42303 (687081), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Один з коментаторів Діонісія Фракійця, римський філолог Діомед при поясненні Діотгісієвого визначення речення вказує, що воно є взаємоузгодженим сполученням слів, яке доводить думку до завершення. Римські вчені, як бачимо, вказували не тільки на те, що речення виражає закінчену думку, а й на те, що речення є узгодженим словосполученням.
На відміну від давньогрецьких риторик, риторики римські щільніше поєднували ораторське мистецтво, стилістику з граматикою, з питаннями фонетичних, граматичних і лексичних норм латинської мови, її чистоти, ясності, вишуканості. Марк Фабій Квінтіліан написав підручник з красномовства, у якому чимало уваги приділяється і питанням граматики. Ми, як підкреслював Марк Туллій Ціцерон, не можемо сподіватися, щоб той, хто не володіє чистою латинською мовою, говорив витончено.
Такі та подібні приклади незаперечно свідчать про потребу дальшого досліджування античної філології і про її велике значення в історії мовознавчої науки. За характеристикою В. Томсена, «граматична система Європи аж до XIX ст. базувалася на лінгвістичному вченні греків у йога видозміненому на римському ґрунті вигляді». І хоч у такому формулюванні, може, трохи й применшена роль римської мовознавчої спадщини, досить простим і незаперечним доказом вагомості античної філології в історії науки про мову є фонетична, граматична,, лексикологічна і стилістична термінологія сучасного мовознавства, яка бере свій початок безпосередньо або посередньо з давньогрецької та римської філологічних традицій.
Олександрійці створили граматику самостійною дисципліною, вони нагромадили новий граматичний матеріал і встановили основні граматичні категорії імені і дієслова. При цьому греки заклали основи фонетики, морфології, синтаксису, етимології і визначили також слова та речення, встановили частини мови і т. ін., проте, при цьому вони змішували логічні категорії з граматичними. їх цікавили тільки грецька і латинська мови, інші мови вони вважали варварськими. Повна відсутність історизму мови.
При цьому варто нагадати, що й грецько-римські граматисти, у свою чергу, спиралися на здобутки і культуру Передньої Азії і Єгипту; від передньоазійських писемностей вони запозичили свою графіку та й спиралися в своєму граматичному вченні на їхні філософські основи. В історії розвитку лінгвістичної думки грецько-римське мовознавство мало великий вплив на розвиток мовознавчої науки всіх європейських народів.
6. Давнє арабське мовознавство
Формування і розвиток давнього арабського мовознавства припадає на VII—XII ст. н. е., коли на території Аравії і завойованих арабами країн від Іспанії і до Індії існувала величезна арабська держава — халіфат. Єдиною державною мовою в халіфаті була арабська мова. Арабська мова є однією з найістотніших зовнішніх ознак і тієї культури, яка була створена в середні віки арабами та іншими народами Близького і Середнього Сходу, північної Африки та південно-західної Європи. Колискою цієї культури була Аравія, а її осередками в різні часи були Басра, Куфа, Дамаск, Багдад, Кордова, Каїр, Бухара, Хорезм. Географія, історія, математика, астрономія, медицина» хімія, філософія — такий далеко не повний перелік тих галузей людських знань, в історії розвитку яких виблискують імена і арабських учених. Складовою частиною арабської науки, культури було і давнє арабське мовознавство.
Причини виникнення і розвитку стародавнього арабського мовознавства різні. Арабське письмо, що ви і порилося па ґрунті арамейського, відоме у написах із IV ст. и. е., а однією з перших визначних його пам'яток був Коран, укладений десь у першій половині VII ст. Мухаммедом, або Магометом, чи кимось із членів його сім'ї, що належала до численного роду Караїш. У ко-рані викладено іслам, або мусульманство, або магометанство. Разом з арабами-завойовниками ішов в інші країни і іслам, і священна книга Коран. А тому, що Коран не можна було ні перекладати іншими мовами, ні переписувати іншим письмом, то підкорювані народи із ісламом і Кораном змушені були приймати і мову, і письмо своїх завойовників. У тих самих країнах, де вживалося інше письмо, як-от наприклад, у Єгипті, Персії або Сірії, останнє поступалося місцем перед арабським письмом.
