71191 (700111), страница 7
Текст из файла (страница 7)
XIII з'їзд РКП(б) підтвердив рішення XII з'їзду партії про необхідність поповнення рядів кінематографістів досвідченими працівниками. .
Один із розділів резолюції XIII з'їзду партії спеціально був присвячений кінематографу, де накреслювалися першочергові заходи по зміцненню кіносправи: «Кіно повинно бути в руках партії могутнім засобом комуністичної освіти і агітації. Необхідно привернути до цієї справи увагу широких пролетарських мас, партійних і професійних організацій». Участь у творенні кіно митців з різних галузей культури була явищем закономірним, прогресивним, суспільне значимим і відіграла велику роль. До кіно приходять демобілізовані з армії політпрацівники Г. Тасін, А. Кордюм, а також художники Довженко і В. Кричевський, скульптор І. Кавалерідзе, журналіст Г. Стабовий, театральний режисер Л. Курбас, фотограф Д. Демуцький поети М. Бажан, В. Сосюра, письменники П. Панч, О. Копиленко театральні актори А. Бучма, Н. Ужвій, І. Замичковський, Ю. Шумський, П. Масоха, С. Свашенко, Д. Капка та ін.
У пошуках повноцінної драматургічної основи фільму кінематографісти звертаються до літератури. Формування радянської кінодраматургії відбувалося у тісному зв'язку з художньою літературою яка не лише «підказувала» кінематографові теми і сюжети, а й допомагала йому пізнавати свої можливості. Свідченням цього є екранне переосмислення творів Джека Лондона і Е. Амічіса (у перших сценаріях В. Маяковського «Не для грошей народжений» та «Панночка і хуліган»), Л. Толстого, І. Тургенєва, О. Герцена, М. Горького, Г-Х. Андерсена та ін. Основою фільмів стали твори Л. Андрєєва, А. Чехова, У. Нотарі, О. Гріна, Е. По, М. Зощенка, Д. Луначарського. Однак ці екранізації істотно відрізнялися від своїх першоджерел, і не лише тому, що кінематографу з його не досить розвиненою тоді кіномовою надзвичайно важко було передавати складні характери й душевні переживання героїв. Літературний твір був здебільшого лише приводом для пошуків агітаційно-пропагандистських засобів.
Отже, перші художні стрічки були переважно екранізаціями відомих літературних творів. Їх сюжетна схема насичувалася злободенним змістом. Дія, характери персонажів літературного першоджерела осучаснювалися у відповідності з потребами революційного моменту. Ці спроби цікаві не стільки своїми наслідками, скільки тим, що являли собою початковий етап освоєння революційної проблематики, нову форму екранізацій. Подібні твори, названі О. Мачеретом «фільмами підміненої теми», свідомо робилися як фільми нового кінематографа.
У 1926 р. виходить на екрани двосерійний фільм «Тарас Шевченко», відразу оцінений як помітне явище українського і всього радянського кіномистецтва. Він став найбільш досконалим і в усьому режисерському доробку П. Чардиніна. Кінотвір прокладав шляхи екранного втілення біографії поета-революціонера, був цікавою розвідкою художніх, ідейно-естетичних можливостей історико-біографічного жанру. Це був перший в українському кіно фільм, в якому образ видатної особи відтворювався на широкому історичному тлі.
Кінокартина про Шевченка набула актуального суспільно-політичного звучання. Ідеологічні вороги, різного роду фальсифікатори, особливо націоналістичні «дослідники», намагалися спотворити спадщину Кобзаря. Фільм розповідав про основні факти біографії Шевченка від раннього дитинства до останнього періоду життя поета (перебування у Петербурзі після повернення із заслання, смерть, поховання на березі Дніпра). Автори використали автобіографічні факти з повістей Шевченка, із записів у його щоденнику, «захалявні книжечки», в які він заносив свої поетичні враження під час заслання, включили в дію мотиви, екранізовані фрагменти окремих поетичних творів, зокрема, поеми «Кавказ», що значно посилювало емоційне напруження фільму.
Сценаристи М. Панченко, Д. Бузько побудували драматургію фільму «Тарас Шевченко» за хронологічним принципом, надаючи йому рис історичної хроніки. Відбиваючи основні етапи повного страждань і боротьби життя свого героя, сценарій ніс у собі значний емоційний заряд, глибокий драматизм. Сценарій «Тарас Шевченко» свого часу критикували, писали про нерозробленість його драматургії. Та не все в цій критиці можна беззастережно прийняти.
