141779 (691237), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

Висновок до розділу I

Потреба змін існуючої опіки та піклування над дітьми в Україні є визнаною широким колом фахівців та державою. Свідченням того є створення та розвиток прийомної сім’ї та ДБСТ, подальше вдосконалення діяльності мережі центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Запровадження в Україні інституту влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківських прав у прийомні сім’ї зумовило потребу розробки відповідних технологій соціальної роботи. На сьогодні, функціонування цього інституту закріплено законодавчо, а практика влаштування цих дітей у формах ПС в країні щорічно поширюється.

Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки в сучасних умовах набуває особливої значущості. Її реалізація залежить не тільки від сім’ї, а й від діяльності суспільних інститутів, які сприяють соціалізації, беруть участь у вихованні та навчанні дітей. Важливою умовою успіху на шляху реформування системи опіки та піклування, охорони дитинства є державна соціальна підтримка стосовно сім’ї та дітей.

Розділ II. Соціальний супровід

2.1Соціально – педагогічна модель «ведення випадку»

В основному методики соціального супроводження прийомних сімей закладено модель «ведення випадку», що широко використовуються в практиці соціальної роботи різних країн.

Для розуміння сутності технології реалізації соціального супроводження сім’ї, яка виховує дитину, позбавлену батьківського піклування, пропонуємо розглянути концептуальні основи соціально – педагогічної моделі «ведення випадку». За даною технологією робота з клієнтом передбачає послідовне здійснення етапів: вивчення та оцінка ситуації, подальша розробка можливого вирішення проблеми, узгодження запропонованого плану з клієнтом, реалізація певних дій, спрямованих на покращення ситуації. Необхідною позицією завершення роботи є аналіз реалізації плану дії та визначення результативності вжитих заходів. [8]

Суть соціально – педагогічної моделі реалізації соціального супроводження полягає в тому, щоб організувати умови для:

• Задоволення вимог клієнта, яким у даному випадку є прийомна родина, шляхом найефективнішого використання всіх можливостей.

• Надання такої допомоги клієнтам, щоб вони могли існувати якомога більше, не потребуючи зовнішньої допомоги.

• Запобігання або зведення до мінімуму негативних наслідків ситуації, що спонукає клієнтів звертатися за допомогою до соціальних працівників.

• Забезпечення партнерських стосунків між тими, хто потребує соціальної допомоги (клієнтами), і тими, хто надає цю допомогу та послуги.

Особливістю «ведення випадку» як форми надання соціальних послуг є те, що робота з клієнтом проводиться вдома, за місцем проживання, а не спеціалізованих закладах. Аргументами з приводу цього твердження є такі факти:

• Людина, як правило, потребує соціальної допомоги тимчасово (не протягом всього життя).

• Переживати період проблем краще у звичайному для клієнта місці, де він почувається комфортніше.

• Для соціального становлення і психологічного «Я» особистості, де дуже важливо, щоб не втрачалися її соціальні зв’язки.

Метою допомоги за місцем проживання є створення таких умов, щоб кожна людина змогла жити самостійно і незалежно, і якщо це можливо, у власному будинку та у звичному для неї соціальному оточені.

Дуже важливим у соціальній роботі є принцип розвитку самодопомоги та самозабезпечення. Це сьогодні є особливо важливим і для України, тому що у багатьох соціальних службах робота провадиться таким чином, що контакти клієнтів і соціальних працівників стають майже постійними, основне завдання щодо вирішення проблем сім’ї бере на себе спеціаліст, у той час як члени родини не беруть на себе певних зобов’язань.

Реалізація соціального супроводження передбачає взаємодію соціального працівника та клієнта. При розробці плану соціального супроводження, який визначає послідовність дій, спрямованих на покращення ситуації, враховуються питання, які мають вирішуватися самим клієнтом. Такий підхід формує відповідальність за кінцевий результат не лише спеціалістів, а й особи, що потребує допомоги, що упереджу є формування патерналістського ставлення клієнта до діяльності соціального працівника. [4]

Робота з клієнтом за моделлю «ведення випадку» передбачає певну послідовність дій.

Перший етап – вивчення ситуації. Оцінюється загальна соціальна проблема і виявляються потреби клієнта:

• Оцінка потреб клієнта

• Визначення пріоритетів для вирішення потреб клієнта

• Розробка плану соціальної допомоги (соціального супроводження)

• Якщо є потреба (для країн з ринковою економікою), визначається вартість послуг і приймається рішення щодо їх фінансування.

