70628 (699672), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Категорія «українські етноси» пов’язана з початком формування українського етносу як нації, як дійсної особи культурно-історичного процесу. Для визначення дефініції «українські етноси» звернемось до системи понять «етнічна група», «нація», «національна (етнічна) меншина». Етнічні групи, за визнанням Ю.В. Бромлея, - це «іншоетнічні вкраплення у великих соціальних організмах, осколки етносів, ядра яких знаходяться в інших етносоціальних організмах». Національний склад етнічних груп на території України протягом історії змінювався. Різнонаціональне населення збільшувалось, коли були до того сприятливі передумови, насамперед економічного та культурного - толерантне ставлення до іноземців місцевого населення, характеру. Етнічні групи іноземців здебільшого жили вздовж торговельних шляхів та, як вже зазначалося, у містах, беручи активну участь у житті держави. Проте більш важливим для нашого дослідження виявляється подальша доля етнічної групи, її генеза через діалог культур у конкретних соціально-історичних обставинах розвитку. Можна сказати, що майбутнє етнічної групи залежить від багатьох закономірностей діалогу культур. Сформулюємо, принаймні, дві обставини. Відкритість культури «Я» по відношенню до культури «Іншого» та ставлення «Іншого» до культури «Я», де етнічна група виступає у ролі культури „Я”, а національна культура відіграє роль «Іншого». Основою національної культури є категорія нації, яка інтегрує здобутки етнокультурних менталітетів. Т.М. Рудницька у спеціальному дослідженні «Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін», ґрунтуючись на уявленнях світового суспільствознавства, говорить, що «категорію нація можна визначити як сукупність громадян однієї держави, котра створюється внаслідок передусім політичної інтеграції етнічних (або релігійних) спільнот у межах єдиної держави на основі спільності території, економічного життя, правової системи, єдиної державної мови, що поступово веде до формування єдиної (національної) самосвідомості, а також загальнонаціональної культури, яка є конгломератом етнічних культур». Отже, етнічна група через діалог з національною культурою, або інтеграцію, в процесі історичного розвитку потенційно може трансформуватись у статус національної (етнічної) меншини. «Етнічні меншини - це національні меншини в етнічному складі нації; держава, що є основним соціальним інститутом нації, створює умови для збереження етнічної ідентичності кожній з етнічних меншин, забезпечуючи її права у політичній, економічній, культурній та інших сферах суспільства». Тобто критерієм приналежності етносу до національно-культурної традиції є не тільки діалог етносу з культурною традицією нації, інтеграція світоглядно-духовних цінностей етносу та нації, але й зворотний зв’язок - ставлення «Іншого» (національної культури) до здобутків та місця культури «Я» (національної меншини) в системі діалогу культур. Ставлення національної культури до етнокультурних менталітетів на суспільному рівні визначається мірою розвитку демократичних інститутів влади, а на особистісному - рівнем індивідуальної культури та загальнолюдськими принципами моралі й толерантності, гостинності, укоріненими в національній самосвідомості. Таким чином, українські етноси являють собою конгломерат титульного (українського) етносу, що усвідомлюється в історичній традиції як нація, та національних (етнічних) меншин, об’єднаних інтеграційними процесами українського національного культуротворення та включених у контекст діалогу культур. Етнічні групи, що проживають на території України, відрізняються від українських етносів не стільки кількісним (нечисленним) складом, скільки відміною у принципі замкненості етнокультури «на себе», а не на Іншого, тобто «некомунікабельністю» етнокультури, що закріплена на ментальному рівні. Етнічні групи росіян, білорусів, поляків, болгар, чехів, словаків протягом історичної традиції, з огляду на приналежність до спільності та різноманіття слов’янської культури, трансформувались в українські етноси. Вони складають величезну більшість національного складу українських етносів. На відміну від слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї, представники романо-германської групи мов (молдавани, румуни, євреї, німці) утворюють значно меншу числом групу українських етносів. Меншими за кількістю від попередніх є етноси греків, вірмен, циган, албанців та деяких інших національностей.