Поширенню арабської писемності сприяла також і та обставина, що в корані на відміну від інших тогочасних рукописів, було суворо витримано позначення голосних, а це забезпечувало, мало забезпечувати стандартність, точність вимовляння кожної форми, фрази. А тим часом жива арабська мова розпадалася на безліч наріч і говорів. Мова Корану ніби застигла у своїй непорушності, вона не може і не повинна зазнавати змін, притаманних усному мовленню. її мають араби розуміти, засвоювати, вживати такою, якою вона є у всій своїй величі, недоторканості.
Все це вимагало від учених Арабського халіфату виготовляти все нові й нові списки Корану, витлумачувати окремі його місця, досліджувати розмовну мову, народну поезію, створювати довідники, посібники, словники, граматики — створювати науку про арабську мову.
У здійсненні цих завдань стародавні арабські мовознавці не могли не використовувати мовознавчих надбань інших народів і передусім наукових досягнень у вивченні мов, мовних явищ Стародавньої Греції та Індії. Філологічні надбання Греції йшли у халіфат здебільшого через Сірію, індійських філологів — через Персію. Та стародавня арабська філологія створювалася не тільки арабами, а й підпорядкованими халіфату іншими народами, які використовували арабську мову для наукової творчості і не могли не вносити у споруджувану науку про арабську мову позитивних надбань і своєї філологічної науки. Тим-то цілком природними є виразні риси впливу концепцій давньогрецьких і давньоіндійських філологів на стародавнє арабське мовознавство і в фонетиці, і в граматиці, і в лексикології та лексикографії.
І все ж стародавнє арабське мовознавство — це не копія давньогрецького мовознавства, як і не синтез давньогрецької та давньоіндійської граматик: надто вже своєрідною є будова арабської мови у порівнянні з будовою грецької та санскритської мов, щоб можна було механічно переносити граматичні поняття, граматичні категорії цих мов на мову арабську. Самобутність наукової творчості арабських філологів полягає у старанному визначенні своєрідностей фонетичної системи, морфологічної будови та лексичного складу арабської мови, у виявленні, окресленні таких мовних явищ, які невідомі ні давній індійській, ні античній філології.
Першими осередками арабського мовознавства були Басра і Куфа. У VII—VIII ст. у цих містах утворилися мовознавчі школи, які без кінця сперечалися між собою аж до IX ст., коли Куфа втратила своє колишнє значення, і вся наукова робота з арабської філології була зосереджена у старій Басрі та новому Багдаді.
Перші представники басрської школи Іса ас Сагафі, Абу Амр ібн аль-Ала і його учень Юнус ібн-Хабіб призбирували і витлумачували давні пам'ятки арабської словесності. Одним з основоположників арабського мовознавства є Халіл аль-Фарахаді — фонетист, граматист, дослідник арабської метрики, автор першого арабського словника «Книга Айна». Учнем Халіла був найвидатніший мовознавець, перс із походження, Сібавейхі — автор праці «Книга», у якій підсумовано попередні пошуки і подано у викінченому вигляді систему арабської граматики. Вивченню словникових і фразеологічних багатств живої арабської мови та арабської поезії присвятили свою діяльність аль-Асмаї і його учень, грек із походження, Абу Абайда. Багатою на фактичний матеріал, хоч і не в усьому впорядкованою, є книга «Катії» про класичну арабську мову аль-Мубаррада. Останній видатний представник басрської школи Мохамед ібн-Дурейд продовжував працю своїх попередників і сучасників над призбируванням і класифікацією словникового складу арабської мови, зокрема її синоніміки.
Менше фактичних матеріалів збереглося для характеристики куфської школи. Виникла вона трохи пізніше, ніж школа в Басрі. Засновником її вважають аль-Руасі, але про його наукову діяльність майже нічого не відомо. Один із перших представників куфської школи аль-Кісаї написав «Трактат про помилки народної мови», у якому вперше наводить матеріал із різних говіркових відхилень від класичної арабської мови, називаючи ці відхилення «помилками». Традиції аль-Кісаї продовжив Ібн ас-Сіккіт — автор твору «Про поліпшення мови», що неодноразово перевидавався, і видавець давньоарабських поетичних творів, з філологічними поясненнями та критичними примітками до них. Його учень Мохамед аль-Абмарі видав чимало розвідок з арабської лексикології, зокрема розвідку про слова з протилежним значенням.