Оцінка потреб клієнта передбачає аналіз особистості, міжособистісних стосунків, сім’ї, взаємодій із соціальним оточенням і чинниками, що його визначають. Перед цим соціальний працівник повинен з’ясувати і дати відповіді на такі питання:

• Які соціально – демографічні характеристики клієнта, і на якій стадії розвитку життєвого циклу він перебуває?

• Які саме проблеми бентежать клієнта, соціального працівника, людей із соціального оточення?

• Як, коли і хто визначить проблему або потреби клієнта, та що перед цим відбувалося?

• Які основні внутрішньо -, міжособистісні, групові та місцеві стресові чинники перешкоджають адекватно чи оптимально функціонувати клієнту або допомагають з’ясувати потреби і рівень соціальної допомоги?

• Які реальні можливості щодо надання допомоги має конкретна особа, сім’я, група або система соціальних інститутів (робота, школа, друзі тощо)?

• Яка саме допомога найбільш повно відповідатиме потребам індивіда і сім’ї?

На цьому етапі соціальний працівник особисто приділяє увагу підготовці до надання конкретної допомоги, визначенню кола проблем, котрі він має вирішувати, налагодженню особистого контакту і залученню клієнта до процесу прийняття рішення відносно соціальної допомоги.

Другий етап – безпосереднє надання послуг. На цьому етапі визначаються організації та фахівці, які надаватимуть послуги конкретній сім’ї, та характер і обсяг самих послуг, безпосереднє надання послуг клієнту, їх координація, перевірка якості наданих послуг.

З цією метою соціальний працівник і прийомна сім’я вивчають всі можливі варіанти вирішення проблеми та різні можливі шляхи досягнення успіху, вибирають найбільш ефективні методи. Чітко визначають відповідальність кожної із сторін (як працівника, який надає послуги, так і клієнта), графік роботи, формуються конкретні завдання та визначаються конкретні дати.

Третій етап – аналіз проведеної роботи та оцінка послуг, наданих клієнту.

Цей етап включає такі важливі моменти:

• Оцінка змін, які відбулися в процесі після отримання соціальних послуг.

• Вивчення нових потреб, які з’явились у клієнта і потребують обов’язкового вирішення.

• Розробка (у разі потреби) додаткового плану соціальної допомоги, тобто уточнюється, розширюються певною мірою робота першого етапу.

• Припинення роботи з певною сім’єю, якщо вона більше не потребує соціально – педагогічної допомоги.

Звичайно, контроль за процесом і його оцінка передбачаються на всіх проміжних етапах, але соціальний працівник особливу увагу приділяє спостереженню за тим, наскільки успішно просуваються позитивні процеси і чи не має потреби переглянути і підкоректувати план та звернутися до інших, більш дієвих засобів досягнення мети. На заключному етапі соціальний працівник повинен використовувати стабільні системи підтримкам або вибирати оптимальні засоби допомоги. [2]

«Ведення випадку» - це така модель соціально – педагогічних дій, коли соціальний працівник відповідає не тільки за організацію, а й за надання послуг конкретному клієнтові. Самі послуги можуть бути організовані установами, але соціальний працівник після визначення потреб прийомної сім’ї організовує і координує соціальну допомогу. Отже, можна сказати, що «ведення випадку» здійснюється на двох рівнях:

1. Контактний, коли соціальний працівник безпосередньо взаємодіє з прийомною сім’єю.

2. Організаційний або опосередкований, коли взаємодія відбувається за системою: соціальний працівник – інші соціальні інститути – прийомна сім’я.

Проаналізувавши соціально-педагогічну модель «ведення випадку» розкриваємо сутність соціального супроводження прийомних сімей.

В основі соціального супроводження лежить оцінка та планування послуг. Елементом цього процесу є індивідуальна оцінка потреб прийомної сім’ї для визначення потрібного типу та рівня соціальної допомоги.

Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей від моменту їх утворення, така діяльність передбачає надання прийомним батькам та прийомним дітям психологічних, соціально – педагогічних та інших послуг, здійснення заходів щодо соціальної реабілітації та інтеграції дітей. Така форма соціальної роботи виступає, з одного боку, , як контроль за умовами виховання та утримання, з другого боку – як система дієвої допомоги у вирішені життєвих проблем сімей, які виховують дітей – сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування.

Соціальне супроводження прийомної сім’ї здійснюється постійно, поки на вихованні перебувають діти – сироти або діти, позбавлені батьківського піклування. Підставою припинення соціального супроводження є припинення існування прийомної сім’ї з підстав, що визначено у нормативних документах (Положення про прийомну сім’ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2002 р. № 565 ).

