42303 (687081), страница 5
Текст из файла (страница 5)
7. Давньоруське мовознавство
Відомий російський радянський літературознавець Д. Лихачов писав: «Знання історії свого народу, знання пам'яток його культури відкриває перед людиною цілий світ — світ, який не стільки величний сам по собі, але який дозволяв по-новому побачити і оцінити сучасність. Знання минулого — це розуміння сучасності. Сучасність — підсумок минулого, а минуле — це ще нерозвинене майбутнє».
За свідченням відомого українського дослідника давньорущини І.С. Свєнціцького, є можливість говорити про давньоруську писемність, починаючи з половини IX століття. Він також висвітлює питання поширення грамотності на Давній Русі та подає статистику пам'яток літургічних книжок давньоруської доби. На думку цього вченого, вироблена дипломатична мова давньоруських договорів X століття мусила пройти довгий шлях розвитку, перше ніж вона могла з'явитися у такому документі з такими виразними слідами завершеної руської фонетичної передачі іноземних імен і слів та виробленої синтаксичної структури і лексичного багатства.
Коли ж додати до цього ще вироблену систему мови інших давньоруських пам'яток, то створюється повна картина давньоруської літературної мови.
У Київській Русі було організоване нижче і вище шкільництво» Важливою умовою розвитку шкіл було поширення на Русі писемності, утвореної на основі кирилівського алфавіту, який відомий французький лінгвіст Ж. Вандріес назвав «справжнім шедевром».
Давньоруське «книжное учение» — це назва вищої школи, де викладали науки у тодішньому візантійському розумінні терміна, давали вищу для свого часу освіту. Програма візантійської вищої освіти була побудована на «семи вільних мистецтвах »— граматиці, діалектиці, риториці, арифметиці, геометрії, астрономії та музиці.
Дослідник історії давньоруського шкільництва Ф. І. Науменко вважає: «Задовго до хрещення на Русі виникла не тільки писемність, а й літературна мова, і з'явилось шкільне навчання рідною мовою східних слов'ян», а княгиня Анна Всеволодівна відкрила при Андріївському монастирі в Києві жіночу школу, де «собравше младьіх девиц неколико обуча их писанню, також ремеслам, пению, швению, и иным полезным им ремеслам».
У Київській Русі князі і вище духовенство було високо освіченими людьми: князь Ярослав, його сини Святослав, Всеволод; Володимир Мономах; київський митрополит Іларіон, єпископ Лука Жидята, Феодосій Печерський, літописець Нестор, Кирило Туровський; боярин Федор — вчитель дочки князя Михайла та ін.
Грамотними були міські ремісники і торгівці. Центром освіти була велика бібліотека при Софійському соборі. Бібліотеки мали і визначні люди. В Київській Русі високо цінили освіту. У літописних записах читаємо: «Велика бо бьівает полза от учення книжного мудрость бо обретаем и воздержание — от словес книжных. Подобны суть книги глубине морской, ныряя в которую износят дорогой бисер» і т. п.
Нижчі школи були переважно при монастирях: «многие училища бьівали, грамоте, и писати, и пети, « чести учили».
Одним із основних джерел богословських і філософських знань в Давній Русі були твори візантійського церковного письменника VIII ст. Іоанна Дамаскіна. Ці твори були перекладені на староболгарську мову у X ст., а в XI — вже перейшли на Русь. Так, наприклад, богослов'я Дамаскіна, під назвою «Уверне», згадується у XII ст. у вступі до «Сказання о Борисе и Глебе».
В останні десятиріччя в результаті активізації дослідження проблем з історії мовознавства радянська лінгвістична історіографія почала. виформовуватися в окрему самостійну наукову дисципліну. Поступово удосконалюються методи радянської лінгвістичної історіографічної науки, водночас розширюється коло проблемних питань, які стають предметом спеціальних лінгво-історіографічних спостережень.
Крім того, у сучасній лінгвістичній науці формується нова історіографічна галузь — лінгвістичне джерелознавство, предметом якого е вияв у закладених давніх писемних пам'ятках лінгвістичної змістовності і лінгвістичної інформативності. Лінгвістична змістовність — це сукупність уміщених у джерелі лінгвістичних фактів, що визначають зміст і відношення цього джерела до певного лінгвального утворення, а також — ступінь пізнання останнього. Лінгвістична інформативність є визначеним умовами утворення джерела ступенем прямого посереднього відбиття в ньому лінгвістичного змісту.
Поряд із висвітленням кардинальних проблем загального мовознавства помітну увагу приділено першим початковим дослідженням з мови і зародженню мовознавства у різних народів.
При цьому варто відзначити, що люди споконвіку цікавилися насамперед питанням походження мови, відношенням між словом і названим ним предметом, первісним значенням слів і фразем. Над питаннями, пов'язаними з мовою, людина замислювалась ще далеко до виникнення письма. Та справжня наука про мову сформувалась щойно з появою письма, коли старовинні писемні тексти вимагали пояснення, а сучасна літературна мова потребувала встановлення і закріплення норм.
