористики, що зосередилася на дослідженні духовної творчості свого народу і вироблювала своєрідні підходи до пізнання її саме зсередини, може стати надзвичайно цінним до фольклористів багатьох постколоніальних країн.
Однак які б ідеї не лягли до філософської основи "нового традиціоналізму", в Україні він може постати лише в ході прискіпливого вивчення фольклору національного. Розгляд його доцільно почати із синхронічного "зрізу" на рівні другої половини XIX ст., а фактично з тої багатобарвної картини вітчизняного фольклору, що її відтворила невтомна і нелукава праця кількох генерацій українських фольклористів і етнологів.
5.1. Принципи жанрової класифікації
При вивченні національного фольклору протиставлення феноменологічного підходу історичному може бути переосмислене як опозиція синхронія/діахронія. Щоправда, хронологічні межі обраного в підручнику синхронічного "зрізу" – друга половина XIX ст. – можуть здатися надто широкими. Проте стосовно фольклору такий "зріз" його не може бути подібним до "стоп-кадру": фольклор, коли враховувати й переднаціональні форми розвитку, живе вже не менше сімнадцяти тисячоліть, то ж і обраний нами відтинок часу, півсторіччя, відповідає для нього приблизно двом місяцям людського життя. Чи суттєво зміниться доросла людина за такий термін? До того ж фольклор змінюється дуже повільно – в усякому разі, повільніше за літературу, професійний живопис або книжкову графіку, і навіть повільніше за народну сільську моду. Отже, обраний тут синхронічний "зріз" вважатимемо за коректний.
Мова не про те, що на протязі другої половини XIX ст. український фольклор взагалі не змінювався, а що зміни ці (їх будемо, звичайно, враховувати) не заважають обраному підходу. Вибір же саме цього періоду пояснюється зовсім не тим, що це була "класична" доба розвитку нашого фольклору: таку слід шукати деінде раніше, та й взагалі це поняття до фольклору малопридатне. Друга половина XIX ст. – це період, коли фольклор, незважаючи на всі іноземні впливи, зберігав ще багато архаїчного і традиційного. Важливо також, що він, вже теоретично осмислений як національний, був з достатньою повнотою зафіксований фольклористами, то ж є досяжним для вивчення в наш час. Традиційність фольклору другої половини XIX ст. дозволяє без великих ускладнень доповнювати його фіксації за рахунок записів раніших і, частково, пізніших – як таких, що відбивають й тодішній стан вітчизняної усної традиції.
Наступна серйозна проблема, що встає на шляху феноменологічного вивчення українського фольклору – це його структурування. Здавалося б, нічого кращого за категорію жанру для цього не вимислити. Ба ні! На думку Б. Нічева, категорію жанру на фольклор цілком механічно перенесено "естетико-літературною практикою нового часу", а фольклор як такий не потребує для своєї екзистенції "спеціальної інституції, якою є жанр". Що ж до його класифікації та систематизації, то вистачить і "реальних категорій – це мотив, цикл як цілісність (цикловата цялост), сюжетне гніздо, формула". І спроба узагальнення: "Коли звернутися до мови парадоксів, то формула є жанр фольклору, а жанр є формулою літератури" 1. Щоб розвіяти чари, навіяні роздумами болгарського фольклориста, достатньо порівняти, навіть не виходячи за межі пісенності, яку досліджує Б. Нічев, будь-яку думу з будь-якою коломийкою. Безперечно, жанри у фольклорі існують об’єктивно. Але безперечно також, що проблема жанру і проблема жанрової класифікації – найскладніші у фольклористиці.
Проблема жанру є однією з найбільш дискусійних і в літературознавстві, де пропонували до її вирішення підходи соціологічний, історико-типологічний, психологічний, лінгвістичний тощо, але досі не прийшли до загальновизнаного розуміння жанру. У фольклористів тут свої труднощі. На думку С. В. Мишанича, пов’язані вони з тим, що "фольклористи-збирачі та видавці усної творчості йшли здебільшого від побутових функцій фольклорного матеріалу, теоретики – від структурних ознак того чи іншого жанру. Поєднання цих двох підходів – стихійно-емпіричного і теоретико-літературознавчого – дало загальноприйнятну на сьогодні жанрову систему українського фольклору" 2. Це твердження дещо спрощує реальну ситуацію. Обидва названі С. В. Мишаничем підходи давно вже синтезовані, зокрема, В. Я. Проппом: за його дефініцією 1964 р. специфіка жанру визначається "його поетикою, побутовим застосуванням, формою виконання і стосунком до музики" 3; модифікацію цієї формули подає 1966 р. О. І. Дей. За цим підходом, коротко кажучи, жанр у фольклорі це єдність певних структурних ознак і побутової функції. Але існує ще одне розуміння фольклорного жанру, що є логічним розвитком попереднього: за ним жанром є сукупність творів, що до нього входять за цими, наперед визначеними критеріями.
