32296 (692496), страница 3
Текст из файла (страница 3)
12. Захист цивільних прав. Самозахист цивільних прав
Правова охорона – заходи із забезпечення нормального здійснення прав (певне регулювання правовим шляхом встановлення правових норм) і заходи із попередження правопорушень, встановлення і визнання порушених прав. Захист – сукупність цивільних правових засобів, що застосовуються до порушників відносин, які оформлені за допомогою права власності і інших обмежених речових прав.
Загальні засоби захисту цивільних прав (Конституція, ЦК).
Способи захисту цивільних прав: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, що порушує право; відновлення становища, що існувало до порушення; примусове виконання зобов’язання; зміна чи припинення правовідносин; відшкодування збитків; відшкодування матеріальної немайнової шкоди; визнання незаконними дій, рішень, бездіяльності органів Державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб; інші способи, встановлені законом і договором.
13. Строки та періоди у цивільному праві: поняття, значення, види, порядок числення
Срок – определенный период во времени, с наступлением которого связан действие или событие, имеющее юридическое значение. Значение сроков: сроки дисциплинируют участник гражданских правоотношений; стимулируют активность участников гражданского оборота в осуществлении прав и исполнении обязательств; обеспечивают своевременную защиту нарушенных гражданских прав.
Виды сроков: 1. кем устанавливаются: законом; договором; решением суда; административным актом. 2. в зависимости от степени самостоятельности участником гражданских правоотношений: императивные; диспозитивные (могут быть изменены соглашением сторон). 3. по назначению: порождающие гражданские права; осуществляющие гражданские права; исполняющие обязанности; защиты прав. 4. определенные (подлежат точному исчислению); не определенные (наступление определено приблизительного, либо без указания момента). Течение срока начинается со следующего дня после соответствующей даты или наступления события, с которым связано его начало. Окончание срока зависит от его продолжительности. Осуществление действий в последний день срока: по общему правилу (действие может быть исполнено до окончания дня); если действие должно быть осуществлено в учреждении, то срок истечет, когда в учреждении прекращаются соответствующие операции; платежные заявления и уведомления сданные в учреждение связи до окончания последнего дня срока считаются сданными вовремя.
14. Позовна давність
Срок исковой давности – срок, в пределах которого лицо может обращаться в суд с требованием о защите своих прав и интересов.
Срок исковой давности может быть увеличен, но не уменьшен.
Виды: общий (три года и применяется ко всем требованиям, кроме специальных сроков); специальный (только если прямо указан в законе (один год, 5 лет, 10 лет)).
В отношении несоврешенолетних срок исковой давности начинается со дня достижения совершеннолетия.
Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); 2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості; 3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності; 4) у зв'язку з недоліками проданого товару; 5) про розірвання договору дарування; 6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти; 7) про оскарження дій виконавця заповіту.
Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.
Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.
Перебіг позовної давності зупиняється: 1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; 3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; 4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.
Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
15. Право приватної власності громадян
В об’єктивному значенні – система правових норм, що встановлюють і охороняють належність майна фізичним і юридичним особам. В суб’єктивному значенні – передбачене і гарантоване законом право фізичних і юридичних осіб (власників) здійснювати правомочності належним їм майном за своїм розсудом в межах не заборонених законом.
Суб’єкти: громадяни України.
Об’єкти: 1. будь-яке майно за винятком окремих видів, які відповідно зо законодавства не можуть їм належати (майно, що не може належати фізичним особам; майно, для якого встановлений особливий порядок набуття права власності; майно, для якого є спеціальні норми набуття права власності.
Виникнення: доходи від участі в суспільному виробництві (заробітна плата і інша оплата праці. Право власності на зарплату виникає з моменту виплати); доходи від підприємницької діяльності; доходи, отримані в результаті діяльності юридичних осіб – дивіденди (право власності виникає в момент виплати); набуття права власності за правочинами (за правочинами, що визнанні недійсними право власності не виникає, крім випадків, коли особа є добросовісним незаконним набувачем, що передав майно за плату; в порядку набувної давності); приватизація (спеціальний правовий інститут набуття права власності громадянами України на майно, що перебуває на права державної і комунальної власності).
Припинення: податки і збори; примусове вилучення для суспільних потреб; примусовий викуп. Межі здійснення права власності: загальні; спеціальні. 16. Право власності юридичних осіб
Юридичні особи є суб’єктами права приватної власності. У ГК зазначається, що в Україні залишається поняття колективної власності.
Особливості права власності юридичних осіб: 1. юридична особа є єдиним і неподільним власником свого майна, яке було передано ним у статутний фонд, або зароблено чи створено в результаті господарської діяльності. Не існує поняття спільного права власності. Підприємство, що не володіють правом власності: державні підприємства (право повного господарського відання); казенні підприємства (право господарського управління). 2. зміст права власності юридичних осіб залежить від обсягу їх правоздатності. 3. в засновницьких документах зазначається джерело формування майна та шляхи його використання. 4. юридична особа відповідає за своїми боргами всім своїм майном.
Майно юридичної особи – сукупність речей та інших цінностей, зокрема, не матеріальних активів, що мають вартісне вираження, виробляються або використовуються в діяльності юридичної особи і відображаються в балансі чи обліковуються іншим шляхом.
Види за економічною формою: основні фонди (об’єкти нерухомості, машини і обладнання, інструменти, виробничий інвентар ті інше майно тривалого користування крім малоцінних і швидкозношуваних речей); оборотні кошти (сировина. паливо, споживчі матеріали, малоцінні та швидкозношувані предмети); грошові кошти (гроші в національній і іноземній валюті в безготівковій і готівковій формах); товари (вироблена продукція, виконанні роботи, надані послуги); цінні папери.