На жаль, деякі критики не зрозуміли тоді всієї гостроти конфлікту поета з самодержавством, досить точно відтвореного у фільмі, тому й прозвучали докори про відсутність «твердого кістяка», та взагалі сценарію; замість нього начебто є «лише» датований перелік подій з життя Тараса Шевченка, між якими немає причинно-послідовного зв'язку. Тим часом у фільмі переконливо показано внутрішню силу, непокору поета-бунтаря, котрий протягом усього життя залишався непримиренним ворогом всілякого гноблення, насильства над особистістю.
Помилкові уявлення про норми драматургічної побудови фільму і сценарію спричинилися до майже повного невизнання таких цікавих (нечасто використовуваних у ті роки) прийомів, як спогади та звертання до рядків з творів Шевченка, що композиційно були використані як сполучна ланка між епізодами і підсилювали ідейно-художнє звучання твору. Перед глядачем у хронологічній послідовності проходили події безрадісного дитинства малого Тараса, його поневіряння на службі в пана Енгельгардта, під час «науки» в дяка. В кращих епізодах сценарію показано, як у душі майбутнього поета народжувався протест проти всього, що він бачив навколо себе, як зростали його бунтарські настрої. Разом з тим подекуди даються взнаки й недоліки драматургічного осмислення біографії видатної історичної особи: певне перевантаження дії другорядними фактами, невміння відібрати з великого біографічного матеріалу найсуттєвіше художньо його узагальнити. Це вело до ілюстративної описовості й зумовило певну композиційну рихлість фільму. Крім того, автори не досить глибоко висвітлили ряд важливих моментів біографії Шевченка, зокрема боротьбу проти ліберально-реформістського, націоналістичного спрямування частини учасників Кирило-Мефодіївського товариства, складні стосунки Шевченка і П. Куліша, події, які передували реформі 1861 р.
Певною мірою ці недоліки пояснювалися й тогочасним рівнем шевченкознавства, прогалинами у висвітленні ідейно-естетичних, філософських поглядів поета. Критика відзначала також, що постать Шевченка в ряді епізодів позбавлена активності; в них не передано темперамент, напружений ритм творчого життя поета.
Пошуки узагальнених, активних і дійових образів для втілення революційної дійсності - провідна тенденція радянського мистецтва 20-х рр., яка значною мірою визначила спрямування творчості Маяковського і Серафимовича, Мейєрхольда і Курбаса, Шостаковича і Лятошинського та багатьох інших відомих майстрів мистецтва. З освоєнням монументальних епічних форм пов'язані й видатні успіхи так званого монтажно-типажного кінематографа, що знаменував нове розуміння героя і драматичного конфлікту, народження нової кінообразності.
Ці тенденції яскраво виявляються у творчості С. Ейзенштейна, В. Пудовкіна, О. Довженка. Їм у високій мірі властива громадянська пристрасність, пафос ствердження нового, революційна символіка образів. Все це зумовило неповторне новаторство їхніх фільмів. Кожний з цих митців зробив вклад у розвиток кіно, урізноманітнював художньо-естетичні можливості екрана, по-своєму впливав на творчу практику.
Відбувався, отже, складний процес взаємовпливів, взаємопроникнення і взаємодії різних художніх явищ, що сприяло формуванню провідних засад єдиної соціалістичної естетики, збагаченню системи виражальних засобів усього радянського кіномистецтва. Неповторність творчої індивідуальності О. Довженка зумовлює особливе напруження громадського почуття, ліризм, романтичність світосприймання, близькість до фольклорної традиції українського народу. Роздуми про сучасне і майбутнє країни повертають О. Довженка до її минулого, до історії, що осмислюється в широкому соціальному і філософському контексті. Його цікавлять визначні події, вирішальні для долі країни моменти, в яких яскраво розкривається народний характер, становлення нової людини, нових людських взаємовідносин. Цим можна пояснити і особливу увагу до героїчної теми, теми революції і громадянської війни на Україні. В революційній історії шукає митець джерела героїзму і незламності народу, що переміг у боротьбі з численними ворогами Радянської влади.
Це знайшло конкретний вияв у новаторських фільмах О. Довженка «Звенигора» й «Арсенал». Вони ознаменували не лише новий етап в його біографії, а й стали пам'ятними віхами в розвитку українського кіно, ввійшли до золотого фонду радянської і світової кінокласики.
