68370 (697267), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Марія Костянтинівна в глибокій задумі пройшла по сцені, спинилась і задивилась на далекі звиви ріки, намальованої на заднику... Приставила парасольку до куліс, ще раз пройшла, спинилась біля «кручі».
І сталось щось несподіване, неповторне...
Вона скинула руками, здається, навіть змінилась на обличчі, і з наболілих змучених грудей, немов з кратера вулкана, спалахуючи, полились якісь слова:
— Куди тепер ? Додому йти ? Ні, мені однаково, що додому, що в могилу...
Я відразу не збагнув. Хотів щось відповісти. Але на мене дивились очі, яким не відповідають — їх вчувають. Величезні, глибокі, освітлені якимсь внутрішнім вогнем... Я затамував подих і завмер.
— Так... Що додому, що в могилу... (Сіла на зелений горбок, перебирає пальцями травичку). Під деревцем могилка... Як хороше... (Велика пауза.) Так змучилась я... Навіщо мені тепер жити, ну, навіщо? Нічого мені не треба... Сумно мені. Ах, як сумно мені... (Обняла зелений горбок і простогнала).
— Лишенько, сумно мені, су-у-у-мно...
Передо мною діялось чудо. Я зрозумів, що все по — і думи, і мрії, і розчарування — виливаються словами Катерини в творчому сприйнятті генія.
Вона припала обличчям до трави, а пальці її дряпали землю,— і без краю страшне «су-у-мно» стогнало, мов буря... І. враз підвелась, вирівнялась, як струпа, зметнула руками. В білих пальцях трепетали штучні травинки, висмикнуті з «могилки».
— Радість моя-я-я!
І слова лунко звучали в пустині театру.
— Життя моє-є-є...
— Душа моя-я-я...
— Відкликнись!..
Простогнала, прислухалась — чи не озветься хтось.
І стояла трепетна, стражденна.
— Вітри буйні-і-і... Перенесіть йому мою печаль-тугу-у-у...
І в порожній коробці театру глухо перекочувалось «у-у-у-у»... Так, напевно, стогнала-тужила колись Ярославна в Путивлі - граді, звертаючись зі своїми закляттями і до вітрів, і до сонця, і до Дніпра - Славутича...
Так стогнала-закликала Катерина над Волгою, її словами, що плачуть, як буря, кличуть, як лемент потопаючого, провіщала тепер Марія Костянтинівна.
Ніхто не озвався. Знесилена, вона знову припала до могилки і заголосила. По-справжньому, по-народному, як тільки вона й могла голосити:
— В могилу... В могилу... В могилі краще... — тужить, як мати над могилою дочки.— І сонечком її пригріє, і дощиком її змочить... Весною на ній травичка виросте, пташки прилетять на деревце, співатимуть, діточок виведуть...
...Дивне почуття... Я ж знаю, що всі ці олова взято з останнього монолога Катерини, чув їх десятки разів од славетних трагічних актрис. Але нічого схожого й на думку не спадало ні їм, ні мені. Ця глибока народність незгладимого горя, цей справжній народний «плач» замість якої завгодно декламації — завжди фальшивої і театральної... Новий світ страждань відкривався передо мною...
Виплакавшись, підвела голову, присіла, дивиться навколо очима, що бачать тільки смерть,— і враз помітила, я її безумна Офелія, в своїх руках пучечок трапи. Похитала головою на знак згоди і примирення зі смертю.
— Так... розцвітуть квіточки... (Перебирає травичку і паче кидає в ріку.) Жовтенькі... Червоненькі... Голубенькі... Всякі... (Пучечок випав з рук.) Як тихо... Як хороше... А про життя її думати не хочеться. Знову жити? (Підвелась трепетна, пройшла обережно кілька кроків.) Ні, ні, не треба... Недобре... (З жахом, ледве чутно.) А спіймають мене (відступає спиною до берега) та повернуть додому силоміць... Пі. (Біля самої кручі знову зметнула білими руками-крилами і крикнула радісно, мов у свято визволення з неволі):
— Друже мій! Радість моя! Проща-а-а-й!..
І дзвінка луна повторила: «а-а-й...»
Заньковецька опустилась на горбок, потроху приходячи до пам'яті. Очі померкли, обличчя мокре від сліз... Підвела голову і зустрілась очима з Садовським, який вибіг з кабінету на перші її слова і закам'янів па порозі, дивлячись з захватом. Він був приголомшений, на його суворому обличчі сльоза проклала мокрий слід.
Марія Костянтинівна немов прокинулась і заговорила суворо:
— Чого ти тут стояв? Тобі це нецікаво... І з образою одвернулась, ховаючи обличчя, мокро від сліз.
— Ну-ну, не сердься... Не сердься...—сказав він трохи хрипким голосом, підійшов до неї, міцне поцілував її в руку і в чоло.