Необхідність врахування і цього другого розуміння жанру пов’язана з такою архаїчною особливістю фольклору, як принципова відсутність теоретичного самоусвідомлення (див.: 1.3). Уявлення про жанр у носіїв фольклору, як правило, розпливчасті, назви жанрів частіше сумарні (як от "пісня"), пояснення щодо жанрового поділу часто парадоксальні. У порівнянні з літературним фольклорний жанр ближчий до природного явища, нагадує діброву поруч з парковою алеєю XVIII ст. Чіткі наукові критерії жанру, накладені на фольклорний твір, завжди полишають "зазор" – річ взагалі природна, але справа в тому, що у фольклористиці надто часто він переходить межу, за якою стає загрозливим для відповідності матеріалу жанровій дефініції. З аморфнішим, ніж у літературі, характером фольклорного жанру пов’язана й закономірність, на яку звернув увагу Б. М. Путілов: "сукупність естетичних ознак характерна для жанрової системи (мова про "художню систему" окремого жанру – С.Р.) в цілому, але вона не обов’язково повинна з точністю і повнотою відтворюватися в кожному конкретному тексті. У багатьох випадках справа обмежується лише частиною ознак. Внаслідок цього склад жанру не є однорідним. Жанровій системі в ньому буде повністю відповідати якесь основне ядро творів, а в ряді інших творів вона може проявлятись не так різко, бути більш розпливчастою" 4. Цьому явищу теж можна підшукати природну аналогію – наприклад, у виході на поверхню землі якогось металу, де є головна жила і є викиди периферійні, в яких метал розплавлений разом з породою. Варто тут пригадати й спробу Д. Бен-Амоса в есе "Жанри фольклору " (1976), перейти "від умовного погляду на жанри як на статичні категорії до інтерпретації їх як способів комунікацій" 5 .
Своєрідність жанрового поділу у фольклорі й обумовлює парадоксальну закономірність, за якою в кожній спробі науково-об’єктивного структурування жанрів закладено й невідповідність, точніше неповну відповідність її реальному стану речей. То ж, може, взагалі відмовитися від таких спроб? Писав же, хоч і напівжартома, К. Обенауер: "Діти знають, що воно казка" 6... Проте німецького фольклориста бентежило інше ускладнення – існування в усній традиції жанрових угрупувань, що охоплюють значно більшу сукупність фольклорних творів, ніж це передбачено викладеним вище розумінням жанру. Справді, в певній перспективі "казка" взагалі нібито й не існує, проте є конкретні її жанри: в українському фольклорі – казка чарівна, про тварин та ін.
Щоб вийти з цього нового ускладнення, доводиться ввести науковий відповідник отій казці взагалі – "казкову прозу", і це вже буде вид як сукупність творів, ширша за жанр. У свою чергу, "казкова проза" є складовою часткою ще ширшої сукупності – "усної прози". Це вже рід як максимально широке поняття жанрової класифікації фольклору. Із сказаного випливає, що разом з більшістю фольклористів ми притримуємося думки, що кращої основи для класифікації жанрів у фольклорі, ніж класичний Арістотелів поділ, не знайти. Основи скоріше умовної: адже Арістотель мав на увазі лише літературу, і тому полишив за межами своїх міркувань не лише згадану "усну прозу", а й голосіння, замовляння, дитячий фольклор; навіть такий важливий для себе жанр, як міф, він розглядає тільки як сюжетний матеріал для трагедій (II, 13-14).
Пізніші теоретики віднесли літературні відповідники "усної прози" до епічного роду, а за ними, намагаючись зберегти Арістотелів поділ, пішли й деякі фольклористи. Єдине виправдання для цього – той факт, що в новітній літературі роман – від "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного до "Улісса" Дж. Джойса – виконує інколи певні функції епопеї. Як справедливо зазначає петербурзький фольклорист Д. М. Балашов, генетичні студії свідчать, що літературна "художня проза не народилася з епосу. Скоріше за її виток можна прийняти казку, легенду, історичний чи родовий переказ, тобто ті жанри, котрі оминув свого часу Арістотель" 7. Отже, ми дотримуємося погляду, що "усна проза" – це специфічно фольклорний, "позаарістотелівський" рід. Арістотелеву ж епосу, в "Поетиці" представленому поемами Гомера, у фольклорі відповідає епос мелічний – у нас думи, балади, історичні пісні, оповідні "псальми" тощо.
