42303 (687081), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Важливо підкреслити, що частини мови і члени речення Арістотель сплутував, а іноді й ототожнював із членами судження, тобто з категоріями логіки. Так, ім'я він ототожнював з логічним суб'єктом, дієслово — з логічним предикатом, а речення розглядав як судження. Але речення — це і для Платона судження, що постає шляхом сполучення понять. І навіть пізніше, через 200 років, олександрійський граматист Діонісій Фракієць визначає logos — речення як сполучення слів, що виражає закінчену думку. Такий був стан тодішніх знань: граматика і логіка не розмежовувалися, і граматичні категорії підпорядковувалися категоріям логічним.
Тим більшої уваги заслуговує діяльність стоїків, які після скромних спроб мовного аналізу в Протагора, Демокріта, Платона й Арістотеля перші взялися за ґрунтовне, систематичне досліджування мови. Виділення вчення про мову із всеосяжної філософії і перетворення його на окрему галузь науки — заслуга, передусім, стоїків. Уже Зенон і Клеант знали чотири частини мови; уперше в історії давньогрецької науки Зенон тлумачив їх як граматичні поняття. Стоїки Xрісіпп і Діоген Вавілонський установили п'ять частин мови; дієслово, сполучник, артикль і як самостійні частини мови — власні імена і загальні назви.
Стоїки виділили вже такі «привхідні», «випадкові» ознаки відмінюваних слів, які ми називаємо граматичними категоріями. Вони уточнили поняття відмінків, обмеживши їх тільки іменами, поділивши відмінки на прямі і непрямі, дали назви відмінкам. Стоїки вивчали різні «привхідні» властивості і дієслів, які пізніше лягли в основу вчення про граматичні категорії стану, часу, способу, особи, числа та ін.
Стоїки дали поштовх для вивчення речень. За визначенням Діогена Вавілонського, «речення — це значущий звук, який виходить з розуму, наприклад: є день». Серед підрядних речень вони розрізняли вже речення умовні, причинові й порівняльні.
Дотримуючись ще Гераклітового погляду, за яким назви речей встановлюються з природи, і дошукуючись «істинного». значення слів, стоїки поставили перед античною наукою нове завдання — виявити істинну ^сутність або природу слів, первісних елементів будови слів. Тим самим вони сприяли створенню нової мовознавчої дисципліни — етимології.
Розквіт давньогрецького мовознавства припадає на елліністичну епоху в Олександрії і частково в Пергамі. Починаючи з III ст. до н. е., жодне місто не могло змагатися з головним містом єгипетської держави Птоломеїв — Олександрією як із культурним та науковим центром. Славнозвісна Олександрійська бібліотека, як на століття пізніше і бібліотека в Пер-гамі, відкривала необмежені можливості для філологічних пошуків. Уже перший керівник Олександрійської бібліотеки 3енодот та інші грецькі філологи багато працюють над лексичними і граматичними коментарями до творів Гомера, Есхіла. Софокла та ін. Потрібно було продовжувати далі літературні традиції грецької мови, оберігати її від сторонніх впливів, нормалізувати, вдосконалювати її як єдину літературну мову усієї Еллади. Саме ці суспільні вимоги значною мірою спричинилися до виформування в Олександрії і Пергамі в III і II ст. до н. е. так званої олександрійської школи граматики. Найвидатнішими представниками цієї школи були Арістарх, Кратес із Малоса, учень Арістарха ДіонісійФракіець — автор першої систематичної граматики грецької мови, А'поллоній Діскол та його син Геродіан, які розробили основи синтаксису старогрецької мови.
Граматичні твори найдавніших олександрійських граматистів не дійшли до наших часів. Зберігся лише підручник граматики Діонісія Фракійця, невеличка книжечка, в якій підсумовано дослідження давньогрецьких філософів і граматистів над мовою. Праці інших олександрійських філософів і мовознавців збереглися або в невеличких уривках, або ж у переповіданнях пізніших авторів.
Найдокладніше олександрійські граматисти опрацювали вчення про частини мови і морфологію. У згоді з класифікацією Арістарха вони розрізняли вісім частин мови: onoma — ім'я, rema — дієслово, metoche — дієприкметник, arthron — член, antonymia — займенник, prothesis — прийменник, epirrema — прислівник і syndesmos — сполучник.
Так, за визначенням Діонісія Фракційця, ім'я — це відмінкова частина мови, що означає тіло або справу і виражає як загальне, так і одиничне. Імена змінюються за відмінками та числами.
Дієслово — це безвідмінкова частина мови, здатна утворювати часи, особи і числа; виражає вона дію або страждання. Діонісій Фракієць виділяє п'ять способів: дійсний, наказовий, бажальний, підпорядковуючий і неозначений. Станів — три: активний, пасивний і середній; три числа: однина, двоїна і множина; три особи: від кого мова, до кого мова, про кого мова; три часи: теперішній, майбутній і минулий, останній із чотирма різновидами.
