70085 (699187)

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла

Сонце Ренесансу зійшло над Італією в XV ст. Не була тоді Італія єдиною країною. Складалася вона з невеликих герцогств і респуб­лік, які ворогували між собою. Володар кожної держави прагнув услав­лення і охоче приймав при своєму дворі артистів, музикантів, співаків, поетів, художників. Найпередовішою італійською республікою у галузі мистецтв, філософії та природничих наук була на той час Флоренція, правила якою династія шерстяників та банкірів — Медічі. Економічне піднесення Флоренції лишилося в минулому, але саме тепер, у XV ст., пишно розцвіло її мистецтво, вона переживала Ренесанс,— за словами Ф. Енгельса, «найбільший прогресивний переворот з усіх, що їх знало людство». Ренесанс відродив інтерес до людини, виправдав її плоть, що в середньовіччі вважалася «вмістилищем гріха». Відродив він і інтерес до античної філософії, зокрема Ідеалізму Платона. Античні статуї та монументальні розписи стали зразком для художників. Ренесанс являв собою пишні плоди того економічного піднесення, яке відбувалося у XIII — XIV ст. Тож не дивно, що на його хвилі піднеслися великі худож­ники, справжні титани — Леонардо да Вінчі. Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті. Рафаель, наймолодший з цієї трійки геніальних майст­рів, не знав мук творчості, притаманних його попередникам, що надає особливої привабливості творінням його геніального пензля. Художні ідеали Ренесансу він втілив у своїх численних творах з винятковою пов­нотою.

Дані архівних документів свідчать, що народився Рафаель 28 берез­ня 1483 року в тоді невеличкому італійському містечку Урбіно. Його батько Джованні Санті був наділений різноманітними талантами, зокре­ма й живописним, про що свідчить фресковий розпис, в якому на стіні свого помешкання він намалював під виглядом мадонни дружину Маджу з сином на руках, а рівно й те, що герцог урбінський Федеріго да Мон-тефельтро мав його за порадника в питаннях мистецтва. Коли Рафаелю виповнилося вісім років, померла мати. Незабаром у хаті запорядкувала мачуха. Певно, вже відтоді стало хлопчикові незатишно у рідному домі, а ще менше уваги приділяли йому після народження сестрички. Гадаю, що батько розумів його душевний стан, чому й кликав до майстерні, де його учні малювали церковні образи, вкривали позолотою зброю та по­суд, розписували меблі. Тут Рафаель набував перших фахових навичок. Ймовірно, брав його батько з собою, коли йшов до герцогського замку, де чимало чого можна було подивитися, хоч би картини чудового майст­ра П'єтро делла Франческо. Не виключено, що брав він його з собою і до Перуджі, порівняно з Урбіно більшого міста, де вони заходили до май­стерні славного на цілу Італію П'єтро Вануччі, прозваного Перуджіно.

Перший біограф Рафаеля — Джорджо Вазарі твердить, що це було ще за життя матері Рафаеля, і буцімто батько тоді ж віддав його в науку до цього майстра. Важко цьому повірити, тим більше, що Джованні помер, коли синові було тільки одинадцять років. Можна уявити, з якою гост­ротою відчув хлопчик своє сирітство: між ріднею точилися сварки, мачу­ха позивалася з дядьком, справа розглядалася в суді протягом п'яти ро­ків. Упевнено можна твердити, що в артілі, керованій Перуджіно, сімна­дцятирічний Рафаель був не останнім майстром, оскільки брав участь у створенні розписів біржі перуджійської корпорації банкірів, видатного й новаторського для того часу архітектурно-живописного ансамблю. В тому, що мав він вже тоді певну творчу індивідуальність, переконує найраніша з його збережених картин — «Мадонна Конестабіле» (зве­ться так за прізвищем власника, від якого перейшла до Ермітажу).

Лагідно розповідає про юного Рафаеля його невеличка мадонна. Неможливо не затриматися біля неї, адже розповідь її зворушує. Скіль­ки ніжності, цноти, любові, душевної гармонії! Вони у плавких обрисах, у колірному акорді, в позах і обличчях юної матері та хлопчика, у мелан­холійному краєвиді з тендітними деревцями й далеким краєобрієм, що тане у повітряній імлі. Дивно: немовля розумними оченятами дивиться в розгорнену книгу, ніби вміє читати. Зовсім не такі хлопчики в мадоннах Перуджіно — такі собі звичайні хлопчики...