— Будеш грати Катерину... Даю тобі слово. Нехай-по трохи каса збільшиться... Будемо грати. Там і мені робота знайдеться.
Ми розійшлися на світанку. Ранок зустріли над кручами Дніпра, в саду колишнього Купецького зібрання. І багато говорилось хороших слів.
На жаль, поставити «Грозу» не довелось. Стороння сила втрутилась — і незабаром Марія Костянтинівна вийшла з трупи Садовського, з яким у леї були зв'язані кращі роки життя і творчості.
Що ж було особливого в тому фрагменту ? Насамперед, образ Катерини дихав справжнього народністю: бурхлива, непокірна стихія знайшла свій яскравий вияв у кожному пориві, в кожному прояві великих і глибоких переживань. У такому зразку почувалась незламна воля. Ця Катерина йшла назустріч смерті в ім'я торжества життя. Не для себе, то для інших, яким уже легше буде йти, коли захитались вікові стіни жіночої неволі, її прощальні слова «Друже мій, радість моя, проїдай» звучали як заклик: хто хоче жити, борись, як боролась я...
Палаючі очі перед останньою миттю життя і були само тим «променем світла», про який писав Добролюбов. Л нам довелося бачити на своєму віку багато яскравих Катерин, але нічого рівного цьому «чуду» я не бачив... Бачив я й жахливе. Це була Катерина в зображенні А. Кооиен в Камерному театрі, Катерина, виліплена з уламків героїнь Метерлінка. Якась Венера, Мадонна на волзьких кручах. Втім і Волга нагадувала казкову Стікс - ріку, па якій Харон перевозив душі померлих на той світ. Для Заньковецької Катерина могла бути вершиною її творчого сходження від Наталки, після сорока інших, створених нею образів, відзначених диханням генія,— до завітного образу, в якому передсмертний стогін виростай у переможний заклик до життя.
Замість цього в репертуарі великої актриси з'явився образ «маленької страдниці великого міста» у п'єсі Шніцлера «Забавки». Тут теж ми побачили чудо перетворення «маленької драми» на «велику трагедію маленьких людей». Але не для цього треба було пройти великий шлях, вкритий трояндами і колючками.
А Катерина й була останньою колючкою, яка дужо боляче ранила багато вистраждало серце.
Вихід Заньковецької із театру Садовського в 1909 році, по суті кажучи, був взагалі виходом із театру, з яким зв'язана була краща пора її життя. Правда, це був не перший відхід «па покій», але він був останнім.
І знов — Ніжин, як і в 1905 році, після розчарування від подорожі до Галичини, де український театр ледве животів. І знов Марія Костянтинівна в колі молоді, яка прагне припасти до джерела живої води. Знову гурток аматорів, з якими була поставлена п'єса «Лісова квітка», знову «Наймичка», яка воскресила далекі дні юності/ Це відноситься до 1912 року. А 1914 року в тому ж Ніжині Заньковецька виступав в п'єсі «Суєта» в ролі Тетяни Барильченко.
Місцевий рецензент писав:
«Особливо чудово був переданий момент переживань Тетяни в її тісному й незвичному вбранні, коли вона, щоб заспокоїти чоловіка, з незрівнянним юмором сказала: «уже мені не давить»,— слона, які потонули у вибухові сміху всіх глядачів...»
Так, вона могла й розвеселити. Для цього у мої була в минулому Цвіркунка в «Чорноморцях», і Пріська в «По ревізії», і Устя в «За двома зайцями».
— Дозвольте,— враз несподівано згадувала Марш Костянтинівна, коли я мав добрий, але не здійснений намір зробити повний список ролей, в яких їй доводилось виступати, і коли, здавалося, все головне вже було записано,— а в Ростові я співала Оксану в «Запорожці за Дунаєм»...
Вписали і Оксану... А потім пригадалося, що у водевілі «Ямщики» вона чудово зіграла роль хлопчика Стьонки ... Так ми і не закінчили нашого реєстру. По збираємось закінчувати його й тут. Гадаємо, що головне, про що треба було сказати, ми сказали. І про сльози і про радості.
Основними етапами мандрівного життя Марії Костянтинівни після вступу її в 1882 році на сцену, можна вважати :
Трупа Кропивницького (1882 р.), трупа Старицького (1883—1886 рр.), товариство Кропивницького (1886 р.), трупам братів Тобілевичів і Старицького (1890 р.), трупа Найди (1891 р.), товариство Старицького (1892 р.), антреприза Садовського (1893—1903рр.), трупа Волика (1903—1905 рр.), гастролі в Західній Україні (1905 р.), Заньковецька організовує у Ніжині групу аматорів (1905—1906 рр.), антреприза Садовського (1906—1910 рр.), в Ніжині Марія Костянтинівна організовує ще один гурток молодих акторів (1910—1914 рр.), товариство М. Заньковецької, Саксаганського й Мар'яненка (1915 р.), українська трупа під керуванням М. Заньковецької (1918 р., Ніжин), Державний народний український театр (1919— 1921 рр.) і театр ім. Заньковецької (1922 р.). Далі — знов Ніжин, а з 1926 року — відпочинок у родині Воликів-Адасовських... Так проходили роки великого життя!
