68370 (697267), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Розкотисте «ха-ха-ха» заглушало останні слова... І гіркі сльози образи теж не викликали співчуття в таких «благодійників». А тим часом ворогуючі сторони про­тягували одна одній «руку дружби». І як щиро раділа в такі дні Марія Костянтинівна!

Чи довго, чи недовго тривали ні «свята примирення»— громадськість раділа, і ми з задоволенням ходили дивитися вистави в такому знаменитому ансамблі на чолі з Заньковецькою.

Та добре, коли вдавалося довести сезон до кінця...

На Марію Костянтинівну ці чвари робили гнітюче враження. В такі хвилини вона іноді доходила до відчаю. Відгомін такого настрою ми знаходимо в листах до рідних ідо тих небагатьох друзів, яким вона могла довірити свої сумніви. ІЗ числі їх був і Панас Саксаганський, який тримався осторонь ворогуючих сторін, що робить честь йому.

В січні 1895 року в Одесі «Товариством русько – мало - руських артистів» під керуванням М. К. Садовського при участі артистки М. К. Заньковецької» була виставлена п'єса М. Старицького «Талан». Автор мав добриш намір вивести на людські очі театральне «болото», в якому захлиналась талановита, далека від усяких інтриг артист­ка Лучицька. У пій глядач відразу я; впізнав Заньковецьку.

Навколо неї копошились різні ділки, інтригани, су­перники і суперниці, в яких легко можна було розпізнати живих осіб. Все до зробило виставу злободенною. На жаль, замість того, щоб витримати п'єсу в барвах викривальної сатири, автор створив слізливу мелодраму. Заньковецька, граючи роль Лучицької, почувала себе, як сама вона го­ворила, «па ешафоті». Грати саму себе — такого ще не бувало піде па світі. Частіша публіки теж дивувалась. П’єса незабаром була знята з репертуару.

Та ії навіщо вона? Хіба в тій самій Одесі, яку Марія Костянтинівна любила більше за всі інші міста і де справді її любили як свою, рідну, а не яку-небудь іноземну, за­льотну зірку,—у неї не було інших можливостей, щоб довести своє право па високе визнання її таланту?

За багато років близькості до театру у мене зібралося чимало вражень. Деякі сценічні образи хотілось бачити і слухати без кіпця. До них належала і Софія з «Безталан­ної» Тобілевича в чарівному, тонкому по майстерності виконанні Заньковецької. Особливо вражала в її виконан­ні сцена «щастя» з третього акту п'єси. Я знав, що ця сце­на проходить всього протягом півгодини — від пів на де­сяту до десятої години вечора. .1 якщо мав змогу, я па топ час обов'язково бував у театрі.

Був такий випадок. Одного разу в приміщенні опер­ного театру я дивився «Ромео і Джульєтту» Шекспіра із знаменитим Ернесто Россі в ролі Ромео. Дивлячись, як сімдесятилітній Россі з .усієї сили старався зобразити п'ятнадцятилітнього Ромео, який вибирається по моту­зяній драбині на балкон до Джульєтти, я мимоволі думав про «Безталанну» — і все поглядав па годинник. Та ось — пів па десяту: саме час. За п'ять хвилин я був уже там, на початок третього акту.

Немов у проміннях вранішньої зорі, Софія — Заньковецька сяяла радістю. Радість світилась в очах, радість світи­лася в усіх її рухах... Ось вона по-дівочому сором'язливо щось шепнула Гнатові на вухо, і він, такий же радісній і гордий, обняв її й прошепотів:

— Гляди, щоб син був...

Весь театр засяяв у такому ж захваті... 1 так не йшло далі, все сяяло, звучало, радувало...

Ось вона — вже майбутня мати, хазяйка! Розмальо­вує піч... Уже перший голубок обведений синьою фарбою... Ось уже обережно вимальовується контур другого — і сама собою народ/кується пісня... Тиха, ніжна, ніжніша солов'їної:

Коло млина, коло броду

Дна голуби пили воду...

Лоті пили, вуркотіли...

І при слові «вуркотіли» вступив голос Гната, який не­помітно підкрався й стояв, немов зачарований.

Це був дует, від якого завмирало дихання.

Мабуть про такі хвилини у Готе -сказано:

— Зупинися мить! Ти прекрасна!

Можливо, обоє вони згадали тон перший день знайом­ства в Бендерах... Було тут наше, рідне, живе, з п'ян­ким запахом польових квітів, свіжого запашного хліба і липового меду в стільниках — рідні запахи нашої україн­ської хати... Т такі ж живі люди, охоплені подихом весни. 1 тому я міг залишити в спокої прекрасні вірші шекспірівських героїв і сімдесятилітнього Ромео — Россі, щоб ще раз пережити сонячну радість Софії і Гната, а після того пролити сльозу над «Безталанною». Можливо, не було за­хоплення, але скільки б я дав за щастя знов пережити то творче зачарування, яке створювала на сцені наша не­зрівнянна, паша безсмертна Марія Заньковецька в цьому незабутньому образі, в цій сцені!

