68370 (697267), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

— У себе в Заньках. Там умирали просто, тихо, наче йшли відпочивати після важкого життя...

Такою «відпочиваючою» ми бачили її осіннього дня 1934 року, коли нам сповістили про її смерть...

Хтось приніс гілку дикого винограду — багряне його листя злегка прикривало біломармурове чоло... Вона паче заснула в царстві осінніх квітів, які вона так любила... Ми дивилися і згадували: ось такою ж ми бачили її і на сцені... Без готики, без ренесансу — в правді життя.

Згадувалася смерть Олени в п'єсі «Глитай». В репер­туарі Заньковецької ця важка роль з'явилася вже .в перші роки її роботи на сцені. А скільки дивовижних сцен у наростаючому драматизмі від дії до дії! Якими тонкими сітями обплутав її підлий лиходій Бичок! Не забудеться сцена розлуки з Андрієм, який повинен був надовго зали­шити свою любиму дружину, щоб вибитися з боргів... Зрад­ництво п'яниці-матері, підроблений «лист» від чоловіка... Відчай... І страшна сцена - «бунту»...

«Геть сльози з очей, геть смуток...» Вона вирішила помотатися на чоловікові за уявну зраду... Вона продає себе, свою честь, свою любов мерзенному «павукові».

Сцена цього падіння неповторна. Склянка з вином дзве­нить на зубах. За нею — Друга, третя. Ось вона, п'яна, І в дорогих перснях, святкує день своєї загибелі... Все як у маренні. І, зовсім збожеволіла, змішуючи сльози із { сміхом, вона кричить до матері:

— Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати... Ха-ха-ха!

Страшне це «весілля». Т коли «павук» намагається її обняти, вона, п'яна й збожеволіла, відкидається.

— Ох, гидко мені! Де пляшки ?—і знов зуби дзве­нять по шпиці пляшки... І, знесилена, валиться додолу.

Таких сцен ще по бачено було в театрі. Такого заціпе­ніння глядачів, навіть після завіси, тож не запам'яталось... Могутній, пристрасний, грізний талант! Які ще перспекти­ви у нього попереду?—так думалося в ті далекі роки.

А попереду що страшніші сцени божевілля, хвилин­ного просвітління і знову глибокого падіння в безодню. Чи не переступила вона грані помсти ? Чи не одуматися ? Але ж звідки взяти сили, коли все втрачено: і сором, і со­вість, і честь. В затемненому мозку все переплуталось. То раптом замість мерзенного «павука» мигне образ Анд­рія... Ходять чутки, що хтось його бачив, що він повер­тається додому... Що він зустріне у своїй сім'ї?

Олена згадала про дитину: її треба нагодувати... По­ліно пригорнула до грудей (пригадайте болгарську дівчину), заколисує, милує, намагається годувати.

— Мамо, мамо! Дивіться, вже дитина зовсім посиніла! (Кидає поліно в куток).

— Посиніла... (Звертається до «павука»). Купи мені синього па спідницю... Синього - синього, такого, щоб аж очі у себе брало....

Вдивляється в обличчя свого спокусника і відскакує з криком:

— Жаба, жаба... Скинь її з мене!.. Впилася в тіло, кров п'є... Стривай, я її вб'ю!

У цю моторошну хвилину входить Андрій. Він жах­нувся... Обман розкривається. Та пізно: серце по витри­мує, і Олена падає на землю мертвою...

Ну хіба можна після цього неймовірного напруження слухати монологи Андрія, який мучиться над трупом своєї страдниці Олени, ударом ножа кінчає з винуватцем усіх його нещасть і знов припадає до трупа коханої:

— Горличко моя, серце моє... На кого я; ти мене поки­даєш на цім холоднім зрадливім світі...

Цікава думка К. С. Станіславського про цю п’єсу і про виконавців. Він бачив п'єсу під час московських гастролей, а поділився враженнями в дні перебування МХАТ у Києві в 1912 році.

«У п'єсі нагромаджено надто багато страждань і вве­дено багато зайвих розмов і персонажів. Але задумано сильно. «Апаш-Наук» (так Станіславський називав Бичка) страшний, та в побутовому відношенні цілком правдивий і можливий. Коли б Кропивницький був лише режисером, а по актором і автором крім того він зробив би з п’єсою то, що потрібно, і п'єса від цього значно виграла б. Щодо Заньковецької, то па її маленькі плечі завалено страшний тягар... Полегшити наполовину. Стало б ба­гато краще. Але те, що зроблено, говорить про величезний талант. А голосне — все своє, під початку її до кін­ця. Сцени оп'яніння і божевілля — потрясаючої сили. Талант винятковий, свій, національний... Я б сказав — істинно народний».

«На таких ролях, при тій нервовості, з якою грає арти­стка, можна загинути»,— такими словами закінчував Суворій свою волику, палку рецензію про Заньковецьку в пін п'єсі. І далі, звичайно, своє незмінне:

«Яка це Пула б чудова Офелія...»

