71191 (700111), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Уже перші кроки українського радянського кіно засвідчили взаємозв'язок прогресу соціального і художнього: головним героєм екрана стала суспільна людина, яка будує новий світ. Пошуки нового героя і екранних засобів для його втілення особливо активізуються в середині і наприкінці 20-х рр.

В етапних фільмах другої половини 20-х рр., таких, як «Броненосець «Потьомкін»», «Мати», «Земля», радянське кіно знаменувало становлення нової естетики. Йшов процес усвідомлення того, що ідеал має не лише суспільний характер, а й науково-об'єктивну природу, що він завжди пов'язаний з інтересами і прагненнями трудових мас, що художній ідеал - поняття класове і змінюється він від покоління до покоління, наповнюючись новим соціальним змістом.

Кіно поступово ставало активним фактором культурної революції, ефективним засобом пропаганди соціалістичних ідей. Для цього потрібні були творчі кадри, митці, віддані ідеалам цього суспільства, потрібна була матеріально-технічна база, централізоване управління, здатне налагодити випуск кінофільмів, насамперед хронікально-документальних, для розв'язання невідкладних завдань революції.

Враховуючи всю складність становища, В. І. Ленін особисто цікавиться конкретними справами розвитку кіномистецтва, вносить пропозиції щодо посилення ідейного керівництва, контролю як за виробництвом, так і за прокатом фільмів. З метою посилення ідейого впливу на глядачів, заохочення випуску радянських фільмів В. І. Ленін у «Директивах у справі кіно» від 17 січня 1922 р. запро­понував встановлювати для кожної програми кіносеансів певну про­порцію: «а) розважальні картини, спеціально для реклами і для доходу (звичайно, без похабщини і контрреволюції) і б) під фірмою «з життя народів усіх країн» - картини спеціально пропагандистського змісту...» Ленінська «пропорція», що вимагала обов'язкової демонстрації хронікальних і науково-популярних стрічок, мала велике значення як для кіно періоду громадянської війни та відбудови господарства, так і надалі. При цьому враховувалась малочисельність ігрових фільмів, більш-менш прийнятних в ідейному відношенні, потреба поєднувати в кінорепертуарі хронікальні, науково-популярні та ігрові стрічки.

Ленінські настанови спрямовували розвиток мистецтва кіно, накреслювали його першочергові завдання у справі пропаганди соціалістичних ідей. виховання і освіти мас.

Нове розуміння завдань соціалістичної культури, партійність та інтернаціональний пафос стають основою ідейно-естетичного спрямування українського кіно - складової частини радянського кіномистецтва, що розвивається як багатонаціональне. У творчості утверджується у новій якості таке поняття, як народність. «Мистецтво належить народові, - говорив В. І. Ленін під час бесіди з Кларою Цеткін. - Воно повинно входити своїм найглибшим корінням у саму товщу широких трудящих мас. Воно повинно бути зрозуміле цим масам, і вони повинні любити його. Воно повинно об'єднувати почуття, думку і волю цих мас, піднімати їх. Воно повинно пробуджувати в них художників і розвивати їх ». Таке визначення ролі мистецтва в житті суспільства розкривало необмежені перспективи розвитку кіно в умовах радянської дійсності.

Історія підтвердила, що по-справжньому народною культурою стала культура, народжена соціалістичною революцією. Вона ввібрала і об'єднала кращі елементи демократичної культури минулого, створила умови для розвитку якісно нового мистецтва, в тому числі кіномистецтва, соціалістичного за змістом, національного за формою.

В історії українського радянського кіно особливу роль відіграють хронікально-документальні стрічки. Вони буквально народжувалися на барикадах революції, в окопах громадянської війни, на фронтах відбудови народного господарства.

Залишилися історичні кадри Зимового палацу в Петербурзі, штабу революції - Смольного, крейсера «Аврора». Від фіксації окремих документальних фактів, епізодів, вихоплених з буремного життя, кінематографісти поступово приходили до художніх узагальнень, створювали кінолітопис.