У процесі розвитку лінгвістичної думки в Київській Русі важливу роль відіграла лексикографія. Це переконливо показано у праці Л.С. Ковтун «Русская лексикография зпохи средневековья», в якій виявлено джерела формування текстів різних типів давніх лексиконів.
І насправді, є всі підстави думати, що в давньоруський період реально існувало справжнє давньоруське мовознавство. Справедливо зазначає український радянський лінгвістичний історіограф В.В. Німчук: «Давньоруська лінгвістика, що знайшла своє органічне продовження в науці східнослов'янських народностей, вивчена недостатньо. Історики східнослов'янського мовознавства звичайно починають його від словників-глосаріїв, що збереглися від XIII ст. Проте лінгвістична наука наших давньоруських предків яскраво викреслюється давнішою, багатшою, різноплановішою. Певне уявлення про інтерес до питань походження людської мови взагалі і власної давньоруської, дає визначна оригінальна пам'ятка цієї доби «Повість временних літ». У ній, щоправда, не відбито давньоруських народних уявлень про походження людської мови, а лише викладено біблійну легенду... Ця версія про походження людської мови й різноманіття мов була панівною протягом усього середньовіччя».
Усі відомості з усіх областей знань подавалися тодішньому читачеві в релігійній оболонці: такий був, характер середньовічної науки і літератури і в Візантії і в Західній Європі. У середні віки приєднано до богослов'я і підкорено йому всі інші форми ідеології: філософію, політику, юриспруденцію. Внаслідок цього, всякий суспільний і політичний рух змушений був приймати релігійну форму. На службі богослов'я перебували не тільки філософія, юриспруденція, а й історія і природознавство, і географія та інші галузі знань, в тому числі і мовознавство. Ф. Енгельс писав: «Церковна догма була вихідним пунктом і основою всякого мислення» х.
У Київській Русі зароджуються початки давньоруської лексикографії у вигляді тлумачення малозрозумілих чи незрозумілих слів у старослов'янських текстах давньоруськими відповідниками — глосами. Ці глоси бували внутрішньорядкові, міжрядкові іпокрайні. За змістом глоси поділяються на перекладні, пояснювальні, етимологічні та порівняльно-зіставні, або текстологічні, в яких подаються лексчні відповідники різних мов до одного й того ж місця перекладу. За кількісним складом глоси можна поділити на однослівні й неоднослівні. Внутрішньопорядкові глоси вводилися відповідними ввідними словами типу рекомыи, рекьше, єже іесть, іеже ієсть ськазаіємь та ін. Наведемо приклади старослов'янських перекладів із грецької мови: єнварь рєкомы просинєць, априль рєкомьі брезєнь, май рєкомыи травень, вь келимхь рекьше. Такі глоси трапляються і в текстах давньоруських літописів: мць грудень, рекше номбрь 1.
У перекладах давньоруських і візантійських хронік часто поруч із грецькими словами подаються давньоруські відповідники, наприклад, историіа, рекше. образница, дьмконь, рекше слоугь і т. п..
За словами В.В. Німчука, такі тлумачення у давньоруських книжках підготували грунт для оформлення перших лексикографічних робіт. Відповідно до напрямків праці лексикографічного характеру в давньоруському мовознавстві оформилися головні типи словників: 1) словники-ономастикони; 2) словники-символіки і 3) слов'яноруські словники, які виділила відома сучасна дослідниця давньоруської лексикографії Л.С. Ковтун у монографії «Русская лексикография епохи средневековья». Найпоширенішими були словники-ономастикони: 1. «О имещьхь и глемыхь жидовьскімь ілзыїкьмь», 2. «А се имєна жидовьскаїл. роуськьі тьлкована», 3. «Речь жидовьскаго. іазыка», які містять у собі тлумачення біблійних топонімів й антропонімів. Ономастичний матеріал їх ґрунтується на візантійських джерелах. Візантійське походження мають і тлумачення символічного, переносного значення слів святого письма, зібрані в лексиконі «Тлькь о) нєразмньі словесє». Проте в усіх згаданих словниках
Слов’яно-руський напрям давньоруської лексикографії в чистому вигляді представлений словником «Тлькованиіє нєоудобь познаваїемомь в писаныхь речємь». Основу словника, очевидно, було зроблено в Сербії як пояснення до давньоболгарського перекладу «Ліствиці» І. Сінайського, але «Тлькованиіе» остаточно оформилося тільки в Давній Русі.
В.В. Німчук на основі детального вивчення давньоруських лексикографічних джерел доходить такого висновку: «Для свого часу дав-' ньоруська лексикографія була однією з найрозвиненіших у Європі. Багату давньоруську лексикографічну традицію успадкували братні східнослов'янські народи: давньоруські лексикони були в активному вжитку в Росії, на Україні й у Білорусії аж до XVII ст. Надбання давньоруської лексикографії широко використали українські, російські й білоруські вчені XVI—XVII ст.».
1 Див.: Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з українською та білоруською, с. 13—14, 19.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
