71191 (700111), страница 5

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

У фільмі «Симфонія Донбасу» Дзига Вертов вперше використовує синхронно записані голоси героїв, документальну фонограму для більш переконливого, життєво вірогідного відтворення образів людини праці, будівника соціалізму. Творче, новаторське використання звуку підтверджує ряд епізодів «Симфонії Донбасу». Зокрема, кадри святкової демонстрації режисер озвучив фонограмою натуральних виробничих шумів, а кадри шахт і заводів - святковими звуками демонстрації: піснями, лозунгами, привітаннями.

Ця патріотична новаторська стрічка, створена Д. Вертовим на засадах соціалістичного реалізму, не знайшла, на жаль, належної підтримки з боку критики. Певну упередженість до нового фільму режисера можна пояснити тим, що свіжими були ще враження від гострої дискусії, критичної оцінки його попереднього фільму «Людина з кіноапаратом». Щоправда, надмірність музичного супроводу та індустріальних шумів у деяких епізодах картини ускладнювала їх сприйняття. Творці фільму зіткнулися також з рядом труднощів, зумовлених неякісним технічним обладнанням. «Ми надто випередили в своїх планах і намірах, - писав Дзига Вертов, - наші технічні й організаційні можливості. Ми не врахували цих перешкод, що постали на шляху виробництва цього фільму». Разом з тим, безперечне позитивне значення фільму в тому, що він яскраво відтворює за допомогою виразних засобів кінопубліцистики образ народу - будівника соціалізму.

Картина «Симфонія Донбасу» переконує, що звук може бути важливим конструктивним елементом у побудові публіцистичного кінообразу, що документальний фільм з чітко визначеною авторською думкою здатний піднімати важливі соціально-політичні питання, бути дійовим засобом духовного, естетичного виховання народу.

Робота Дзиги Вертова на Україні позитивно позначилась на розвиткові українського документального кіно, вона збагатила самого режисера на шляху його пошуків у сфері образної кінопубліцистики. Вплив естетичних засад Дзиги Вертова, його принципів побудови і публіцистичного твору на сучасну тему був помітний у фільмах ряду інших документалістів.

Вертовські творчі принципи створення публіцистичного фільму, організації й осмислення життєвого матеріалу, застосовані ним образні засоби емоційного розкриття теми твору відіграли значну роль у розвитку українського і взагалі радянського кіно. Зняті Дзигою Вертовим на Україні фільми стали помітним явищем у світовій прогресивній кінодокументалістиці. Після перегляду «Симфонії Донбасу» в листопаді 1931 р. у Лондоні Чарлз Чаплін сказав: «Я ніколи не міг собі уявити, що ці індустріальні звуки можна так організувати, щоб вони здавались прекрасними. Я вважаю фільм «Ентузіазм» однією з найбільш хвилюючих симфоній, які я коли-небудь чув. Містер Дзига Вертов - музикант. Професори повинні у нього вчитися, а не сперечатися з ним».

Фільм «Симфонія Донбасу» за кордоном був сприйнятий по-різному, зокрема в Німеччині. «З одного боку, фільм «Ентузіазм» особливою комісією при міністерстві внутрішніх справ був визнаний «künstlerisch Wertvoll», тобто цінним як твір мистецтва. - писав Дзига Вертов, - з другого боку, те ж міністерство внутрішніх справ в особі самого міністра д-ра Вірта з політичних міркувань остаточно заборонило показ фільму навіть на закритих переглядах». У Гамбурзі під час перегляду картини в робітничій аудиторії лунали вигуки «Рот фронт!», а після його закінчення виник стихійний мітинг. Гамбурзькі робітники виступили в пресі з протестом проти заборони «Симфонії Донбасу». Слід зазначити, що Дзига Вертов досить критично ставився до оцінок свого фільму зарубіжною пресою, водночас підкреслював, що демонстрація «Симфонії Донбасу» за рубежем мала велике пропагандистське значення.

Вертовський фільм «Симфонія Донбасу» був свідченням безперечних досягнень української кінопубліцистики першого пожовтневого десятиліття.