Дієприкметник — це дієслово, причетне до особливостей і дієслів, і імен. Акциденції дієприкметника ті самі, що в імені та дієслові, крім осіб і способів. Діонісій Фракієць визначає ще такі частини мови як: член, займенник, прийменник, прислівник та сполучник. Член — відмінкова частина мови, що стоїть перед і після відмінюваних імен. Акциденцій у нього три: роди, числа, відмінки. Займенник — слово, що вживається замість імені й показує певні особи. Прийменник — частина мови, що стоїть перед усіма частинами мови як у складі слова, так і в складі речення. Прислівник — це невідмінювана частина мови, яка висловлює щось про дієслово і додається до дієслова. Сполучник — це слово, яке поєднує думки в певному порядку і заповнює пропуски у висловленні думки.
Класифікація частин мови, їх характеристика у Діонісія Фракійця побудована на кількох принципах — морфологічному, семантичному і функціональному.
Синтаксис опрацьований олександрійськими граматиками надто фрагментарно, з опорою на логічні категорії. Аполлоній Діскол, аналізуючи синтаксичну будову, виділяє елементи мовного висловлення — асемантичні і семантичні.
Фонетика також розроблена Олександрійцями не так докладно, як морфологія.
Опис звуків у них орієнтується здебільшого на акустику, не завжди точно подаються фізіологічні основи вимовляння звуків. Ототожнюючи звуки і букви, олександрійські вчені поділяли всі звуки мови на голосні і приголосні. Голосні, що самі по собі утворюють повний звук, поділяються у свою чергу на довгі, короткі і такі, що можуть бути і довгими, і короткими. Серед приголосних, що утворюють повний звук лише в поєднанні з голосними, виділяються напівголосні і глухі, які поділяються на підгрупи — беззвучні, або легкі, середні і придихові.
Чимало питань давньогрецького мовознавства знайшло своє відображення у працях римських філологів.
5. Мовознавство у давньому Римі
Значення античної філології. Мовознавство давнього Риму небагате на значні й оригінальні праці. Римські вчені у багатьох випадках ішли вже утоптаними стежками, переважно, стоїків та олександрійців. І якраз однією з найбільших і незаперечних заслуг римських учених є те, що вони зберегли значну частину мовознавчої спадщини античної Греції, що через їхнє посередництво наступні покоління змогли чимало відтворити з того, що мало б неодмінно загинути на тернистих шляхах історії давньогрецького суспільства. Вплив давньогрецької філософії, науки, класичної художньої літератури на римську філософію, науку й художню літературу був неминучим і. закономірним. Він виявився передусім у копіюванні, засвоєнні, переповіданні поглядів давньогрецьких філософів та мовознавців, у пристосуванні принципів мовного аналізу стоїків та Олександрійців до аналізу мови латинської. Та не можна заперечувати при цьому й великих надбань римських учених і в уточненні, систематизації, розгортанні теоретичних засад стоїків та олександрійців на матеріалі не давньогрецької, а латинської мови, й у витворенні самобутніх поглядів на теоретичні проблеми й практичні завдання мовознавчої науки.
Так, наприклад, теорію вигукового або афективного походження мови пов'язують з іменем Епікура, погляди якого через брак фактичних матеріалів відтворені не досить чітко. І винятково важливим джерелом не тільки для розуміння філософії Епікура, а й для характеристики римського мовознавства є поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей», у п'ятій книжці якої, окреслюючи хід розвитку первісної культури, Лукрецій визнає мову за витвір самих людей і пов'язує її початки, ідучи, очевидно, за Епікуром, з криками тварин та інстинктивними виявленнями почуттів людини в звуках і жестах.
Вважається, що за античних часів теорію звуконаслідувального походження мови розгорнули ще стоїки. А погляди стоїків на латинському мовному матеріалі найповніше виклав римський учений Августін Аврелій. Він наводить латинські приклади на схожість між звучанням слова і річчю, як-от tinnitus — дзвін, hinnitus — іржання, balatus — мекання, clangor — звучання, stridor — скрип. Стоїки були свідомі того, що не всім речам властиве звучання, яке могло б бути покладене в основу значення слова. Назви таких беззвучних речей стоїки, за Августіном, вважали утвореними за схожістю враження: якщо, наприклад, такі речі діють на почуття м'яко або грубо, то й відповіді назви утворюються в першому разі — з «м'яких», у другому— з'«твердих» звуків. Наприклад, говорить Августін, слово Іепе і у вимові звучить «м'яко», а слово asperitas — звучить «грубо». Так на латинському мовному матеріалі через стоїків і Августіна відбивається Гераклітова теза про виникнення назв речей за їх властивостями, природою.
