143587 (691709), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Наприкінці 80-х років XX сторіччя на зміну емпіризму приходить концептуалізм, що виявився у зосередженні гендерних теоретиків на питанні відмінностей у статусі чоловіків та жінок у суспільстві. В його межах відбувається подальше становлення гендерної епістемології, зокрема розпочалося переосмислення традиційного епістемо-логічного конструкту "жіночого досвіду". У модерній науці відбувалося деяке незауваження гендерних особливостей емоцій, сприйняття, пам'яті, усього "жіночого досвіду" та його можливостей у формуванні нового знання (психологічного, історичного, соціологічного та ін.). Гендерні дослідження як новий гуманітарний напрям сприяли кон-цептуалізації відмінностей у гендеризації історичних суб'єктів. Увага філософів на цьому етапі також зосередилась на мові як на методі наукового дослідження. Цей метод по-новому висвітлював сутнісне в чоловічій/жіночій суб'єктивності, особливості гендерної суб'єктивації та давав змогу виходити на рівні типологізування, порівняння, абстрагування тощо. Адже відносини між статями фіксуються мовою у вигляді культурно-обумовлених метафор, стереотипів, накладають відбиток на мовну поведінку особистості і на процеси її мовної соціалізації. Система знаків як засобів самовираження постала проблемною площиною у гендерних дискусіях. З'являється думка про те, що будь-яке "об'єктивне" дослідження завжди зацікавлене, суб'єктивне і політизоване, оскільки має владний модус (домінування/підпорядкування). Більшість наукових текстів модерну-доби про жіночу суб'єктивність відтворювали цей модус. А дефіцит "жіночої мови", призабуття власної системи знаків як засобу самонайменування лише унеможливлювало відкриття сутнісного в суб'єктивному світі жінки. Саме у 80-х роках минулого сторіччя під закликом віднайдення жінкою "самої себе" популярними залишаються маніфестні тексти французьких філософів Гелен Сіксу та Люс Ірігарей, які у своїх працях відстоювали ідею жіночої суб'єктивації у мовленнєвій практиці.
Звернення до мови було своєрідним свідченням лінгвістичного зрушення у філософії, психології та інших науках. З'являється нове поняття практик мовленнєвої поведінки (вжитку) або дискурсу. Останній термін відображає плюральність, множинність форм мовленнєвої поведінки. Дискурс - це процес виробництва ідей, знання, текстів, науки, і е тим, з чим теорія співвідноситься і на чому грунтується у кодифікації та систематизації своєї множинності в межах прийнятної наукової норми. Дослідникам стало зрозуміло, що нормативність найвищої теорії, конвенційного теоретичного дискурсу, особливо філософії, є також обмежувальною. У цьому сенсі дискурс як комплексна мережа взаємоспіввіднесених умов істинності завжди перевищує кодифікаційну силу теорії, оскільки здатний надати їй нового розвивального імпульсу. Тому філософія вимушена відстежувати й асимілювати найрізноманітніші нові дискурси і не лише про тендер, а й про нові технології, аудіовізуальні засоби, пост-колоніальні суб'єкти та ін., щоб їх інкорпорувати і кодифікувати.
У науковий обіг поняття дискурсу ввійшло завдяки видатному досліднику культури, філософу та психологу Мішелю Фуко. Відомий своєю концепцією влади Фуко відкриває проблеми мови як означального механізму та позамовних, недискурсивних реальностей (тіло, дія, влада), що виявились вирішальними для сучасних філософських концепцій. Статус людини, зокрема статевий, отримує свій вияв через систему знаків як засобів самовиразу. Ця система мовних знаків і формує дискурс. Зрозуміло, що Фуко не був єдиним у відкритті проблеми мови як означувального механізму. Іншою значущою фігурою був психоаналітик, філософ Жан Лакан. Він першим наблизився до проблеми "мови несвідомого", прозірливо визначив стать як "маскарад" практик і знаків. Отож, мова є системою знаків як засобів виразу, своєрідним дискурсом, що тісно пов'язаний із владою (відома зв'язка у Фуко "знання - влада"). Мова і влада взаємопов'язані, а гуманітарний дискурс гендерно означений.