20-ті рр. для українського документального кіно були роками становлення і творчих пошуків. Від фіксації на кіноплівку важливих фактів і подій громадянської війни та відбудови народного господарства радянські кіножурналісти переходять до осмислення життєвих явищ, створюючи фільми на актуальні публіцистичні теми. Цей процес відбувався у складних умовах формування методу соціалістичного реалізму, в атмосфері гострих дискусій про призначення мистецтва в епоху соціалістичного будівництва.

Кінохроніка в той час була однією з провідних мистецьких форм відтворення революційної дійсності. С.Ейзенштейн пізніше писав: «Колись, у двадцяті роки, хроніка і документальний фільм вели наше кіномистецтво. На багатьох фільмах художньої кінематографії, що тоді зароджувалась, лежав безперечний відбиток того, що створювала тодішня документальна кінематографія.

Гострота сприймання матеріалу і факту; гострота зору і дотепність у сполученні побаченого, впровадження в життя і дійсність і ще багато, багато вніс документальний фільм у стиль радянської кінематографії».

Активний процес розвитку українського документального кіно в 20-ті рр. підготував і його майбутні надбання: на початку третього десятиліття кінопубліцистика піднімає й розв'язує актуальні суспільно-політичні теми, створює багатогранний образ людини праці, образ нової дійсності.

У справі популяризації наукових, технічних і суспільних знань, виховання нової свідомості, моралі велика роль належала науковому фільму, який розвивався разом з усіма іншими видами кіно.

Як масовий наочний засіб наукового пізнання, популяризації та пропаганди, освіти кінематограф використовувався для розв'язання завдань культурного будівництва уже в перші роки Радянської влади. Не випадково серед головних завдань, що їх поставив В.І. Ленін перед молодою радянською кінематографією, було створення образних прилюдних лекцій з різноманітних питань науки і техніки.

У резолюції VIII з'їзду РКП(б) кінематограф розглядався як один з найважливіших засобів комуністичної пропаганди і культурно-освітньої роботи, зокрема на селі. Науковий кінематограф стає важливою формою зв'язку між науковими ідеями і народом.

Широкі маси трудящих виявляли надзвичайно великий інтерес до праці науковців, вчених, винахідників, прагнули ознайомитися з науково-технічними досягненнями в народному господарстві молодої республіки. Роль кіно у справі інформації та пропаганди наукової й технічної думки була неоцінимою.

Одним з перших організаційних заходів Всеукраїнського кіно-комітету було проведення обліку наукових, культурно-освітніх і видових стрічок з питань техніки, сільського господарства, географії, етнографії, історії тощо. Чимало таких картин довелося реквізувати не лише у приватних прокатних конторах, а й у власників бібліотек, крамниць. Усі ці стрічки потім увійшли до фільмофонду кінокомітету і широко використовувались у пропагандистській та культурно-освітній роботі.

У кінотеатрах почали втілювати в життя вказівку В.І. Леніна про обов'язкове співвідношення в сеансах художніх, науково-популярних і документальних стрічок. Відкриваються спеціальні «показові» кінотеатри, що виконували культурно-освітні функції. Спочатку з'явилися вони в Харкові, потім - у Чернігові, Києві, Одесі. В Києві вперше влаштовуються культпоходи на науково-освітні сеанси. Нерідко під час перегляду лектори пояснювали зміст, окремі незрозумілі наукові терміни тощо.

На початку 20-х рр. при Одеській кінофабриці створюється лекторське бюро, до роботи в якому залучаються спеціалісти для читання лекцій в кінотеатрах, де демонструвалися наукові стрічки.

На допомогу лекторам, пропагандистам, агітаторам в республіці розроблялися спеціальні інструктивно-методичні посібники. Вони містили в собі поради (деякі з них уже встигли пройти випробування на практиці) щодо використання кінематографа як наочного підруч­ника з усіх загальноосвітніх та спеціальних предметів, як літератур­но-художнього альманаху для всіх, починаючи від неписьменного до освіченого включно.