Технологія здійснення соціального супроводження регламентується Порядком здійснення соціального супроводження прийомних сімей, затвердженого наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту від 31.10.2006 р. ...Документ визначає нормативну базу, принципи, етичні норми, зміст, завдання, процедури здійснення соціального супроводження від початку до завершення надання соціальної допомоги прийомній сім’ї.

Здійснення соціального супроводження передбачає міжгалузеве співробітництва щодо сприяння розвитку дитини, що відповідає теоретичним принципам «ведення випадку».

Згідно до Порядку соціального супроводження прийомних сімей (додаток 1) соціальне супроводження прийомних сімей – це робота, що передбачає надання фахівцем (або групою фахівців) центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у співпраці з фахівцями інших підприємств, установ, організацій комплексу правових, психологічних, соціально – педагогічних, соціально – медичних, інформаційних послуг, спрямованих на забезпечення належних умов функціонування прийомної сім’ї.

Соціальне супроводження є формою державної підтримки сім’ї в інтересах дитини. Його здійснює ЦСССДМ за місцем проживання/знаходження прийомної сім’ї, а у разі його відсутності – міський або обласний ЦСССДМ.

Безпосередньо соціальне супроводження здійснює соціальний працівник ЦСССДМ, який згідно посадової інструкції відповідає за здійснення соціальної роботи з прийомними сім’ями та пройшов відповідну підготовку. Соціальний працівник закріплюється за прийомною сім’єю наказом директора відповідного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді на підставі рішення про створення прийомної сім’ї. [5]

Один соціальний працівник може здійснювати одночасно соціальне супроводження не більше 7 прийомних сімей, у яких загальна кількість прийомних дітей не перевищує 35 осіб. Навантаження на одного соціального працівника щодо соціального супроводження залежить від ряду факторів: новостворена прийомна сім’я, чи з досвідом функціонування, кількість дітей в них, їх вік, стан здоров’я; ступінь складності соціально – психологічних проблем, які підлягають розв’язанню; місце проживання.

Спеціалісти, які здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, мають пройти курс спеціальної підготовки за програмою, затвердженою наказом Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту від 03.01.2006 р. № 2670, і мати відповідний сертифікат.

Навчальна програма передбачає оволодіння теоретичними знаннями щодо причин та наслідків поширення в Україні соціального сирітства; форм сімейного влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування; етапів роботи з прийомними сім'ями; технології соціального супроводження сімей, які виховують дитину-сироту; принципів та механізмів оцінювання ефективності функціонування; функціональних обов'язків та кваліфікаційних вимог до спеціалістів, які здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Спеціалісти опановують вміннями реалізації державної програми розвитку сімейних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; налагодження співпраці спеціалістів, які здійснюють захист прав дітей; здійснення рекрутування та попередньої роботи з кандидатами на створення прийомної сім'ї; юридичного оформлення та соціального супроводження прийомних сімей. [8]

Якщо спеціалісти здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей, в яких виховуються діти, уражені ВІЛ-інфекцією, то вони мають пройти додатково курс спеціальної підготовки за програмою, затвердженою спільним наказом Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту та Міністерства охорони здоров'я. Окрім основних положень щодо роботи з прийомною сім'єю, курс підготовки вміщує інформацію про специфіку ВІЛ-інфекції, соціально-медичні аспекти роботи з ВІЛ-інфікованими дітьми, специфічні вимоги та потреби сімей, які приймають на виховання дітей, уражених ВІЛ-інфекцією.

Умовою ефективної роботи соціальних працівників, що здійснюють соціальне супроводження, є вимога підвищення їхньої професійної кваліфікації, що здійснюється не рідше ніж один раз на п'ять років.

Організація підготовки спеціалістів, що здійснюють соціальне супроводження, та підвищення їхньої кваліфікації покладається на обласні центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

До здійснення соціального супроводження на різних етапах можуть залучатися спеціалісти з різних сфер діяльності, які є працівниками ЦССС ДМ, служб у справах неповнолітніх або інших підприємств, установ, організацій (лікарі, юристи, психологи та ін.). Рішення про залучення фахівців приймається директором ЦСССДМ за поданням соціального працівника. У здійсненні соціального супроводження можуть брати участь волонтери. Соціальні працівники можуть взаємодіяти з об'єднаннями громадян, які мають досвід роботи у сфері захисту прав дитини відповідно до укладених з ними угод про співробітництво.

Метою соціального супроводження є захист та забезпечення дотримання прав та інтересів дитини, оптимальних умов її життя та розвитку з урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини шляхом надання соціальних послуг прийомній сім'ї/дитячому будинку сімейного типу.

Характеристики

Список файлов курсовой работы