Знаменно, що українські радянські кінематографісти робили свої перші кроки поряд з митцями російського кіно, які брали участь в організації кіновиробництва, надавали допомогу у вихованні національних кадрів.

Згуртувався перший загін українських кінопрацівників-документалістів, які розуміли важливість поставлених перед кіномистецтвом завдань. Для митців, які починали свою діяльність у дореволюційній кінематографії, участь у будівництві радянського кіно в роки громадянської війни була політичною школою.

Після встановлення Радянської влади на Україні відновлюється робота кінотеатрів, а через кілька днів колегія народної освіти України надсилає місцевим Радам спеціальне розпорядження, в якому, зокрема, зазначалося: «Вважаючи, що всі кінематографи і театри служать, як і школа, народній освіті. Радам взяти під свій нагляд усі театри, особливо кінематографи, слідкувати за їх діяльністю, спрямовувати їх в бік розвитку культурних сил народу й закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади в галузі народної освіти».

На Україні починають діяти дрібні «кінооб'єднання», «товариства», кіностудії. Робляться спроби комплектування фільмофонду (були це переважно екранізації творів російської та української класичної літератури, зарубіжні стрічки), реставруються старі, від­криваються нові кінотеатри.

Ще до ленінського декрету про націоналізацію кінопромисловості в республіці були здійснені заходи по організації кіносправи. Велике значення мала постанова Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду України від 18 січня 1919 р. «Про передачу всіх театрів та кінематографів у відання відділу освіти» (Харків). 27 січня 1919 р. утворено Всеукраїнський кінокомітет, реорганізований з Харківського кінокомітету при Всеукраїнському відділі мистецтв Комісаріату народної освіти УРСР і переведений в Київ, на який покладалося «врегулювання фото - і кінопромисловості з метою си­стематичного і раціонального використання її як знаряддя пропаганди ідей соціалізму і як органу культури й освіти». Кінокомітет складався з відділів, які охоплювали найважливіші ланки роботи в галузі кінематографії (відділи технічний, фотографічний, науково-педагогічний, дитячий, кінохроніки, виробництва картин, експлуатаційний та кіношкола, в якій передбачалося готувати кадри радянських кінематографістів).

Відділ кінохроніки, згідно з положенням, повинен знімати «найважливіші події, життя фронту, боротьбу з контрреволюцією, видатних політичних діячів для демонстрації у всіх електротеатрах». Дитячий відділ відповідав за влаштування дитячих сеансів «з популярними співбесідами і лекціями». Відділ виробництва картин у державних ательє і лабораторіях кінокомітету мав створювати фільми «на сюжети з історії революції всіх країн і народів, а також інші, що пропагуватимуть соціалізм, рівність і братерство».

Кінокомітет провадив роботу по організації і налагодженню кіносправи в республіці - контролював репертуар, створював фонд науково-освітніх стрічок, укомплектовував штат лекторів-спеціалістів. Науково-освітній відділ кінокомітету, який став центром кіноосвіти на Україні, звернувся в січні 1919 р. до всіх культурно-освітніх організацій республіки, відповідних товариств і установ на заводах, фабриках, до професійних спілок, шкіл, училищ, гуртків і армійських частин з проханням взяти найактивнішу участь в освіті народу засобами кіно.

При Харківському філіалі кінокомітету був створений фонд науково-популярних фільмів, що забезпечував потреби культосвітніх організацій, заснована Науково-педагогічна рада з групою кваліфікованих лекторів, які виступали перед кіносеансами.

Кінокомітет Радянської України спирався на досвід братньої Росії. «У Великоросії, - читаємо в пояснювальній записці кінокомітету про мету і завдання роботи, - кінематографу вже довелося відіграти виключно велику роль у справі запровадження основ комунізму, писемності... формування Червоної Армії і т. і.».

27 серпня 1919 р. В. І. Ленін підписує декрет «Про перехід фотографічної і кінематографічної торгівлі та промисловості у відання Народного Комісаріату освіти». Підсумовуючи досвід організаційно-перетворюючої роботи в галузі кінематографа на місцях, декрет знаменував початок історії багатонаціонального радянського кіно, визначив генеральний шлях його дальшого розвитку.