І кольори і лінії Рафаеля від Перуджіно відрізняються, дарма що картина мальована за його начерком. Рафаель ще не навчився насліду­вати вчителя. Не знати, як оцінив Перуджіно «Мадонну Конестабіле». Але за два-три роки вже малював точнісінько на його кшталт,— відріз­нити їхні роботи майже неможливо.

У 1503 році Перуджіно перебрався до Флоренції. Рафаель лишився кращим художником Перуджі, керував великою майстернею, замовлень мав більш ніж досить. І міг би він перетворитися на вправного цехового живописця, значно кращого за свого батька, а може, і за вчителя.

Тим часом в Урбіно запанував Гвідобальдо да Монтефельтро, син Федеріго. На відміну від батька, передусім воїна, а вже потім шануваль­ника мистецтва, Гвідобальдо був людиною вченою, знавцем античної лі­тератури, збирачем книжок і старожитностей. Він кликав до свого двору талановитих людей з усієї Італії. Тож не дивно, що Рафаель мав щастя увійти в число його обранців. Бальтасар Кастільйоне — дипломат і пись­менник, що стане одним з найближчих друзів Рафаеля, розповів у своїй знаменитій книзі « Придворний» про товариство «ідеальних людей», яке зібралося тоді в урбінському замку. Розважалося товариство деклама­цією віршів, диспутами на теми про найвищі людські досконалості, аматорськими виставами, музикою. Незрівнянною грацією в танці вирізня­лася Маргарита Гонзаго, Чезаре Гонзаго добре співав, Бальтасар Кастільйоне грав на скрипці, а поетами були геть усі. Якось Кастільйоне та Гонзаго склали панегіричного вірша на честь герцогині Єлизавети (дру­жини володаря замку), де вивели її у двох образах: богині урбінського замку і німфи Галатеї — уособлення спокійного моря, виблискуючого під променями сонця. Як поет Рафаель ще не міг з ними змагатися {піз­ніше він складатиме вірші, ще ліпші), але живописний панегірик на честь герцогині він створив, порівнявши її з самою дівою Марією. Кар­тина «Заручини Марії» (тепер у Міланському музеї) композиційною схемою, навіть окремими постатями нагадує твори Перуджїно. Але на­скільки у Рафаеля і пози, і архітектура, і обличчя гарніші, вишуканіші, скільки в його стилі недосяжної для вчителя аристократичної рафінова­ності! Чисті, «святкові» фарби, «музичні» ритми ліній, «балетна» грація рухів Марії та Йосипа (який, всупереч Євангелію, зображений гарновидою й стрункою молодою людиною) — в усьому цьому відбилася своє­рідна атмосфера урбінського двору.

Не дивно, що, перебуваючи в аристократичному середовищі, звер­тається художник і до «рицарського» сюжету — битви святого Георгія з драконом (Лондонська Національна галерея). Легендарний рицар, хоч і одягнений у тяжкі лати, схожий на юного пажа. Впевнено, спокійно, ніби виконуючи гімнастичну вправу, він проколює списом потвору, що не встигає утекти до своєї печери. Білий кінь юного героя стрибає через дракона, а морду грайливо вивертає, ніби всміхаючись. На другому плані прекрасна царівна молить бога за свого рятівника, на горбочках між скелями виструнчилися дерева, кучерявляться кущі, а вдалині видніється замок. Згадуються рицарські романи, італійська поезія XIV століт­тя, а фарби, чіткість відтворення численних деталей примушують прига­дати пізньоготичну французьку мініатюру — найвишуканіше з усього, що породила західноєвропейська середньовічна культура.

Герцог Гвідобальдо вірив у велике майбутнє Рафаеля і розумів, що місце йому вже не при його дворі, а у найвидатнішому художньому осе­редку Італії — Флоренції. З рекомендаційним листом до голови уряду Флорентійської республіки П'єтро Содеріні двадцятирічний маестро прибуває до славнозвісного міста. Переживало воно тоді радісне піднесен­ня. Деспотичне правління родини Медічі, війна з містом Пізою, похмурі дні масових покаянь, викликаних проповідями Савонароли, який з си­лою біблійних пророків таврував безбожництво та розпусту,— все це було у минулому. Флорентійці знову веселилися, впорядковували свої справи, прикрашали своє улюблене місто. Подією недавнього часу було встановлення перед палацом Веккіо статуї Давида — шедевра Мікеланджело Буонарроті (в міських хроніках Флоренції навіть зустрічаємо такі записи: «такого-то числа, місяця, року від дня встановлення Дави­да»). У залі засідань уряду республіки завжди було людно: жваво й захоплено обговорювалися картони майбутніх розписів, виконаних Леонардо да Вінчі та Мікеланджело. Кому з геніальних митців віддати перевагу?