До ліричного роду в українському фольклорі належать жанри ліричної пічні та монострофи (коломийки та ін.). Складніше з "драмою". Найяскравіший твір української "народної драми", так звана "вертепна драма", виникла поза фольклорною традицією і тому має розглядатися як явище літературно-фольклорних зв’язків (див.: 2.9). З творами "театру людей" справа не краща: тут до справжньої усної традиції належать лише напівімпровізовані "п’єски", що виконуються під час календарних обрядів. Але ж і в "Поетиці" "драму" трактовано як літературний рід, що походить – це Арістотель чітко демонструє (4,5) – з обрядового фольклору. То ж і ми будемо згадані твори аналізувати в розділі, присвяченому ще одному специфічно фольклорному роду, цього разу, сказати б, "доарістотелівому" – обрядовому фольклору.
Народні паремії опиняються поза пропонованою класифікацією; оскільки ж генетично вони найбільше пов’язані з жанрами "усної прози", то й розгляд їх долучаємо до відповідного розділу. Нарешті, дитячий фольклор, що є певною підсистемою фольклору дорослих, і розглядатиметься окремо, в його зв’язках з жанровою структурою цього останнього. Залишилося питання послідовності викладу. З погляду генетичного, вона мала б бути такою: "усна проза"; "обрядова поезія"; "епос"; "позаобрядова лірика"; "дитячий фольклор". Коли ж керуватися прийнятим у цьому підручнику принципом "від простого – до складного", то доцільніше йти від жанрових концентрів не те, щоби простіших, але краще вивчених, до теж надзвичайно складних, та й вивчених гірше – як народна лірика та обрядова поезія. Отже, і в цьому випадку маємо починати з усної прози.
8.1. Шляхи вивчення поетики фольклору
Здавалося б, сучасне розуміння поетики як "науки про форми, види, засоби і способи словесно-художньої творчості, про структурні типи і жанри літературних творів" 1, створює певні перешкоди поширенню сфери чинності її за рахунок явищ фольклору. По-перше, стосовно літератури, де накопичено величезний обсяг спостережень над закономірностями "словесно-художньої творчості", називання поетики наукою, можливо, і має якийсь сенс, проте стосовно фольклору вона не маніфестувалася навіть і як окрема допоміжна наукова дисципліна. По-друге, на відміну від літератури, творчість у фольклорі не є виключно "словесною", це синтетична форма духовної діяльності (див.: 1.1). Проте вже Арістотель розглядав у "Поетиці" "мистецтва", котрі користуються водночас "ритмом, мелодією і метром", і вирізняв серед них таке, що використовує "все це заразом", а сама "дифірамбічну поезію". Складнішу перешкоду становить синкретичність фольклору, тобто поєднання в ньому явищ, що мають естетичну природу, з такими, що її не мають. Проте коли в новітній словесній культурі застосування поетики в щойно наведеному її розумінні фактично поширюється й на явища позаестетичні (інтимне та ділове листування, протоколи, звіти, газетні статті, а також усні промови в суді та парламенті) 2, то з таким же правом воно може поширюватися й на фольклор.
Отримавши, таким чином, підтвердження прав громадянства "поетики фольклору", опиняємося перед наступною проблемою – вибором шляхів її вивчення. Марксистська фольклористика пішла тут шляхом дедуктивним: "поетику фольклору" було розчинено в іншій запозиченій з естетики категорії – його художньому методі. Початковий етап такого теоретизування ми бачили у розвідці М. Т. Рильського, де народна творчість об’являлася реалістичною, а методом "радянського фольклору" – соціалістичний реалізм (див.: 4.11). Згодом ленінградський теоретик В. Є. Гусєв знайшов у російському фольклорі послідовний розвиток щонайменше семи художніх методів – "героїко-фантастичного" (билини); "християнсько-міфологічного" (духовні вірші та легенди); більш життєподібного зображення людини у "побутовій казці, історичній пісні, народній драмі"; "прогресивно-натуралістичного, але передреалістичного методу" (сатиричні жанри), що переростає в "реалістичний"; "революційного романтизму" (робітнича пісня); "соціалістичного реалізму" (твори гімнічної, політичної пісні) 3.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