25 лютого 1919 р. Рада Народних Комісарів УРСР видає декрет про націоналізацію і передачу ряду кінотеатрів і всіх кінокартин наукового й культурно-виховного характеру у відання кінокомітету. «Усі кінематографічні картини наукового і культурно-освітнього характеру, видові та казки, а також діапозитиви... - відзначалося в цьому документі, - оголошуються власністю Української Соціалістичної Радянської Республіки і передаються у відання кінокомітету Комісаріату народної освіти».

Першими були націоналізовані кінотеатри Харкова - «Ампір» (потім - Перший комсомольський кінотеатр ім. К. Лібкнехта), «Модерн» (потім - кінотеатр ім. Рози Люксембург) та «Мішель» (потім - кінотеатр ім. III Інтернаціоналу). Цей важливий документ повністю відповідав політиці Радянського уряду в галузі створення державної кінематографії.

Протягом 1919 р. на Україні було прийнято ряд важливих постанов, спрямованих на урегулювання кіносправи, - вже згадувана постанова Тимчасового робітничо-селянського Уряду України «Про передачу всіх театрів та кінематографів у відання відділу освіти» (18 січня); Декрет Ради Народних комісарів УРСР «Про приміщення, зайняті театрами та кіно» (21 березня 1919 р.); Положення про філіальні відділення Всеукраїнського кінокомітету у Харкові, Катеринославі, Одесі, Ялті та Ростові-на-Дону (18 березня 1919 р.); Постанова Всеукраїнського кінокомітету про облік і реєстрацію кіно - і фотопідприємств та предметів їх виробництва (28 березня 1919р.).

У квітні цього ж року Харківське відділення кінокомітету УРСР, «враховуючи гостру потребу української кінематографії в революційних фільмах», вирішило відправити до Москви 5000 метрів плівки з наявного запасу в 10000 метрів «для друкування в терміновому порядку революційних випусків за спеціальним списком».

На VIII з'їзді РКП(б) (1919 р.) було прийнято розроблену В. І. Леніним другу Програму партії, в якій відзначалася велика пропагандистська роль кіно в умовах диктатури пролетаріату. Значне місце відводилось кіно у справі всебічної державної допомоги «самоосвіті і саморозвиткові робітників і селян (створення мережі закладів позашкільної освіти: бібліотек, шкіл для дорослих, народних будинків і університетських курсів, лекцій, кінематографів, студій і т. ін.)». Накреслюючи завдання загальної освіти (шкільної і позашкільної), партія вказувала на її тісний зв'язок з комуністичною про­пагандою, на те, що «нема таких форм науки і мистецтва, які не були б зв'язані з великими ідеями комунізму і безмежно різноманітною роботою по будуванню комуністичного господарства». В рішеннях і резолюціях з'їзду пропонувались різні форми і засоби агітаційної роботи, використання кіно в лікнепі, в школі, особливо в галузі політичної пропаганди і культурно-освітньої роботи на селі: «Кінематограф, театр, концерти, виставки і т. ін. ...необхідно використовувати для комуністичної пропаганди як безпосередньо, тобто через їх зміст, так і шляхом поєднання їх з лекціями і мітингами».

У важкий час боротьби з інтервенцією партія накреслювала перспективу розгортання роботи по кінофікації, виробництву фільмів, використанню кіно в ідейно-виховній роботі. Український радянський кінематограф з перших кроків стає активним пропагандистом важливих заходів партії і уряду.

Х з'їзд РКП(б) (1921 р.) прийняв конкретну програму з питань дальшого розвитку радянського кіно, визначивши його роль як культурно-виховного фактора. В резолюції з'їзду «Про роль і завдання профспілок» було окремо поставлено питання про використання кіно в поширенні знань, у виробничій, антирелігійній пропаганді. У відповідь на рішення цього з'їзду знімається ряд фільмів на антирелігійні теми: «Чудотворець», «Комбриг Іванов», «Старець Василь Грязнов» та ін.

Українське кіно стає ареною класової боротьби. Вороги революції робили все, щоб перешкодити становленню радянського кінематографа. Частину наявної апаратури, фільмів вони переправляли через фронт на територію, яка перебувала під контролем білогвардійських військ.