— Ноги підломлюються,— говорила вона з тихою скорботою...
А невгомонне серце кликало й рвалось до творчості, до служіння рідній землі, рідному народові...
Виступ в «Суєті» в ролі Тетяни дав Марії Костянтинівні підставу не без гіркої печалі записати в своїй незакінчений автобіографії:
«Тепер я перейшла на амплуа комічних і драматичних ста рух...»
Ні, амплуа у неї було зовсім інше: правда про жіночу долю. В цьому «амплуа» вона пройшла перед тисячами і тисячами очей двох поколінь. І у вінку безсмертя зійшла зі сцени. Випадкові виступи,— наприклад, роль матері в п'єсі Гуцкова «Урієль Акоста»,— не заслуговують уваги...
Така ж велика й значна була її громадсько-політична робота, невіддільна від творчості артистки.
Хіба можна викреслити з її життя день 18 жовтня 1905 року в Ніжині, коли вона з відкритим лицем виступила перед озвірілою бандою погромників і голосно кинула їм виклик:
— Кого ви збираєтесь убивати? Убивайте мене — ось я стою перед вами, беззбройна і кричу: геть самодержавство, хай живе справжня народна конституція!.. Чого ж ви зупинились?.. Робіть свою чорну справу.
П'яна банда заціпеніла перед відвагою маленької жінки. Студенти, які наспіли на цей момент, розігнали погромників.
Так у ті ж дні і в тому ж році в Полтаві Володимир Галактіонович Короленко виступив з рицарською сміливістю проти банди погромників і, підтриманий групою робітників з паровозоремонтних майстерень, зупинив розпочатий погром.
В лютому 1897 року по всій Росії пройшла хвиля демонстрацій протесту проти сваволі царських сатрапів у зв'язку з самовбивством курсистки Марії Вєтрової. Ув'язнена в Петропавловську кріпость, вона стала жертвою жандармського насильства. Юна дівчина не знесла безчестя і зважилась на самовбивство: облила себе гасом з тюремної лампи, підпалила своє плаття і обернулася в живий факел. Померла вона після страшних мук 12 лютого.
На столі її камери, знайшли обгорілий аркушик паперу, на якому збереглося лише кілька слів::«Сьогодні я спалюю свої крилі. Спалюю разом зі своїм життям. Живи, велика -Маріє, і надихай людей на подвиг, на боротьбу. Прощай... В що хвилину більше ніж коли-небудь
твоя Маруся».
Це вона, родом з Чернігова, скромна сільська вчителька, під непереборним враженням сценічних образів, створюваних на сцені, театру М. К. Заньковецькою, кинула школу і полетіла в Петербург на вищі жіночі курси. Там вступила в гурток революційної молоді, була арештована — і загинула.
Передсмертне слово дівчини було звернене до Заньковецької.
У журналі «Життє і слово», що виходив у Львові за редакцією Івана Франка, в лютневому номері за 1897 рік була вміщена стаття про самогубство Вєтрової і вірш, присвячений пам'яті мучениці. Можливо, що автором цього вірша був сам Франко. Наведемо останні рядки:
Ой не плач, моє серце, ой цить.
Нехай плачуть маленькі діти.
Нам не плакати треба — робить.
Краще зовсім на світі не жить,
Ніж рабами довічними жити*.
Перебуваючи в 1905 році у Львові, Марія Костянтинівна провідала славного поета - революціонера, одержала від нього на пам'ять томик із зворушливим написом. Після палких слів на адресу артистки, яку Франко вважав геніальною й незрівнянною, було написано кілька рядків про велику роль істинного таланту:
«Велика сила справжньої штуки. Горлиця розправляє крила і летить у блакить неба, і хижий вовк затуляє пащеку свою, розтулену «во еже пожрати кого», і стомлений подорожній, на шляху до могили, враз оживає і проти розуму, голосом серця промовляє:
— А життя все-таки чудове. /. Ф.»
Ці рядки були списані мною з оригіналу, який зберігався у Садовського на хуторі Зелений клин. Дальша доля книжечки мені невідома.
У Ніжинському музеї ім. Гоголя в «Кутку М. К. Заньковецької» до війни зберігався адрес від групи ніжинських робітників з дуже знаменного вказівкою:
«Від щирого серця дякуємо великій українській артистці за послугу, зроблену нашому ділу, і бажаємо, щоб її великий талант ще довго світив нашій бідній та безталанній Україні».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