А ми кажемо: «Яка справді чудова була вона саме в цій важкій і хвилюючій ролі». І бажали їй дальших чудес па рідній сцені.

Тут нам необхідно повернутися до того історичного концерту, на якому Марія Костянтинівна так дивовиж­но драматизувала «Тополю» свого любимого поета.

За товариською вечерею, якою закінчився шевченківській вечір, темою розмови була ця яскрава творча композиція. Говорили про красу й життєвість образів, заповіданих безсмертним генієм. Говорили і про те, що від нього «нещасне кохання» проходить червоною ниткою по всій українській драматургії. Але дехто висловлю­вав думку про необхідність перейти до нових драматургіч­них мотивів, що дало б змогу внести пожвавлення в твор­чу діяльність навіть таких видатних талантів, як «наша глибоко шановна Марія Костянтинівна».

Серед присутніх була й. Леся Українка, яка теж брала участі, у цьому концерті. Попа слухала зосереджено все, що говорилось, а далі мимоволі вступила в розмову, її розумні очі були спокійні. Але почувалося, що в мозку вже назріли якісь серйозні, як завжди глибокі, думки, що рвалися па волю...

Я не можу передати дослівно всього, що вона ска­зала в цей вечір. Це не була промова, яку виголошують оратори. Швидше це була розмова, але висновки з неї зосталися в пам'яті.

— «Нещасне кохання»... А вкажіть мені іншу тему., яка зрівнялася б з нею у всесвітній літературі? Воно не ­нами видумане, а народилося від нещасної долі наших. жінок і дівчат. Народилося з життя, значить, не нам його виводити зі сцени. А те, що пас позбавили права ви­ходити з рамок «селянського життя»,— це наше горе, та в цьому горі г. й радість: жоден у світі театр не приді­ляв стільки уваги простому народові, як паш театр... І в цьому заслуга театру, і таких його діячів, як паша лю­бима Марія Костянтинівна. А хто хоче дивитися «щасли­ве кохання» — йдіть в оперетку. Там усі лиха кінчають­ся капканом. Нам з вами не по дорозі...

Вона ласкаво усміхнулась, і їй усміхнулись,

— За «нещасне кохання». І за того, хто перший звер­нув увагу нашого людства на дівочі сльози! За нашого великого батька Тараса Григоровича Шевченка!.. 1 за того, хто своїм талантом показав у безсмертних творах трагедію жіночої та дівочої долі!

«Новаторам» довелося приєднатись до загального тосту.

Цього вечора ми відчули в простих словах, сказаних з привабливою щирістю, якусь глибоку правду, що стоя­ла так близько біля нас, та ми ніби не помічали її.

Важку жіночу долю в живих, незабутніх образах по­казала Марія Заньковецька. Створені істинним генієм, вони стоять перед нами, наче вирізьблені з мармуру або виписані геніальним майстром пензля,— безсмертні па­м'ятники нашого театрального мистецтва.

Тепер нам треба розповісти про завітну і, па жаль, не здійснену творчу мрію, яку Марія Костянтинівна бе­регла протягом багатьох років. Ми маємо па увазі образ Катерини з драми Островського «Гроза».

Як і коли народилась ця мрія?

Вже в перші роки творчої діяльності Заньковецька виступила в п'єсі Тобілевича «Наймичка» у великі її дра­матичній ролі Харитини. Можна було дивуватися, яким ' чином молода, починаюча артистка могла не тільки ово­лодіти, такою складною роллю в цілому, але й розробити її в таких деталях, які доступні лише великому й досвідче­ному майстрові сцени. Вона не тільки розробила свою роль у відповідності до розвитку сюжету, але збагатила кожен акт такими «хвилинами», які, немов маяки, освітлю-г їй трагічний шлях Харитини.

Вже в першому акті —у фразі: «За що так мучусь? Всім чужа... .Краще не жити» — вона розкриває куточок безвихідної скорботи цієї безпомічної, безрідної дівчини, майже дитини, яка опинилася в цупких безжалісних ру­ках шинкаря. Звідси, з цієї безвиході, спалахує іскорка надії, яка світиться в звертанні до матері, померлої в .злиднях і ганьбі:

— Не вмру в корчмі, як ти вмерла. Порадуйся, мамо, за мене...

І з якою дитячою довірливістю вона цілує руку свого «рятівника», повна віри в його добрі наміри.

В другому акті дитя починає прозрівати. Серце віщує щось недобре. І багате вбрання «ключниці» у нового хазяїна-благодійника вже лякає її якоюсь новою бідою. В наростаючій тривозі з наболілого серця виривається пер її І цй стогін:

— Де ти, де... Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле, вернись і заспокой мою душу...

Харитина на розпутті... І як .трагічно була передана ця самітність дівчини серед чужих, ворожих і підступ­них людей.