Репертуар її був дуже великий. Крім старої спадщини, заповіданої Котляревським і Основ'яненком, сюди входи­ли героїні майже всіх драматичних творів Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, тому що кожен :; них, працюючи над п'єсою, насамперед мав на увазі ролі. для Заньковецької. Якість їх була далеко по однакова, та грати доводилося все. З часом багато відпадало і залиша­лось тільки найяскравіше, хвилююче, перевірене. В це сузір'я, поряд з образами з «Наймички», «Глитая», «Безталанної», «Доки сонце зійде...», входили також і Маруся («Ой не ходи, Грицю») і Аза («Циганка Аза»).

З якимсь священним благоговінням підходила Марія Костянтинівна до кожного слова й образу, що вийшли з-під пера безсмертного Шевченка. Роль Галі з «Назара Стодолі» стояла в неї на особливому місці. І п'єсу вона називала улюбленою «батьковою казкою», а перші свої успіхи на сцені зв'язувала з нею... їй було дорогим саме те, що і в образі Галі, і в кожному її слові почувалася душа й дума поета, не перекручена чужою рукою, як це було, на­приклад у п'єсі «Невольник», написаній Кропивницьким за однойменною поемою Шевченка, але з великими відхи­леннями від оригіналу. І образ Ярини в «Невольнику» ніякою мірою не міг іти в порівняння з образом Галі, одним з найулюбленіших у репертуарі Заньковецької. Цей образ був якимсь осяяним, опроміненим. Сама вона говорила: «Коли я виступала в ролі Галі — мені завжди здавалося, що я перебуваю в якомусь старовинному храмі. Коли я вимовляю слова, які великий наш батько вклав в уста своєї любимої героїні,— мені здається, що я молюсь... Таке ж почуття охоплює мене, коли мені доводиться виступати на вечорах, присвячених пам'яті Шевченка. Не читаю, а молюсь!.. Інакше не можу».

Збережімо ці дорогі визнання, зв'язані з ім'ям арти­стки, яка в числі перших понесла в народ безсмертне сло­во поета.

Пам'ятний і незабутній виступ Заньковецької на одному з таких вечорів. Взагалі вона виступала поза театром дуже рідко, але виступи ці завжди були зігріті величезним твор­чим натхненням. Так було і в цей знаменний вечір, присвя­чений пам'яті Шевченка, в приміщенні Київського літературно-артистичного товариства. Виступав студентський хор під керуванням М. В. Лисенка, співаки виконували романси і пісні на слова поета, Садовський, як звичайно, читав «До мертвих і живих». Потім ще співали. Т, нарешті, дійшла черга до Заньковецької... Вона читала. Ні, треба сказати інакше: вона створила живу поему «Тополя».

А втім, тик і створив її поет — у формі ароматизованого монолога, який можна прочитати і на самоті, і перед на­родом.

Марія Костянтинівна почала дуже тихо, ніби підготов­ляючи слухача, створюючи певний настрій. Вона вже ба­чила цю одиноку тополю, гнучку та високу, яку буйні степові вітри хилять без жалю до самого долу. За що ? Чому вона повинна загибати серед широкого степу ?'

Задумалась, розкрила свої очі і, вже звертаючись до людей, оповідала:

Постривайте, все розкажу...

Слухайте, дівчата...

І попливли один за одним — в картинах, де слово тво­рить правду життя,—чарівні рядки. Ми це лише слухали... Ми бачили, тому то перед нами ожили слова ії діла людей як оживають вони па сцені театру.

«Минув і рік, і другий...»! знов, ніби завіса розкрила­ся і на сцені заговорили живі люди, створені єдиною могут­ньою сплою слова художниці - чарівниці.

Ми стежимо за знедоленою дівчиною, яка вже знеси­лилась, виплакала своє горе. Ось вона серед степу одна-однісінька:

Пала, стала, заплакала І... і заспівала...

Ні, вона не співала, вона лише надавала словам особ­ливого, наспівного ритму... А мелодія народжувалась са­ма собою, як від квітучої лілеї тягнеться аромат, від якого-стає «і боляче, і солодко»...

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!..

Пісня скорботи плете своє золоте павутиння, яке обсо­тує наші думи, наші почуття, паші серця... Зачарування триває... .

А на естраді вона одна, чарівниця, ніби вона іі є та сама тополя, скорботне оповідання про яку ми слухаємо.

І лише тоді прийшли до тями, коли після глибокої паузи у голосі задзвеніли якісь нові акорди, пісня урвалася — і повільно, печально, похоронним передзвоном прозвучали останні слова сказання про «Тополю»:

Отак тая чорноброва

Плакала, співала,

І на диво серед поля

Тополею стала.

Цей драматизованний «монолог», опромінений високим творчим натхненням, мас право зайняти своє достойне .місце в скарбниці геніальних творінь Марії Костянтинів­ни. Поряд з такими образами, як Наталка, Галя, Софія,

стоїть і одухотворена «Тополя» — творчий дар геніаль­ному «батькові» від його геніальної дочки.