Дослідники гендеру (Сьюзен Браунмілер, Мері Далі, Кейт Мілет та ін.) на цьому етапі відстежили зміст багатьох епохальних текстів і вловили в ньому асиметричне бачення жінки. З'ясувалося, що античний дискурс створював і відтворював соціокуль-турну маргінальність жінки. Її "безмовне" та "об'єктне" становище. У подібну картину гендерного світу, як зокрема показали Джін Бетке Елштайн та Джейн Флекс, "вписувалися" міркування про стать Розуму в просвітницькому метанаративі. Опора на теорію деконструкції та феномен "інакшості" визначного філософа сучасності Жака Деріди також значно збагатила методологічне поле гендерних досліджень. Загалом збагачення змістовності філософського аналізу гендеру за допомогою схем, відкритих Фуко, Лаканом, Дерідою, дало змогу деконструювати навіть найбільш рейтингові філософські тексти, що грунтувалися на ідеї доречності та необхідності асиметричного становища чоловічого/жіночого у соціокультурі. Однак лише сьогодні стало очевидним, що ці схеми не остаточні у розкритті особливостей сучасного суб'єктивного світу жіночого та чоловічого гендеру. Виникла потреба пошукати нові методологічні засади, що відображали б особливості існування гендеру в сучасній соціокультурі. Адже зрозуміло, що деконструкція - лише підготовча робота для нових відкриттів.
З 90-років починається постструктуралістський етап, що характеризується посиленням дискусій між теоретиками фемінізму та гендеру (Тереза де Лауретіс, Розі Брай-дотгі). Засадове феміністське поняття "пригніченої фемінності" починає сприйматися амбівалентне, адже зрозумілим стає незадовільний стан не лише жінок, а й чоловіків у сучасній еоціокультурі. Крім цього, аплікація постмодерністських та постструктура-лістських ідей Фуко, Дельоза, Ліотара, Деріди та ін. на феміністську методологічну площину захитала односкерованість їх дослідницьких інтересів. Розпочинається нова' проблема-газація поняття "епістемологія", зокрема змінюється предмет дослідження. Замість вивчення відносин "знання - істина", теоретики гендеру починають дискурсивне дослідження низки взаємостосунків "знання-бажання-фантазія-влада". Наприкінці 90-х років відчутно змінюються гендерні політики в інтерпретації пізнавальної діяльності, знання тощо. Тут епістемологія постає не як критична структура знання, а радше як світоглядна позиція. Остання входить у науковий та буденний світогляд, визначає вектор теоретичних досліджень та практичних дій. Усвідомлюючи історичність процесу становлення гендеру, а також змін його відображення у дискурсивній практиці, дослідники мають за мету проаналізувати особливості гендерної суб'єктивації, творення нових образів гендеру, як і зміни їх соціокультурного сприйняття. Міждисциплінарніеть гендерного дискурсу дала змогу охопити в єдиному фокусі бачення різні репрезентації гендеру: як історико-культурний тип суб'єктивації, як соціокультурну метафору, що увиразнює культурно-символічну природу статі; як чоловічу/жіночу суб'єктивність та модус стилізації гендерного тіла; як соціальний та ідеологічний конструкт тощо.
Історико-філософський аналіз гендеру у соціально-гуманітарному дискурсі другої половини XX сторіччя на своїх початкових етапах фактично є розглядом переваг та домі-націй статей у найрізноманітніших сферах життєдіяльності. Відтак, сучасним дослідникам важливо з'ясувати ще й ті фундаментальні висновки, якими новий антиесенціалістичний підхід здатний збагатити розроблення тендерних теорій, орієнтованих на демократичний суспільний проект. Адже есенціалізм схильний зводити стать до її біологічної детермінованості і як форма неправдивого універсалізму є частиною західної метафізики. "Наполягати на бінарній опозиції жінка/чоловік, - як зауважував Жак Деріда, - означало б залишатися "полонеником Метафізичного" з її ілюзією присутності, буття, стабільного значення та ідентичності". З цим поглядом важко не погодитися. Тому дослідницька праця теоретиків тендеру наприкінці XX сторіччя скеровується на артикуляцію питань, що стосуються змін суб'єктивності, індивідуальної, тілесної, тендерної ідентичності, і на зв'язок їх із проблемою знання й епістемологічної легітимації.