У другій половині ХVІІІ ст. російський уряд з метою послаблення етнічного опору автохтонного населення застосовує політику колонізації українських земель, особливо це стосується Півдня України. Духовним ґрунтом колонізації ХVІІІ ст. та асиміляції ХІХ ст., очевидно, стали популярні в Російській імперії ідеї Просвітництва. «Просвітлений розум» шукав об’єкт щодо свого виховного «месіанського» впливу і таким об’єктом постала українська культура, що потребувала «удосконалення» до загальноросійського просвітницького канону. У своєму загалі колоністи, звичайно, не несли просвітянських ідей, проте, вони здійснювали «проект просвітництва». Колоністи, здебільшого через свою нечисленність, асимілювались українським етносом, деякі іноземні громади зберігали свою етнічну автентичність завдяки ізоляціонізму, утворюючи при цьому етнічну групу. У будь-якому разі колоністи не виконали покладеного на них російським урядом головного завдання - асимілювати місцеве населення, прищепити автохтонному етносу культуру Іншого. Велике зацікавлення викликає погляд на проблему спілкування українських етносів цього часу сторонньої людини, іноземця-мандрівника, що дозволяє більш об’єктивно розглянути проблему. Й.А. Ґільденштедт перебував на Україні протягом 1773-1774 рр., німецький учений у своїх нотатках описує процеси колонізації українських земель етносами росіян («однодвірцями» та «розкольниками»), східнороманським населенням («молдаванами» і «волохами»), меншими числом від попередніх були колонії німців, болгар, греків, сербів, автор згадує етноси євреїв, ногайців, чорногорців, угорців та литовців. Й.А. Ґільденштедт, говорячи сучасною мовою, висвітлює загальні закономірності спілкування українських етносів в умовах специфічної форми існування етносу - колонізації, що породжує інші форми існування етносу - асиміляцію та інтеграцію. Канд. істор. н. Н. Никифоренко зазначає, що вплив українського етносу на інші етноспільноти, навіть соціально замкнені, був дуже істотним і проявлявся переважно у культурі господарювання та побуту: «...на Єлизаветградщині вчений помітив, що дехто з розкольників «лагодив у своїх світлицях комини на малоросійський кшталт»; однодвірці Української лінії орали „українським плугом” на волах, будували оселі за малоросійським зразком, німці-меноніти для обробітку ґрунту використовували «великий малоросійський плуг або ж звичайний чернігівський». У місцях дисперсного розселення представників інших спільнот мали місце прояви асиміляції їх українцями». Отже, німецький учений порушив проблему етноідентифікації в умовах зміни представниками певного етносу природного та культурного (соціального, конфесійного, господарсько-побутового) середовища. Слід відзначити, що після Переяславської ради відбувається планомірне порушення досягнутих угод з боку російської сторони, яке у ХVІІІ ст. відбивалось у процесах колонізації українських земель. Закріпленню національної етноідентифікації колоніста сприяли численні привілеї з боку російського уряду, і ,тим не менш, на даному етапі розвитку історичної традиції етноідентифікація колоніста при збереженні певних «етновідмінностей» все більш прив’язувалась до самоусвідомлення себе як титульного (українського) етносу. Так створювалось підґрунтя до переходу від якості певної уособленої етнічної групи до якості «українського етносу», переходу від взаємовідносин та обмежених культурних контактів до діалогу культур. Розвиток етносвідомості в контексті ідентифікації «Себе» (колоніста) з «Іншим» демонструє типову ситуацію інтеграції як форми існування етносу в нових культурно-історичних обставинах розвитку шляхом асиміляції колоніста.
Висновки
На основі аналізу основних форм існування етносу, що здійснювався під кутом зору методу історизму на матеріалі історичної традиції української культури ХІV - ХVІІІ ст., автор дійшов висновку, що основними формами існування етносу в цей період є інтеграція та адаптація, акультурація та асиміляція, колонізація та можливість існування етносу в межах соціальної групи (козаччина). Окрім того:
1. Інтеграція полікультурних надбань українського соціуму виконала важливу адаптаційну функцію збереження ціннісного світу культури у періоди екстрем та лихоліть; інтеграція як діалог культур протистоїть асиміляції та акультурації українських етносів і водночас асимілює культурний доробок колоніста; феномен козацтва розкрив інтеграційний потенціал української культури, спілкування українських етносів всередині козацького стану, при відстоюванні культурної (національної) автентичності: народної мови та православного світогляду, ґрунтувалось не на національній, а на ідеологічній основі відстоювання цінності Я перед зовнішнім Іншим; сміхова культура та культура бароко виступали інтеграційними основами діалогу культур українських етносів.
2. Українські етноси являють собою конгломерат титульного (українського) етносу, що усвідомлюється в історичній традиції як нація, та національних (етнічних) меншин, об’єднаних інтеграційними процесами українського національного культуротворення та включених у контекст діалогу культур.
3. Колонізація як форма існування етносу сприяє діалогу культур, колонізація українських земель у ХVІІІ ст. виконувала функцію обміну культурними цінностями, і, тим не менш, етноідентифікація колоніста при збереженні певних «етновідмінностей» все більш прив’язувалась до самоусвідомлення себе як титульного (українського) етносу.
ЛІТЕРАТУРА
Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К., 1990-1991. Т.1.
Білецький П.О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини ХVII - ХVIII століть. К., 1989.
Ласка І.М. Козацтво в образотворчому мистецтві // Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К., 2002. - С.219 - 227.
Литвинов В. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України. К., 1992.
Мисик Ю.А. Козацькі літописи // Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К., 2002. - С. 248 - 249.
Семчишин М. Тисяча років української культури - К., 1993. Українська графіка XI - поч. XX ст. К., 1994. Українська художня культура. - К., 1996. Українське козацтво: Мала енциклопедія / Редкол.: Турченко Ф.Г. та ін. - К.: Генеза; Запоріжжя : Прем'єр, 2002. - 508 с. Чабаненко В.А. Козацтво і музичне та вокальне мистецтво // Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К.,2002. - С.227 - 231.
Шевченко В.Ф. Художня література українська про козацтво // Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К.,2002. - С.520 - 527.
Шевчук В.О. Муза Роксоланська: Укр. література ХУІ - ХУІІІ ст..: В.2-х кн. - К.:Либідь, 2004 - 2005.
Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. М., 1983.
Рудницька Т.М. Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін. - Вид. 2-ге. - К.: Інститут соціології НАН України, 1998. - 176 с.
Никифоренко Н. Етнічні процеси в Україні другої половини ХУІІІ ст. очима Й.А. Ґільденштедта // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. т. 8 - Донецьк: Східний видавничий дім. - 2005. С. 48-71.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
