70085 (699187), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Та ось 1508 року розписи попередників Рафаеля у ватіканських станцах були безжалісно знищені, і він приступив до роботи (слід віддати йому належне: фрески свого вчителя Перуджіно він пощадив).
Те, що намалював Рафаель за три роки на стінах папського кабінету (станца підписів), поряд з розписами Мікеланджело у Сікстинській капелі стало класикою монументального живопису часів Високого Ренесансу. У розписах Камбіо Перуджіно першим серед Італійських майстрів замість окремих «картин на стінах» спробував створити цілісний архітектурно-живописний ансамбль. З найвищою можливою досконалістю Рафаель розв'язав проблему синтезу мистецтв, яка хвилює нас і сьогодні. На трьох стінах станци в обрамленні арок, що підтримують склепіння, бачимо багатофігурні композиції, присвячені теології («Диспут»), філософії («Афінська школа»), поезії (« Парнас»), та алегоричні постаті-уособлення справедливого законодавства (Мудрість, Міра, Сила), все це завдяки Юлію II процвітає у Ватікані, всім цим оточений папа, коли працює, підписує офіційні папери. Навіть отвори у стінах органічно включені до композицій: у «Диспуті» двері є основою мальованої балюстради, постаті першого плану в «Парнасі» притулилися до віконниць. Півкруглі, вертикальні й горизонтальні лінії архітектури знайшли численні повтори у лініях фресок. Порівняно невеликий інтер'єр ілюзорно розширився живописом: стіни під арками ніби зникли, замість них з'явилисв тераси, сходи, гора, на яких розташувалися групи людей. Кого тут тільки немає! В «Афінськіи школі» зображені античні філософи, але в одному з них глядачі впізнавали Мікеланджело, у другому — Браманте, а ліворуч на першому плані Рафаель зобразив самого себе, художника Содому (фреска якого раніше була на цій стіні) і Бальтасаре Кастільйоне.
У «Диспуті» богослови обговорюють питання про таїнство причастя. Серед них, на перший погляд, і не зовсім доречні особи: Данте, Савонарола (єретик, спалений на вогнищі інквізицією), живописець Фра Анжеліко. Проте це особи, шановані художником: Данте — його улюблений поет, Фра Анжеліко — чимось близький йому живописець, про Савонаролу розповідав йому Фра Бартоломео, та й сам папа високо ставив його благочестя і навіть збирався зарахувати до лику святих...
На горі Парнас Аполлон грає на скрипці (не на лірі!), його оточили гарновиді музи, а поряд юрмляться поети різних часів: Горацій, Данте (тут цілком доречний), далеко їм не рівноцінний Якопо Санадзаро, якого, однак, високо ставили сучасники Рафаеля, а на першому плані, під виглядом Сапфо, відома на всю Італію куртизанка Імперія кокетно демонструє своє дебеле плеченятко, шо ніби ненавмисно оголилося. Певно, є на цих фресках портрети й інших осіб з оточення Юлія. І цікаво, що своїх знайомих, як і себе самого, Рафаель змалював без жодної ідеалізації, до якої нерідко вдавався у станкових портретах. У іншій кімнаті бачимо реалістичні портрети самого папи. Пояснити це можна і особистим смаком Юлія (від портрета він вимагав передусім схожості), і тим, що засобом ідеалізації у фресках було саме собою включення портретів до врочистих і значущих за змістом композицій.
Легенда про сірійського вельможу Еліодора, котрий був удерся зі своїми вояками до Єрусалимського храму, щоб захопити його скарби, дала сюжет фресці з зображенням Юлія. Бог не дав статися злочиновї: з'явилися ангели, і воїн небесний на баскому коні топче копитами Еліодора, метушаться приречені грабіжники... Все це спокійно спостерігає папа, якого несуть у кріслі його охоронці, так і здається, що від імені бога саме він наслав сили небесні для покарання кощунииків. Грубувате хворобливе обличчя Юлія, поза сумнівом, відтворене без найменших прикрас. Цікаво, що в образі одного з охоронців папи представлений Альбрехт Дюрер,— Рафаель, слід думати, увічнив його образ з власної ініціативи.
У цій же кімнаті, яку прозвали «станцою Еліодора», змальовано ще два чуда: «Меса в Болсені» та «Визволення з в'язниці апостола Петра». Якось у місті Болсені, розповідає легенда, правив месу невіруючий священик, і його викрив бог: з облатки для причастя ринула кров. Цій сцені протиставлено зображення побожного Юлія з кардиналами і швейцарськими ландскнехтами у яскравих строях на ранковій молитві, прекрасний, цілком реалістичний груповий портрет.