Не знайшла підтримки вона і в Панаса, який не зро­зумів ні її любові, ні її страждань. Але знайшлася сила й воля кинути слова гніву і правди в лице підлого спо­кусника... У голосі — ридання, в очах — ненависть.

— Нічого не треба, все кину під ноги... Ви дали мені одежу гарну, обморочили, обдурили мене, життя моє отруїли... Спасибі за ласку. Нічого тепер мені не треба...

Слова вилітають, як із палаючого вулкана, і вся вона— бунтівлива. Шпурнула пишне вбрання сорому й ганьби— і ніби легше стало...

Здавалося, рана по смертельна, і очі зосереджені на слабких зорях надії.

— Прощай, багата оселя. Бодай же й ти вся вогнем пойнялась, як ти запалила мій спокій вогнем пекельної муки...

Кожне слово — огонь, пожар, у якому клекотіли і гнів і образа. Та недовго. Невистачило сили на боротьбу... Самітність, ганьба, страшне «нікуди йти»,— і зостався останній шлях: у могилу. Урвати життя, яке так поглуми­лося над сиротою...

Тут кожне Слово обпалює, як розпечене залізо. І в думках про Панаса, і в прощальному слові до матері:

— Мамо, мамо, чи чуєш ти, як стогне моя душа... Нащо ж ти мене породила, чом ти мене маленькою не вто­пила?.. Прилинь же до мене з того світу, візьми до себе замучене дитя своє. Не маю більше сили... Не маю...

І останнє слово, останній крик смертельно поранено­го серця, стогін безнадійності:

— Прощай, Панасе...

Ми навели уривок цих передсмертних стогнань, бо в них було вкладено все те, що чулося колись із серця народного і що надавало їм якоїсь стихійної хвилюючої пристрасті, печалі, і скорботи.

Кому судилося чути цю скорботну симфонію знеслав­леного, закривавленого серця, тон ніколи не забуде її.

Щодо сценічної ситуації, тут, звичайно, почувається вплив «Грози» — остання дія, коли Катерина робить свою смертну путь до волзького виру. Але працюючи над роллю Харитини, Заньковецька ще не бачила «Грози» і розробила то заключну сцену зовсім самобутньо, без сторонні х впливів.

Незабаром одначе, буваючи в Петербурзі і Москві, Марія Костянтинівна бачила «Грозу» декілька разів з та­кими видатними виконавцями ролі Катерини, як Стрепе­това і Федотова. Роль Катерини дуже зацікавила Марію Костянтинівну, особливо у виконанні Стрепетової. По характеру свого геніального й самобутнього обдаровання вона ближче, ніж інші, підходила саме до того образу, який уже виникав у творчих думках Марії Костянти­нівни. Одного лише бракувало у хвилюючому образі Катерини — Стрепетової: тієї буйної краси, якою дихав цей образ у Островського... щоб «бунт» Катерини нагаду­вав стихійний бунт красуні Волги, яка ламає холодні льоди в грізному весняному пориві.

Треба, щоб Катерина викликала не почуття жалю, як у Стрепетової, а почуття захоплення перед могутньою силою, яка ламає льодяні окови «мертвого царства».

Над цим багато думала Марія Костянтинівна, вино­шуючи в серці свій образ Катерини. Нам доводилось ба­гато і довго розмовляти на цю тему, що так глибоко за­пала в душу нашої геніальної художниці, творця цілої галереї неповторних жіночих образів. Були різні при­чини, які заважали здійсненню цієї великої творчої мрії.

Найзручніше було поставити «Грозу» в ті роки, коли український: театр завоював собі тривке становище в Києві, коли в репертуарі з'явилися такі класичні твори російської драматургії, як «Ревізор» та «Доходне місце».

Ми знали, що Марія Костянтинівна довго й серйозно працює над образом Катерини,— за своїм планом, своєю творчою палітрою.

І лише випадок дав нам не те що можливість, а ща­стя бачити маленький фрагмент з цієї великої скульпту­ри — потрясаючої сили пристрасті і хвилюючої правди.

Мені колись довелося поділитися на сторінках нашої преси спогадами про цей незабутній етюд, який ми дозво­лимо собі навести знов тому, що писався він тоді під сві­жішими враженнями в зв'язку з недавньою смертю нашого генія сцени.

Одного разу, після п'єси Карпенка-Карого «Понад. Дніпром», знову заговорили про «Грозу».

Поки в кабінеті Садовського йшли підрахунки при­бутків і видатків, ми вийшли на сцену. В театрі темно й порожньо. На сцені висів черговий ліхтар, біля виходу дрімав сторож. Задник був спущений. На ньому синіла Дніпрова далечінь. На сцені залишились - неприбраними . «кручі» і «пагорки», вкриті рогожею з штучною зеленою-травою. Від ліхтаря на задник падали смуги світла, ство­рюючи ілюзію далекої річки, повитої туманом.

Характеристики

Список файлов реферата