Значну роль відігравали пересувні кіноустановки. Для науково-технічної пропаганди використовувалися агітпоїзди, обладнані відповідним чином фургони, пароплави, баржі, трамваї. Програми складалися з урахуванням аудиторії і, як правило, включали популяризаторські стрічки. Ось, наприклад, програма, яку показували в Овручі делегатам з'їзду комнезамів: «Трудова комуна», «Приготування корму для худоби», «Розкриття мощей Тихона Задонського».

Нерідко після перегляду виникали мітинги, дискусії, бесіди. Активну участь у них разом з видатними громадськими діячами і митцями брали відомі вчені (О. В. Палладін, О. 1. Білецький та ін.).

Часто можна було бачити такі афіші-заклики культурно-освітніх кінотеатрів: «Громадяни робітники і селянин! Сьогодні демонструватимуться картини революційного і наукового змісту. Приходьте - навчайтеся». На такі сеанси збиралися тисячі глядачів. Навчалися грамоти в школах, бібліотеках, читальнях, клубах, створених на базі «показових» кінотеатрів.

Широку популярність серед глядачів здобули народні кіноуніверситети, які існували на громадських засадах. Особливо великим успіхом користувалися лекції, присвячені науковим проблемам. Такі кінофіковані лекції відбувалися за спеціальними програмами, про їх тематику повідомлялося через пресу.

Поряд із використанням стрічок, які пощастило зібрати до фільмофонду, українські кіномитці приступили до створення нових картин, що мали популяризувати досягнення радянської науки і культури. Доцільно згадати в зв'язку з цим й агітфільми наукової тематики. Вони висвітлювали питання історії революційного робітничого руху, допомагали в санітарно-освітній роботі по ознайомленню з основами медичної профілактики і соціальної гігієни.

Деякі з них являли собою своєрідні тези кінолекцій чи кінодоповідей. Так, за сценарієм лікаря М. Бака режисер Л. Замковий ставить кінофільм «Жертви підвалу» (1919), який мав допомогти у боротьбі з туберкульозом.

Санітарно-освітні функції виконувала й картина «Азіатська гостя» режисера М. Вернера, випущена на екрани влітку 1919 р. і присвячена профілактиці холерних захворювань.

Ряд фільмів зняв режисер А. Лундін, серед яких - картина про запобігання захворювання на тиф, кілька антирелігійних стрічок.

Нерідко фільми закінчувалися відповідними закликами. Такі кінцівки були не лише логічно пов'язані зі змістом картини і випливали з нього - вони сприймалися як безпосереднє звернення героїв фільму до глядачів. Іноді після показу фільмів виникали бесіди й мі­тинги. Дедалі відчутнішою ставала роль екрана у процесі освіти й виховання трудящих мас. Кіно «має стати засобом масового поширення наукових і технічних знань серед робітників і селян», - говорив М. І. Калінін.

Випуск наукових фільмів налагоджували спеціально утворені при кінокомітетах відділи наукової зйомки. Було випущено ряд стрічок про особливості різних галузей сільського господарства, про впровадження у практику нових машин. Умови, в яких проходили становлення й розвиток наукового кіно на Україні, були схожими з умовами розвитку російського та білоруського наукового кіно.

З часом тематика наукових фільмів стає дедалі різноманітнішою, зміст більш глибоким, екран - багатшим на зображально-виражальні засоби, які в науковому кіно вже починають набувати своєї специфіки. Кінематографісти прагнули поєднати всі компоненти наукового фільму в єдине органічне ціле, що давало відчутні наслідки.

Науково-популярні фільми, створені українськими кіномитцями, все частіше виходять на всесоюзний екран. Широко відомими стають нарис автора-оператора Б. Цейтліна «Олівець», в якому розповідалося про Московську фабрику паперових виробів, а також його оборонні фільми. Набув популярності й фільм «УЧХ» («Український Червоний Хрест»).