Фреска демонструє ще одну грань живописного генія Рафаеля -його вміння ілюзорно відтворювати різноманітні світлові ефекти. Майже засліплююче світло випромінює постать ангела, що виводить Петра з в'язниці; відблиски цього світла бачимо на металевих латах стражників; зовсім іншим світлом осяває хмари місяць.
В усіх композиціях містяться прозорі натяки: на вигнання французького війська з володінь папи, на боротьбу папи з неслухняним духівництвом, на визволення посла Юлія, кардинала Медічі, з французького полону. Отож назвати ці розписи релігійним живописом можна лише умовно.
1513 року войовничий І суворий Юлій помер. Новим папою під ім'ям Лева X став вищезгаданий кардинал Медічі, великий життєлюб та веселун, син знаменитого правителя Флоренції Лоренцо Пишного.
Папа любив карнавали, веселі вистави, розраховані на не вельми вибагливий смак, влаштовував на площі св. Петра бої биків. Крім інших численних праць, додалися Рафаелеві нові: брати участь у папських розвагах, малювати декорації до комедійних вистав, після смерті Браманте відати будівництвом собору св. Петра (самовпевнений майстер вирішив замість проекту великого зодчого створити інший,власний, і, слід зауважити, виявив подиву гідний архітектурний талант), керувати археологічними розкопками у Римі, реставрацією античних пам'яток. Розписи ватіканських станц за ескізами Рафаеля тепер виконували його учні, в числі яких був видатний художник Джуліо Романо, вони ж розписали палац Агостіно Кіджі, відкриті галереї — лоджії у Ватікані, малювали вівтарні образи за начерками вчителя.
Звичайно, все це позначено тавром геніального майстра, але як-не-як у ці твори вкладено талант багатьох інших художників.
Особисто Рафаель малював портрети, дедалі психологічніші, порівняно нечисленні картини, одну фреску в палаці Агостіно, а також картони для барвистих золототканих килимів, якими Лев побажав прикрасити нижню частину стін Сікстинської капели.
Подібні килими були модним на той час оздобленням палацових залів, у яких бенкетували королі та герцоги. Картони переслали до Брюсселя, де за ними виткали килими, що спотворювали композиції Рафаеля, відтворивши їх ніби у дзеркальному відображенні. Ще одна подробиця, яка свідчить про ставлення папи до оригіналів Рафаеля: про їх повернення ніхто не подбав, частково вони загубилися, а решту, за порадою великого фламандського художника Рубенса, уже в XVII столітті придбав англійський король Карл І.
На широких золотих бордюрах, що імітують рами, Рафаель представив діяння папи, а всередині композицій змалював сцени з діянь Христа та його апостолів. Композиції ефектні, але е у них дещо театральне, пози здаються штучними, хоч окремі постаті й обличчя вражають суворим, сказати б, нещадним реалізмом. Такі, наприклад, зображення вбогих калік потворного вигляду у «Зціленні кульгавого». Вони разюче контрастують з ідеалізованими образами святих персонажів. Гарне й бридке набуває гранично загострених форм. Гарне, що є в кількох красунях, Рафаель збирає в єдиному образі, в такий же спосіб створює «ідеал» бридкого. Перше завдання захоплює його більше. І коли ми кажемо про властиво рафаелівські образи, то передусім згадуємо його красунь. У їх числі бачимо жінок, що втілюють античний ідеал краси (така, наприклад, Галатея на фресці в палаці Кіджі), а поряд з ними не тільки гарні зовнішністю, а й глибоко одухотворені образи мадонни.
Уява художника дозволяла якусь конкретну жінку наділити рисами то античної, то християнської богині. При цьому обидва образи народжувались у Рафаеля з його щирого кохання. «Коли його близький друг, Агостіно Кіджі, доручив йому розписати нижній поверх свого палацу,— розповідає Джорджо Вазарі,— Рафаель не міг спокійно працювати, бо кохав одну жінку, так що Агостіно прийшов у розпач і нарешті домігся того, що коханка митця весь час перебувала у тій частині палацу, де працював Рафаель; лише завдяки цьому робота була довершена». Ця жінка, яку пізніша легенда назвала Форнаріною, мешкала у розкішному будинку, котрий придбав Рафаель у Римі. Він намалював два її портрети. На одному вона напівоголена у прозорій сорочці (Галерея Боргезе у Римі), на другому бачимо її в ошатному вбранні з дорогим намистом на шиї і покривалом на голові (Флоренція, Галерея Пітті). В обох портретах ті ж самі похилі, окреслені плавкою лінією плечі, довгуватий, не зовсім гарний ніс. великі очі, у волоссі прикраса з великою перлиною. Судячи з виразів облич, була це досить моторна особа. Славнозвісна «Сікстинська мадонна» (Дрезденська галерея) — вершина творчості Рафаеля — схожа обличчям на цю жінку, але наділена іншою душею.