Ця праця привела до виникнення тендерної соціальної епістемології, що синтезувала такі позитивні величини, як критичний стосунок до метанаративів, плюральність та контекстуальність знання, акцент на дискурсивності знання тощо. Вдаючись до образного зіставлення, гендер у межах соціальної епістемології можна порівняти з кристалом, що має різноманітні грані. На перший погляд видається, що ці грані-площини дають змогу дослідникові пізнавати тендер у чистоті різних наукових аспектів гуманітарного знання: філософського, психологічного, соціологічного, історичного тощо. З іншого боку, кожний аспект гендеру, який пізнається, є деякою поліфонічною сутністю, не тільки має багато граней, а й багато ракурсів висвітлення кожної з них. Під цим світловим пучком методологічної оптики межі граней-площин видаються не такими вже й чіткими, створюють щораз нові ілюзії сприйняття гендеру, породжують його нові значення.
Більшість тем гендерної проблематики соціальні епістемологи розглядають на рівні міждисциплінарної мови, тих теорій, понять і категорій, що виходять із гетерогенної наукової візії. Понятійне та категоріальне багатоголосся кожної проблеми гендеру відображає його феноменологію. Гендер як проблема вислизає від розчинення у нескін-чених наукових інтерпретаціях. Однак це не демотивує дослідника, а, навпаки, засвідчує сучасне постмодерністичне зрушення у науковому стилі мислення про гендер. Сучасний дослідник гендеру навіть у своєму вузько-предметному аналізі неминуче демонструє зануреність у поліфонічне довкілля наукової мови і здійснює своєрідну дискурсивну трансгресію від локалізації власної мови та мислення на дихотомності понять. Модерністський спосіб дихотомного мислення про гендер є ще доволі поширений і має свої засяжні наслідки, відтворюючи і стверджуючи тендерну асиметрію. Тому варто ще раз підійти до дихотомних понять, які окреслюють гендер та відстежуються у дискурсі, щоб здійснити своєрідне міметичне повторення й подальшу їх деконструк-цію. Зважаючи на те, що чоловіки і жінки дискурсивне зображуються у дихотомних опозиціях соціокультурних метафор, у своїх відмінностях, перевагах та домінаціях, все ж вважаємо, що стратегія тендерної рівності має бути скерована на зауваження та визнання позитивних відмінностей. У цьому випадку проблема гендерних відмінностей має розглядатися конструктивно у своєму солідаризуючому сенсі як "двополюсна" ідентичність гендерного світу. Зрозуміло, ця поки що утопійна візія потребуватиме подальшого творення нової тендерної культури, суб'єктами якої будуть рівновартісні ген-дерні особистості. Сучасний філософський дискурс вже сьогодні через авторські позиції відображає ці прагнення і, слід сподіватися, буде спроможний відійти від акцентів тендерної зверхності й толерантно розглянути статеву двополюсну ідентичність, щоб вписати багатство її життєвих властивостей у соціокультуру.
Отже, тендерна епістемологія у своєму розвивальному значенні тісно пов'язана з постмодерністською ситуацією в науці. Був захитаний ідеал розуму, уявлення про стабільність суб'єкта та його ідентичності. Відбувався пошук інтелектуального простору для раніше маргіналізованих "інших" (наприклад, жінок, кольорових, девіантів). Легітимувались маргінальні практики репрезентації, що дозволяли розглядати їх авторів як агентів нового знання. Емпіричний етап розвитку знання про тендер характеризувався намаганнями вдосконалити андроцентричну науку знанням про "фемінне" та протидіяли таким соціальним забобонам, як сексизм (зверхнє ставлення до особи протилежної статі) та андроцентризм (знання, що асоціюється з чоловічістю). Наступний концептуалістський етап розвитку епістемології призвів до акцентів на відмінностях чоловічого та жіночого в соціокультурі, зафіксував їх нерівну вартість. Натомість постструк-туралістська епістемологія виявилася більш орієнтована на антропологізацію пізнання. Тут дослідницьке мислення постає як критичний саморефлективний тип аналізу. При чому рефлексивність забезпечує взаємодію суб'єкта та об'єкта знання, оскільки суб'єкт пізнання не протистоїть світові, а, навпаки, взаємодіє з ним. Щобільше суб'єкт, котрий пізнає, не має ніяких переваг перед об'єктом знання, бо вони вкупі підпорядковані соціокультурній моралі. Найприкметнішою рисою сьогоднішньої тендерної епістемології є прагнення надати універсалізованому визначенню людства певного "забарвлення" за допомогою теоретичного осмислення "досвіду" тендерних суб'єктів. Стає очевидним, що не лише тендерна ієрархія впливає на конструювання знання, а й такі чинники, як раса, національність, культура, вік, причетність до різноманітних соціальних груп. Тому перспективи подальшого становлення тендерної епістемології тісно пов'язані з напрацюванням багатовимірного дослідницького проекту, здатного відобразити специфіку сучасного чоловічого/жіночого світу.