Відбувається і взаємообмін фільмами різних республік. На екранах України демонструються стрічки виробництва «Радкіно» - «Загадка життя», «До берегів Тихого океану», «Бджільництво», «Дошкільне виховання», «Лісові люди», грузинський фільм «Сіль Сванетії»; узбецькі - «Бавовництво в Голодному степу», «Тропічні хвороби», таджицькі - «Поради стрільцеві», «Від бавовни до тканини».

Українські творці науково-популярного кіно спілкувалися з митцями не лише братніх республік, а й зарубіжних кіноорганізацій. За ці роки ВУФКУ взяло участь у кількох міжнародних конференціях, присвячених питанням цього виду кіно (Швейцарія, Голландія,. Чехословаччина). Картини «Комуна», «Лісосплав», «Бджільництво», «Українська Шампань» були рекомендовані для показу на міжнародних виставках, серед них і культурфільм «Асканія-Нова» (сценарій Г. Тасіна, оператор І. Лозієв), який був премійований на весняній (травневій) виставці 1925 р. в Парижі.

Творчо використовуючи досвід ігрового та документального кінематографа, наукове кіно впевнено виробляло свої. Специфічні засоби. «Пошуки нової методики кінопоказу, жанрова і тематична різноманітність культурно-освітньої роботи, окремі вдалі спроби, створення науково-популярних фільмів, - відзначається в «Історії радянського кіно», - зроблені в 20-ті роки діячами радянського-кіно, - все це, безумовно, не пройшло даремно. Саме в цей час були відкриті важливі методи й прийоми кінематографічного розв'язання наукових тем».

Йдучи шляхом пошуків, прагнучи до глибини, точності й дохідливості, наукове кіно України відігравало дедалі вагомішу роль у справі освіти і формування соціалістичної свідомості.

Художній фільм

Найбільш ранньою формою ігрового радянського кіно, покликаною до життя буремною добою перших пожовтневих років і громадянської війни, був агітфільм (агітка).

Агітфільми разом з документальною хронікою закладали основи радянського кіно, вперше звернулися до тематики нової, революційної дійсності, маючи ті ж завдання, що й інші види агітаційного мистецтва. В образній формі в них пояснювався зміст важливих політичних лозунгів і закликів партії; вони мобілізовували народну ініціативу на відсіч інтервентам, контрреволюції, на господарське і культурне будівництво.

Агітаційні фільми відзначалися політичною актуальністю, публіцистичною гостротою, дохідливістю. Невеличкі фільми-плакати фільми-листівки, фільми-заклики робили корисну справу і посіли певне місце в історії радянського кіно.

Як і перші документальні стрічки, агітфільми виконували, по суті ту ж функцію, що й преса, - оперативно відгукувалися на факти і події поточного політичного моменту. Їх пафос було спрямовано на утвердження нового життя, на боротьбу проти старого, реакційного ладу; вони підносили боєздатність мас у боротьбі проти внутрішніх і зовнішніх ворогів революції, сприяли справі політичного виховання робітників, селян і радянських воїнів.

Виконуючи настанови партії про кіно як важливий засіб політичної освіти і комуністичної пропаганди, радянські державні кіноорганізації (Московський, Петроградський кінокомітети, Всеросійський фотокіновідділ Наркомосу), а також політоргани Червоної Армії налагодили випуск великої серії фільмів, присвячених важливим суспільно-політичним подіям, зокрема першій річниці Жовтня («Ущільнення», «Повстання», «Підпілля»), Червоній Армії («Червона зірка», «За червоний прапор», «Дезертири», «Останній патрон»), першочерговим завданням радянського народу в період громадян­ської війни («Всі під рушницю!», «У дні боротьби», «На фронт!» та ін.).

До роботи над агітаційними картинами залучалися відомі діячі радянської культури. Сценарії писали А. Луначарський, О. Серафимович, В. Маяковський. Серед перших постановників агітфільмів, були Ю. Желябужський, Л. Кулешов, І. Перестіані, В. Гардін, О. Пантелеєв, О. Разумний та інші режисери, що активно включилися у творення молодої радянської кінематографії. Велику допомогу Україні надавали Московський кінокомітет, центральні партійні організації, політвідділи Червоної Армії.

Характеристики

Список файлов реферата