17. Право державної власності
Від імені і в інтересах держави право власності здійснюють державні органи.
Відповідно до Конституції вищим органом управління державною власності є КМУ.
Друга ланка – Фонд держмайна. Функції Фонду: це центральний орган приватизації (управляє об’єктами приватизації); це правління державними корпоративними правами; укладання договорів і нагляд за виконанням договорів про оренду цілісних майнових комплексів, що перебувають у державній власності.
Третя ланка – центральні органи виконавчої влади (міністерства, відомства, комітети, спеціальні комісії). Повноваження: загальний нагляд та управління державними і казенними підприємствами (укладання договорів).
Четверта ланка – місцеві державні адміністрації. Здійснюють делеговані повноваження.
Управління як повноваження – володіння, користування і розпорядження майном від імені і в інтересах держави. Об’єкт права державної власності – будь-яке майно, навіть вилучене з обороту, крім об’єктів, що належать виключно українському народу.
Підстави набуття державою права власності: виробнича діяльність державних і казенних підприємств; податки і інші обов’язкові платежі; примусове вилучення майна; конфіскація; безхазяйне та відумерле майно; скарб, якщо він становить культурну або історичну цінність.
18. Право комунальної власності
Статус комунальної власності регулюється Конституцією, і ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні”.
Суб’єктом права комунальної власності є територіальна громада – особи, що постійно проживають на території села, селища, міста.
Об’єкти: рухоме і нерухоме майно; доходи місцевих бюджетів, інші кошти; земля; природні ресурси.
Право комунальної власності здійснюється територіальною громадою безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. Управління майном, що перебуває в комунальній власності передбачає можливість користування і розпорядження майном, створення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, установ. Основним органом, що здійснює повноваження з управління комунальним майном є місцеві ради. Повноваження можуть делегуватися місцевим державним адміністраціям.
19. Поняття і види спільної власності, їх особливості
Право спільної власності – право двох і більше осіб володіти, користуватися і розпоряджатися єдиним об’єктом права власності.
Риси: множинність суб’єктів (співвласників); єдність об’єктів (спільного майна).
Спільна власність – не форма власності, а особлива організація відносин, що полягає в присвоєності майна декількома суб’єктами. ЦК не передбачено обмежень щодо суб’єктного складу права власності. Співвласники володіють, користуються і розпоряджаються майном спільно за домовленістю.
Види: за визначенням часток співвласників; без визначення часток. У ЦК передбачена презумпція спільної часткової власності.
Виникає на підставі: закону; договору; відносин правонаступництва.
Припиняється внаслідок: загибелі майна; розподілу майна; придбання одним із співвласників часток всіх інших співвласників.
Право спільної часткової власності – право двох і більше осіб спільно і за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм в певних частках майном, що становить одне ціле.
Юридичною підставою виникнення є: правочини; створення або перероблення майна в результаті спільно праці і майнових внесків декількох осіб; спадкування.
Реальна частка – частка в праві на майно, яке фактично перебуває в володіння і користуванні співвласника. Ідеальна частка – частка в праві на майно, яке фактично не перебуває в володіння і користуванні співвласника. Учасник має право на збільшення своєї частки, якщо він власними коштами за згодою іншого учасника поліпшить майно, яке неможливо відокремити.
Права співвласників: виділ частки в спільному майні, якщо виділ в натурі не можливий, застосовується матеріальна компенсація.
Право спільної сумісної вартості – право двох чи більше осіб володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном без виділу часток кожного зі співвласників. Виникає: майно спільно нажите подружжям, якщо інше не передбачено законом чи договором; майно, створено в наслідок спільної праці за спільні кошти членів сім’ї, в тому числі майно, спільно нажите чоловіком і жінкою, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, якщо інше не передбачено договором між ними; майно, створено в наслідок спільної діяльності, якщо це передбачено угодою між ними; майно, що належить членам ферм, якщо інше не передбачено угодою; право, щодо приватизованих будинку чи квартири.
20. Захист права власності
Правова охорона – заходи із забезпечення нормального здійснення прав (певне регулювання правовим шляхом встановлення правових норм) і заходи із попередження правопорушень, встановлення і визнання порушених прав.
Захист – сукупність цивільних правових засобів, що застосовуються до порушників відносин, які оформлені за допомогою права власності і інших обмежених речових прав.
Рівні захисту: 1. загальні засоби захисту цивільних прав (Конституція, ЦК). Способи захисту цивільних прав: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, що порушує право; відновлення становища, що існувало до порушення; примусове виконання зобов’язання; зміна чи припинення правовідносин; відшкодування збитків; відшкодування матеріальної немайнової шкоди; визнання незаконними дій, рішень, бездіяльності органів Державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб; інші способи, встановлені законом і договором. 2. спеціальні способи захисту права власності (Конституція, ЦК, ЗУ „Про власність”, спеціальне законодавство).
Групи захисту: 1. речово-правові: віндикаційний позов; негаторний позов; позов про визнання права власності; позов про виключення майна з опису; позов про захист прав співвласників у випадку розподілу спільного майна, виділення чи продажу частини зі спільного майна. 2. зобов’язально-правові: позов про відшкодування завданої шкоди; кондиційний позов. 3. спеціальні способи захисту: позов про визнання правочину недійсним; способи захисту права власності померлих осіб і осіб, визнаних безвісно відсутніми і померлими; способи захисту права власності від втручання державних рганів і місцевого самоврядування.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