О. Довженко мріяв про твір, де була б відображена багатовікова історія України, її героїчний епос, прагнення трудящих до справедливості. Так народжується епічна «Звенигора» (1927), яка вразила сучасників масштабністю теми й охоплення подій, метафоричною яскравістю кіномови. «Мій фільм більшовицький», - категорично відповідав О. Довженко своїм опонентам. Подібно до народних співців, авторів дум, він прагнув мовою кіно змалювати історичний подвиг революційного народу, що втілив у життя завоювання Жовтня. «Звенигора» була однією з перших художніх спроб розкрити на екрані всю складність процесу формування нових рис національного характеру, який гартувався в класових боях українського пролетаріату, в боротьбі з старим світом і старими уявленнями. В символічно узагальнених образах фільм розвінчував буржуазно-націоналістичні гасла «єдиного потоку», класової «монолітності» українців, стверджував пролетарський інтернаціоналізм.
Сучасність, революційні події на Україні показані у фільмі крізь призму історії як здійснення віковічних прагнень трудящих.
Фільм «Звенигора» був незвичайним, оригінальним явищем. У ньому яскраво виявилися своєрідність обдарування, романтичність художнього бачення молодого кіномайстра, що започаткував поетичний стильовий напрям в українському радянському кіно. «Я належу до табору поетичного», - з повним правом стверджував О. Довженко. Як і Ейзенштейн, Вертов, Пудовкін, він шукає синтетичної образності, здатної передати пафос історичних звершень у нашій країні. Тяжіння до монументальних форм зображення знаходить у справжнього митця свій особливий вияв. І Ейзенштейн і Довженко порушують межі лірики і епосу, а це веде до створення нових жанрів, нової стильової якості їх фільмів. Але в кожного з них цей процес набуває глибоко самобутніх рис, і форма вираження ліричного, авторського почуття в них різна.
«Картину я не зробив, а проспівав, як птах, - згадував потім режисер, - мені хотілося розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень». Прагнення до монументальних узагальнень, до виявлення образного змісту дії визначили масштабність художньої думки режисера, особливості поетичного осмислення життя. Звертала на себе увагу сюжетно-композиційна своєрідність цього першого по-справжньому довженківського фільму. В ньому вже відчутні характерні особливості художнього бачення Довженка, гострота і напруженість драматичного конфлікту, філософська наповненість дії. У фільмі «Звенигора» фактично не було сюжету в звичному розумінні слова, він будувався з окремих, поетично забарвлених фрагментів, що охоплювали мало не тисячолітню історію українського народу факт безпрецедентний на той час у радянському кіно.
О. Довженко переробив існуючий сценарій, як він сам поті згадував, «процентів на дев'яносто». Він «почав думати не як режисер («як би це поставити»), а як поет («як би це сказати»). Літературний сценарій, з якого зняли свої прізвища попередні автори, зазнав великих змін. У процесі доопрацьовування наявні в попередньому варіанті давні легенди О. Довженко не тільки не вилучає, а й додає нові (наприклад, про Роксану), але всі вони тепер виразно підпорядковуються головній ідеї. Зникають неістотні для твору з таким широким розмахом «сімейні» та хронологічні уточнення.
Перед глядачем проходили картини набігу варягів, багатовікової боротьби українського народу проти польської шляхти, гайдамаччина, події першої світової війни, соціалістична революція на Україні.
О. Довженко прагнув до поетичного осмислення історії. Він зіставляв історію і сучасність, розкривав минуле й сьогодення країни в їх русі і взаємозв'язках, зображував революцію як втілення споконвічних сподівань трудящих.
Уже в «Звенигорі» яскраво вимальовується багатомірність, різноплановість, епічність драматургічної побудови, поєднання казкових Мотивів і реалістичного, документального зображення індустріального будівництва, пісенної, ліричної інтонації, уїдливої сатири, іронічної усмішки і фантастичного гротеску. Фільм відзначено цікавими і сміливими пошуками в галузі жанру. Новий зміст життя, широта погляду митця, «космічний» масштаб охоплення подій вимагали якісно нових художніх, зокрема жанрово-стильових, форм осягнення дійсності. В «Звенигорі» бачимо сплав різних жанрових начал їхнє співіснування стилістично виправдане, воно народжує нову, часом несподівану якість. О. Довженко створює романтично-пісенний фільм, кінопоему - явище нове у радянському кіно.
Особливої патетики сповнені кадри, які передають пафос соціалістичної праці, індустріалізації, славлять будівників заводів, електростанцій, відбивають могутній ритм життя Радянської України.
В основу фабули покладено історію тисячолітнього діда та його онуків. Дід, що уособлював у фільмі українське селянство, шукає в Звенигорі зачаровані скарби, але вони не даються до рук, перетворюються на черепки. Цю овіяну таємничістю легенду про розшуки скарбу О. Довженко інтерпретує як прагнення трудового народу до щастя і волі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