Відомо, що 167 р. до н. е. аномаліст Кратес із Малоса був посланий у Рим царем Атталом у складі пергамського посольства. Своїми лекціями він познайомив римлян із мовознавчими проблемами греків, із станом грецької філологічної науки. Гай Юлій Цезар під час своїх походів написав, за переказами, роботу «Про аналогію», назва якої безпосередньо засвідчує його прихильність до аналогістів. Та найголовнішим джерелом відомостей про те, як розуміли давні греки аналогію та аномалію в мові, є праці Марка Теренці я Варрона — автора твору «Де lingua latina, з 25 книжок якого збереглися тільки п'ята — десята та й то з пропусками. На матеріалі відмінювання імен та дієслів, а також словотворення в латинській мові Варрон прагнув примирити крайнощі поглядів аналогістів та аномалістів.
Від Варрона ми довідуємося, що стоїки для імені приймали такі «привхідні ознаки» — акциденції: рід, число, відмінок, ступенювання, здрібнілість, а для дієслів 10 акциденцій: час, особа, умовний спосіб, дійсний спосіб, бажальний спосіб, наказовий спосіб, вид дії, коренева і похідна форми, дія і страждання, число.
Варронові наука зобов'язана відомостями про наявність.у греко-римській граматичній традиції невідомого з інших джерел поділу слів на частини мови. Так, Варрон розповідає, що мовознавець Діон з Олександрії розрізняв три частини мови: 1) слова, які утворюють відмінки; 2) слова, які означають часи; 3) слова, які не утворюють ні відмінків, ні часів, тобто слова невідмінювані. Варрон запевняє, що знає різні системи поділу слів на частини мови, але за найкращу вважає «природну систему» чотирьох частин мови: 1) слова, які мають відмінки; 2) слова, які мають часи; 3) слова, які не мають ні того, ні того; 4) слова, які мають і те й те. І це найдавніший приклад поділу слів на частини мови, побудованого на морфологічному принципі, на наявності або відсутності флексії.
І все ж у римській граматичній науці запанувала олександрійська граматична теорія. Перемога її пов'язана з ім'ям Квінта Реммія Палемона — автора підручника нормативної граматики латинської мови. Як і олександрійці, він виділяв вісім частин мови, але на місці артикля поставив нову частину мови — вигук. Поділ слів на вісім частин мови — ім'я, дієслово, займенник, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук — увійшов у традицію римської граматики на всі наступні століття, хоча порядок розгляду їх у підручниках граматики міг змінюватися, і не завжди розглядався вигук. Зрозуміло, що й визначення, які римські вчені дають частинам мови, майже цілком збігаються з відповідними визначеннями олександрійської граматики.
Дослівно було перекладено латинською мовою і майже всі граматичні та фонетичні терміни: casus rectus, dativus, vocativus, vocales, consonantes, semivocales та ін.
Римляни відкрили відсутній у грецькій мові відмінок і назвали його ablativus. Надуживання буквального перекладу іноді псувала справу: грецький родовий відмінок genike не зовсім точно було перекладено HKgenetivus, грецький знахідний відмінок aitiatos помилково було перекладено як accusativus.
Упорядкування латинської граматичної термінології належить та-кож Квінту Реммію Палемону.
Ця термінологія зберігається і в тих пізніших глосаріях, граматиках, які укладалися з метою закріпити,, стандартизувати в уживанні норми традиційної писемної латинської мови, унеможливити вплив на неї мінливого усного мовлення. Серед цих нових навчальних посібників латинської мови слід назвати докладну «Ars grammatica» і скорочену «Ars тіпог» Елія Доната та найповнішу з відомих стародавніх латинських граматик — працю «Іп-stitutiones grammaticae» Прісціана, створену десь близько 526—527 pp. н. е. Чітко і вправно укладені, легкі для засвоєння, граматики Доната і Прісціана поширилися в середньовічній Європі як зразкові граматики латинської та інших мов європейських народів.
А втім не слід думати, ніби римська граматика лише сліпо копіювала давньогрецьку граматику. Вчення стоїків та олександрійських граматистів римські філологи розгортали не на грецькому, а на латинському мовному матеріалі, створюючи водночас й латинську граматичну термінологію. Поділ слів на чотири частини мови за ознакою відмінюваності чи невідмінюваності їх, за наявністю чи відсутністю флексії належить, імовірно, Марку Теренцію Варронові.
Квінт Реммій Палемон, усуваючи із складу восьми частин мови артикль, уперше вводить новий розряд слів — вигуки. Римляни відкривають новий відмінок — аблатив, поділяють числівники на кількісні й порядкові. Прісціан, грунтуючись на працях Аполлонія Діскола та Діонісія Фракійця, вводить у латинську граматику п'ять нових видів прислівників, які означають поступовість, відокремлення, найвищий ступінь якості, зменшування, обурення і не фіксуються ні в грецькому, ні в римському вченні про прислівники.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