Озираючись назад, на далекі роки, коли так хвилювали перші вистави, почуваєш, що багато чого зав'яло, за­сохло, як квітка, забута в старій: книзі життя. І тепер оживають лише найяскравіші, неповторні сцени, а іноді навіть лише окремі моменти.

Недавно ми дивилися «Доки сонце зійде...» в поста­новці театру ім. Франка-і гостро згадали крик Оксани — Заньковецької, коли парубки обрізали в неї дівочу косу. Це був крик смертельно раненого, ніби гострий ніж встро­мився в само серце... Так воно й сприймалося, адже справа йшла про знеславлену дівочу честь, про ганьбу, рів­нозначну смертному вирокові... Чутливе, чисте в усіх своїх помислах дитя, яке мріяло про радості світлі й любов, обернулося в «покритку». Так розуміла актриса цю обра­зу і такими барвами —сльозами і кров'ю — донесла її до чутливого глядача. Того ж вечора, коли я дивився цей спектакль у нові/і постановці., з повним переконанням від­чув, оскільки права була Заньковецька, виступаючи після цієї п’єси у веселому життєрадісному водевілі... Хоча б навіть у такому, як етюд «По ревізії» Кропивницького. Життєрадісна мальовнича Пріська. яка насмішить тебе гострим словом, порадує веселою пісенькою, іскристим сміхом; ніби сонячним променем відгонить смуток, і гля­дач, паче після склянки пінистого вина, виходить з теат­ру бадьорим і життєрадісним. І Пріська примушувала глядача забути Оксану. В нам'яті залишався тільки її неповторний гострий крик.

Та коли тут був крик відчаю, смертельної образи, то в «Наймичці» крик Харитини, коли за нею женеться Рухля -шинкарка,— зовсім інший. Це крик самозахисту, щоб люди почули, та її сама шинкарка злякалась цього крику і швидко сховалась до корчми. Заньковецька не любила повторювати себе навіть у тому випадку, коли драматурги користувалися вже готовими прийомами. Особливо в фі­налах драм, які звичайно кінчалися смертю героїні: «Падає мертва».

Покапати на сцені «смерть» зовсім не так просто.

І питання про то, «як умирати», е для актора дужо відповідальнім і показовим, як і для всякого майстра обра­зотворчих мистецтв.

Чудовий російським актор И. Орленєв мав нахил до натуралізму, який з особливою яскравістю проявився у фінальній сцені Освальда з «Привидів» Ібсена. Вій ство­рював клінічну картину: в нього погасали очі, перекошу­валося обличчя, відвисала щелепа, з кутків рота котилася слина, і паралізований язик даремно намагався вимовити яке-небудь слово... Це виходило за межі мистецтва, хоча клінічно й було вірно.

Що стосується «умирання» Заньковецької, то його мож­на уявити, порівнюючи з тим, як «умирали» знамениті артистки: Сара Бернар і Елеонора Дузе.

Сара Берна і умирала в тому ж умовно - романтичному французькому стилі, якого вона дотримувалася взагалі в своїй грі. В останній сцені з «Дами з камеліями» вона промовляла фрази в наспівному стилі, властивому акторам театру «Французької комедії». Вся в пишному мереживі, наче зіткана з морської піни, на смертному «ложі»; то нагадує саркофаги, вода поступово знижувала силу звука, скорочувала рухи рук, пальні яких непомітно для глядача розправляли .складки сукні, і потім з останнім наспів­ним шепотом, з останнім коротким зітханням оберталася в пишну мармурову статую, яку можна бачити і Із старо­винних храмах Парижа, і. на паризьких кладовищах.

Все це, звичайно, дужо театрально... її худіша, її характерні гострі риси обличчя, застиглі хвилі мережива і саркофаг замість постелі — все відповідало заздалегідь детально продуманому рисунку.

Елеонора Дузе була ближча до життя. Але й вона, після «смерті» зоставалась «красивого» — в цьому була її мета. І руки — одна па грудях, друга витягнута вподовж тулуба, і пишне волосся, що злегка здибилося набік, і спокійно - застигле, красиве обличчя з легкою усмішкою па злегка відкритих устах.

Це також було театрально - красиво, вірніше сказати - ЖИВОПИСНО.

Марія Костянтинівна не думала про саркофаги, по ду­мала про то, щоб її героїня і після смерті зоставалася «кра­сивою». Вона «умирала» відповідно до обстановки, де їй належало «умерти». Залишаючись у межах реалізму, прий­нятого у пас в мистецтві «передвижників», не впадаючи в грубий натуралізм, вона й умирала на сцені у тій же художній правді, якою керувалася в своєму мистецтві взагалі. Маленький клубочок, лицем до землі, права ру­ка відкинена кудись уперед... Пальці стиснуті. Ба облич­чі відбиток спокою.

Це те, що Рєпін хотів відобразити на полотні.

Коли у неї питали, звідки вона взяла це,— артистка відповідала:

Характеристики

Список файлов реферата