Всупереч сподіванням, замовлень від Содеріні Рафаель не отримав, але роботи йому не бракувало. Та подією в його житті стало знайомство з творами Мікеланджело і Леонардо, з якими завдяки Перуджіно він познайомився особисто. Уперше побачив він і інші численні художні скарби Флоренції, знайшов собі тут друга й порадника Фра Бартоломео, хоч і не геніального, але визначного майстра. Періодично навіду­вався Рафаель до своєї перуджійської майстерні, керував роботою учнів, але все міцніше вростав у благодатний грунт флорентійського мисте­цтва. Він остаточно відійшов від манери Перуджіно, від традиції се­редньовіччя. Багато чого навчив його Леонардо, але Рафаель не став його сліпим наслідувачем. Тема мадонни, як і раніше, лишається для нього улюбленою, але мадонни, створені у Флоренції, знаменують новий етап у його творчості. Краща з них «Мадонна на зеленому лузі» (1506, Віденський музей). Обличчя молодої злотокосої матері втілює тут ідеал жіночої краси, який Рафаель шукав протягом цілого життя і не міг, за його власними визнаннями, знайти в одній реальній жінці. Марія з ніж­ністю дивиться на здорових малюків — Ісуса та Іоанна, що бавляться біля її колін. На зеленому лузі біліють ромашки, червоніють маки, вда­лині—річка, за нею — оповиті блакиттю гори. Марія зображена босоніж, у синьому вбранні без якихось дорогих прикрас, які полюбляв Перуджіно. Створюючи цю картину, Рафаель, безумовно, згадував «Мадонну у гроті» Леонардо. Схожі обличчя дітей, тут і там пірамідальна побудова групи, схожа і техніка письма. Втім, різниця між творами принципова: у Леонардо всі жести символічні. Майбутній Іоанн Хреститель молиться Ісусові, той його благословляє. Марія з загадковою усмішкою одну руку поклала на плече хлопчику Іоанну, другу простерла над сином — чи то хоче захистити його, чи щось вхопити. Ангел, дивлячись на глядача, вка­зує пальцем на жінку з дітьми.

Все це відбувається у дивовижній печері, ніби й не на землі, а десь у потойбічному світі. Цілком зрозуміло, що нічого подібного у реальному житті не могло бути. Сцена, відтворена Рафаелем, навпаки, цілком при­родна,— ані символіки, ані прихованого змісту, що його можна витлума­чувати і так і так, нема у ній.

В іншій картині, виконаній у Флоренції, художник представив «свя­ту родину». Це ермітажна «Мадонна з безбородим Йосипом». Юну матір і хлопчика наділив він надзвичайно привабливою зовнішністю. Йосип, немолода людина з дуже характерними і далеко не гарними рисами обличчя,— разючий контраст ідеальній красі Марії та Ісуса.

Ймовірно, у образі Йосипа Рафаель дав портрет конкретної особи — замовника картини. В усякому разі, ця постать, очевидно, мальована за натурою, відтвореною без жодних прикрас, з характер­ними рисами і виразом обличчя моделі. У цьому творі в загостреній формі відбилися два напрямки, якими однаково міг іти Рафаель: ідеалі­зуючий і суворо реалістичний, ближчий до так званого північного Від­родження, ніж до італійського Ренесансу.

Не виключено, що 1505 року відбулося знайомство Рафаеля з Альбрехтом Дюрером — одним з найвидатніших представників німецького Відродження, який тоді перебував в Італії і, вірогідно, відвідав Флорен­цію. Відомо принаймні, що Дюрер переслав Рафаелеві свій рисунок і той його зберігав, як дорогу реліквію.

На кінець перебування Рафаеля у Флоренції і Мікеланджело, і Леонардо її залишили. Перший працював у Римі — столиці папської дер­жави, другий — у Мілані. І хоч здобув Рафаель як майстер повне ви­знання у Флоренції, можна твердити, що такої гучної світової слави, що лунає крізь віки, він не мав би, якби щаслива доля не привела його в 1508 році до Риму.