Перше враження від картини: постать ставної жінки, що несе хлопчика, тримаючи його міцними, але ніжними руками. Уже в тому, як вона тримає сина, і навіть у лініях, якими окреслено постать і покривало (до речі, приблизно таке, як на портреті Галереї Пітті), е щось невимовно сумне, принадне й разом величне, таке, що кожній людині нагадує матір. Легкий вітерець надуває покривало, відкидає край синього плаща мадонни. Дивне небо, в якому клубочаться хмаринки та юрмляться безвинні душі дітей-ангеляток, оточує постать мадонни. Ось-ось це небо заповнить простір, в якому ми стоїмо, бо завіса розсунулася. З безмежною розчуленістю й захопленням дивиться в обличчя мадонни чоловік похилого віку у парадному папському вбранні — святий Сікст. Схилилася, притуливши руку до серця, опустила очі долу прекрасна свята Варвара. Наближається до глядача, не йде — пливе повітрям мадонна. Хлопчик дивиться з докором, а мати зі співчуттям та готовністю все зрозуміти й простити...
«Сікстинська мадонна» силою свого впливу на глядача перевершує всіх інших мадонн, будь-коли створених, не виключаючи й мальованих чарівним пензлем Рафаеля. Наївною, і саме своєю наївністю зворушливою, порівняно з нею здається «Мадонна Конестабіле». Рафаель, ще далеко не стара людина, далеко не аскетичного побуту (любив убиратися в дорогі строї, не цурався розваг, виїздив, як той герцог чи кардинал, у супроводі почту з десятків вершників-учнів), створив картину, гідну мудрого філософа-людинолюба.
Довгий час нікому не спадало на думку, чому, перебуваючи в зеніті своєї слави, переобтяжений замовленнями папи, кардиналів, королів, фінансових магнатів, геніальний художник написав свій кращий твір на замовлення «чорних монахів» далекого від Рима провінціального містечка П'яченци. Вазарі це констатує, та й годі. Чому поряд з мадонною намалював він саме святих Сікста та Варвару,— це теж не зовсім ясно допитливому глядачеві. А справа в тому, що «Сікстинська мадонна» створювалася не як вівтарний образ для собору П'яченци. Мала вона висіти над місцем поховання благодійника Рафаеля — Юлія ІІ. Ось чому тіара, яку зняв святий Сікст, покровитель роду Роверо, перед мадонною, увінчана жолудем — гербовим знаком Юлія, ось чому рисами обличчя Сікст дещо нагадує Юлія, ось чому явилася йому мадонна із святою Варварою, яка, за повір'ям, полегшує муки вмираючих. Нарешті, завіса і постаті ангеляток, що виглядають з-під нижнього краю полотна, є властивими деталями ренесансних скульптурних нагробків.
Поховали Юлія II не в соборі святого Петра, до завершення будівництва якого було безмежно далеко, а в порівняно невеличкому храмі Сан П'етро Ін Вінколі. Про грандіозну гробницю, замислену Мікеланджело, годі було й мріяти. За таких обставин родичам папи могло здатися більш практичним замість скульптурного нагробка замовити живописний. Потім чогось передумали і встановили там єдину статую із замислених Мікеланджело п'ятдесяти. Це статуя «Моїсей», яка зробила церкву Сан П'етро місцем паломництва всіх, хто приїздить до Рима.
У який спосіб опинився в П'яченці шедевр з шедеврів геніального живописця, лишається гадати і думати. Через якихось два-три роки після його створення несподівано для учнів і друзів Рафаель помер. Папа незадовго перед тим обіцяв йому кардинальську шапку, Бібієна настирливо сватав свою родичку. У заповіті художник передусім подбав про матеріальне забезпечення жінки, яку кохав і яка надихнула його на створення «Сікстинської мадонни».
З 1754 року найліпша з мадонн Рафаеля оселилася у Дрездені (її придбав король Август III за суму значно меншу, ніж була сплачена за «Мадонну Конестабіле»). Могла вона й загинути, якби не врятували її радянські воїни, коли б не погостювала у Москві, де руками дбайливих реставраторів повернуто було їй первозданну красу. В цьому е щось символічне, тим більше, що російські поети, письменники та живописці давно оцінили її загальнолюдське значення як втіленого ідеалу того найвищого, що тільки може бути в душі людини. Перед цією картиною схилялися В. Жуковський, О. Пушкін, М. Гоголь, В. Бєлінський, О. Герцен, О. Іванов, В. Суриков, І. Крамськой.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