3. Гендер у дзеркалі історії та перспективи розвитку гендерних студій в Україні
Останнім часом "Український історичний журнал" почав порушувати проблему сучасного стану вітчизняної історичної науки. У ряді публікацій, вміщених на його шпальтах, автори визнають необхідність критичного засвоєння досвіду західної історіографії у справі розробки національної моделі української історії та інтегрування її у всесвітню. Серед першочергових завдань вітчизняних істориків - оновлення методології історичної науки і запровадження нових міждисциплінарних дослідницьких методик, які синтезують досягнення гуманітарних наук: соціології, психології, демографії, антропології, географії. Свого часу вони були успішно використані істориками "нової історії", започаткованої французькою школою "Анналів".
Саме її представники, поставивши перед собою завдання перетворити історію в основну синтезуючу науку про людину, звернулися до минулого різних соціальних верств і груп та їх вкладу у розвиток соціуму, не залишили поза увагою і "жіночу історію", яка до того часу розвивалася у руслі аматорських студій про роль видатних жінок і не виходила за рамки біографічного напрямку. Причини її появи, а також аналіз теорії і методу стали предметом вивчення російської дослідниці Л.П. Рєпіної.
Гендерна історія (від англійського Gender - стать) розглядається нею і як спадкоємниця "жіночої історії", започаткованої науковими студіями минулого століття, присвяченими жінкам. Історія жінок, становлення якої пройшло кілька етапів, пережила швидку трансформацію - від історії видатних жінок, що мали відверто популярний і нерідко публіцистично-феміністичний характер. Друга стадія жіночих студій (30-50-ті роки) характеризується появою спеціальних досліджень біографічного напрямку. Однак і в цьому випадку жінка розглядалася хоча і в контексті її громадської діяльності і політики, але переважно як декор на фоні чоловіків з описами пікантних подробиць стосунків видатних політиків з жіноцтвом.
Якісно нових рис жіноча тема набула у рамках сформованої у 60 - 70-ті роки "нової соціальної історії", яка запозичила методи і прийоми досліджень соціальних наук, головним чином соціальної психології та антропології. Її прибічники зацікавилися історією жінок, слушно визнаючи, що вивчення минулого, як і аналіз сучасності, повинні спиратися на інформацію про становище та вклад обох статей у господарську, духовну і культурну сферу.
Саме ця мета - написати "жіночу історію", що повернула б слабку стать в історичний процес і не тільки видатних її представниць, а й пересічну жінку-матір, господиню і дружину з її світом цінностей привела до переродження "жіночої історії" наприкінці 60-х - на початку 70-х років у нову, що згодом дістала назву гендерної. Її прибічники розглядають всесвітню історію як історію переважно чоловічої цивілізації (his history - його історія), що має бути доповнена (her history-її історією). Зосередившись на вивченні історично сформованих відносин між чоловіками і жінками у патріархальних структурах класових суспільств, вони використовували нову категорію аналізу соціальних відносин, названу гендером. З допомогою цієї специфічної категорії дослідники не тільки подолали домінуюче уявлення про виключно біологічну природу соціальних ролей статей, а й підійшли до розуміння необхідності вивчення історії жіноцтва у контексті взаємовідносин між статями.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