Кінотехніка, плівки, прокатні фільми до революції ввозились в Росію з-за кордону. Перша світова війна повністю дезорганізувала імпорт цих товарів. До того ж виявилося, що і без того слабка матеріально-технічна база за роки війни була практично підірвана. Не вистачало також досвідчених режисерів, сценаристів, акторів. Усе це гальмувало розвиток фільмовиробництва.

У резолюції XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) особливо гостро ставилося питання про кадри. Зважаючи на величезне виховне, агітаційне значення кіно, треба було дати кінематографічній справі як комуністів, що працювали в кінематографії до революції, так і господарників, що могли працювати на основах господарського розрахунку. Питанню кадрів був присвячений один із розділів резолюції XIII з'їзду РКП(б) (1923 р.): «Кіно повинно бути в руках партії могутнім засобом комуністичної освіти і агітації. Необхідно привернути до цієї справи увагу широких пролетарських мас, партійних і професійних організацій».

Партія та уряд у 20-ті рр. здійснюють ряд конкретних заходів по організації кіноосвіти на Україні. Був вироблений широкий статут-положення про Державну школу кінематографічного мистецтва при Народному комісаріаті освіти УРСР. В ньому обгрунтовувалася важливість створення учбового закладу, який мав складатись з двох секцій: учбово-освітньої і науково-академічної. Перша передбачала викладання й освіту, друга - наукову діяльність. Учбово-освітня секція охоплювала такі відділи: драматичний, архітектурно-декораційний (з класом скульптури й графіки), музичний (для ілюстраторів картин), відділи кінооператорів, кінолаборантів, механіків-демонстраторів та інструкторів-робітників ательє.

Завданням науково-академічної секції було дослідження теоретичних питань кінематографії, практична розробка технічних і художніх проблем, а також підготовка спеціалістів з усіх галузей кіномистецтва.

У роки громадянської війни організувати школу кінематографічного мистецтва широкого профілю не було можливості. Але цей перший документ, безумовно, сприяв відкриттю ряду кіноосвітніх установ: кінотехнікуму (1921) та Художньої майстерні екранної творчості під керівництвом О. Оскарова і М. Полянського (1923) у Києві, Одеських кінокурсів під керівництвом Б. Лоренцо; створенню факультетів кіно у Київському театральному технікумі (лютий 1923 р.), а також Харківському музично-драматичному інституті (1922), організації сценарної лабораторії при кінофакультеті Київського театрального технікуму та школи кіномеханіків у Києві (1924).

1923 р. в Києві розпочала роботу студія екранної майстерності. Її художній керівник О. Вознесенський як прихильник психологічного напряму в кіно дбав про виховання актора нового типу. В 1924 р. в Одесі було засновано на засадах вищого учбового закладу Державний технікум кінематографії. Кінофакультети Харківського музично-драматичного інституту та Київського театрального технікуму було ліквідовано, а найбільш здібних слухачів переведено до технікуму кінематографії. Одночасно при Київському державному музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка відкривається кіно-семінар.

Отже, проблеми кіновиробництва і кінопрокату, питання виховання кадрів, незважаючи на великі труднощі воєнного часу, розруху й технічну відсталість, були в центрі уваги Комуністичної партії та уряду Радянської України. Утворені при відділах народної освіти і політвідділах Червоної Армії кінокомітети взяли на себе організацію виробництва нових фільмів та їх демонстрування серед військ і населення. У березні 1919 р. при кіносекції агітосвіти Київського військово-окружного управління (Окрвоєнкому) створено кіноцентр, «монопольне керівництво й управління всіма кінематографами України і всіма підприємствами фотокінопромисловості».

У підпорядкування ВУФКУ було передано близько 600 кінотеатрів України та Криму, а також кінофабрики в Києві, Ялті, Одесі. 2 травня 1922 р. Українська економічна Рада затвердила статут ВУФКУ, що передбачав широке розгортання кіновиробництва в республіці.

Характеристики

Список файлов реферата