При дворі папи Юлія II мав він впливових знайомих, у числі яких були його земляк і далекий родич славнозвісний зодчий П'етро Браманте і П'єтро Бембо, вчений та письменник, частий гість урбінського замку. Нарешті, сам папа був у свояцтві з герцогом да Монтефельтро. Отож не дивно, що в Римі на двадцятип'ятирічного урбінця чекало добре при­ймання.

Амбіції Юлія були неосяжні. Мав намір підкорити собі коли не цілий світ, то принаймні Італію. Потрібні йому були полководці і воїни, що ус­лавили б його ім'я перемогами, видатні майстри, здатні у небувалих тво­ріннях мистецтва увічнити його діяння. Браманте мав спорудити най­більший і найпрекрасніший у світі храм — собор св. Петра. У тому собо­рі Мікеланджело мав збудувати величну гробницю, у якій спочине Юлій, та прикрасити її півсотнею статуй; свої апартаменти у Ватіканському палаці, почасти вже розписані видатними художниками — П'єтро делла Франческо, Содомою, Лукою Синьйореллі та іншими менш знаними,— вирішив папа перетворити на прижиттєвий пам'ятник своїй особі.

Нарешті, й каплиця св. Сікста, заступника роду Реверо, з якого походив Юлій, мала перетворитися на мистецьке диво: папа змусив Міке­ланджело відкласти на потім працю над гробницею й розписати фреска­ми плафон каплиці. Роботу над своїм шедевром Мікеланджело починав з превеликою неохотою, бо скульптуру ставив вище живопису, а до то­го ж ідея гробниці його захоплювала. Але ось папа наказує йому якнайскоріше закінчувати роботу в капелі і переходити до розписів палацових кімнат (станц). Мікеланджело обурився й утік від нестерпно вибагливо­го замовника до Флоренції (щоправда, ненадовго). Тоді Юлій доручає розпис станц Рафаелеві: хай зрозуміє впертий флорентієць, що не є неза­мінним майстром!

Трохи більше року працював молодий майстер над ескізами розпи­сів, а тим часом дедалі більше чарував суворого й гнівливого Юлія та його далеких від святості кардиналів і придворних своєю чемністю, лю­б'язністю, вмінням розуміти будь-якого співрозмовника. Він ходив на прогулянки з секретарем папи — Петро Бембо. Той розповідав йому про давній Рим. споруди, що збереглися або стояли в руїнах. Заприятелював Рафаель і з великим розумником і дотепником кардиналом Бібієною. Цьому своєму приятелеві Рафаель віддячив за ласку, прикрасивши ван­ну кімнату його помешкання зображеннями народження Венери з піни морської та її купання у товаристві Амура. Близько зійшовся він з пап­ським банкіром, спритним ділком Агостіно Кіджі — багатієм на цілу Італію. Користуючись відсутністю Мікеланджело, Браманте відімкнув Рафаелеві Сікстинську капелу: той побачив незакінчений розпис плафо­на і був приголомшений досконалістю могутніх постатей сивілл та проро­ків. Багато чого з таємниць монументального живопису розкрив для себе митець.

Характеристики

Тип файла документ

Документы такого типа открываются такими программами, как Microsoft Office Word на компьютерах Windows, Apple Pages на компьютерах Mac, Open Office - бесплатная альтернатива на различных платформах, в том числе Linux. Наиболее простым и современным решением будут Google документы, так как открываются онлайн без скачивания прямо в браузере на любой платформе. Существуют российские качественные аналоги, например от Яндекса.

Будьте внимательны на мобильных устройствах, так как там используются упрощённый функционал даже в официальном приложении от Microsoft, поэтому для просмотра скачивайте PDF-версию. А если нужно редактировать файл, то используйте оригинальный файл.

Файлы такого типа обычно разбиты на страницы, а текст может быть форматированным (жирный, курсив, выбор шрифта, таблицы и т.п.), а также в него можно добавлять изображения. Формат идеально подходит для рефератов, докладов и РПЗ курсовых проектов, которые необходимо распечатать. Кстати перед печатью также сохраняйте файл в PDF, так как принтер может начудить со шрифтами.

Список файлов реферата