Відмінності між басрською і куфською школами чітко не окреслені. Авторитет Сібавейхі, який очолював басрську школу, визнавали представники і куфської школи. Можна припускати лише, що куфська школа у порівнянні з басрською приділяла більше уваги вивченню живої розмовної мови і в деяких випадках виправдовувала відхилення у живій мові від граматичних норм класичної арабської мови. І коли осередком вивчення арабської мови став Багдад, учені столиці прагнули вже об'єднати всі школи, спрямувати зусилля їх в одне русло, а наслідки теоретичних пошуків зробити корисними для практики.
У межах нового, багдадського напрямку в арабському мовознавстві розгорнулася наукова діяльність таких учених, як: Абдалла ібн-Котайба — дослідник усіх галузей арабської філології, автор практичного посібника з арабської стилістики, укладач антології доісламської поезії; аль-Дінаварі, перс із походження — автор відомої розвідки.«Книга рослин», книжонл «Про мовні помилки низького народу», «Поліпшення мови» та ін.;, Осман ібн-Джінні — дослідник теоретичних проблем граматики та етимології; Ісмаїл аль-Джаухарі, тюрк із походження — автор оригінального підручника з метрики і не менш оригінального словника арабської мови під назвою «Сихах»; Маухіб аль-Джаваліхі — автор граматики у віршах, книжки про мовні помилки народу, автор першого арабського словника іншомовних слів; Абдаррахан ібналь-Анбарі — автор біографічних нарисів про діячів арабської філології.
Годиться, нарешті, назвати і тих учених, які створили свої праці арабською мовою вже в той період, коли арабська класична мова перетворювалася із живої мови Арабського халіфату на мову писемну — мову науки і релігії. Це — таджик із походження, аз-Замахша-р і — автор великого коментарія до корана, підручника з граматики, арабсько-персидського словника та ін.; Юсуф аль -Саккіні — автор докладної праці з граматики і риторики під назвою «Ключ наук»; Махмуд аль-Кашгарі, турок із походження — автор написаної в 1073— 1074 pp. багатотомної праці під назвою «Диван тюркських мов»; Мухамед ібн-Малік — автор поеми про граматику в 1000 віршів під назвою «Тисячниця»; аль-Фірузабаді, перс із походження — автор 60-томного словника, скомпонованого із праць ібн-Сіда та індійського мусульманина Сагані і значно доповненого матеріалами південноарабської лексики; словник цей не зберігся, але на його основі Фірузабаді уклав інший, під назвою «Kamus» — «Океан». Про популярність цього словника свідчить той факт, що після Фірузабаді іменем Kamus почали називати в арабській філології будь-який словник.
Не важко помітити, що арабські мовознавці, починаючи з Халіла аль-Фарахаді, завжди приділяли дуже багато уваги укладанню словників. Найвищі досягнення арабського мовознавства — в арабській лексикографії. Арабські мовознавці зібрали величезний лексичний матеріал і згрупували його у словниках найрізноманітнішого типу,. Вони всіляко підкреслювали дивовижне лексичне багатство арабської мови, подаючи, наприклад, для слова меч 500 синонімів, для слова лев 500 синонімів, для слова верблюд 1000 синонімів. Така # величезна кількість синонімів, окрім наявності численних діалектизмів, пояснюється, за словами А. Кримського, ще й тією обставиною, що «лексикологи арабський словник дуже захарастили головним чином завдяки тому прийому, що суто індивідуальні поетичні епітети предметів наводяться ними як окремі слова; наприклад, прізвисько «пожирач», дане левові одним поетом, «розтрощувач», дане йому іншим, і всі подібні позначення зазначені у словниках як синоніми до слова «лев». Невміння розмежувати авторські поетичні неологізми і загальновживанї слова, відсутність діалектологічної та історичної перспективи — найістотніша вада арабських лексикографів.
Античні філологи не розрізняли літер і звуків, ототожнюючи їх* Арабські філологи чітко розмежовують літеру і звук, графічний символ вимовлюваного звука і вимовлюваний звук, указують на невідповідність між написанням і вимовою. Опис звуків у них ґрунтується на принципі фізіологічному, хоча береться до уваги і принцип акустичний. Арабські філологи виділяли звуки голосові і безголосові, звуки напружені і ненапружені, звуки закриті і відкриті, звуки «при-підняті» і «неприпідняті». Сібавейхі створив своєрідну систему координат для характеристики звуків, визначивши 16 місць утворення звуків У працях арабських філологів подано точний опис артикуляції окремих звуків і різноманітних їх комбінаторних змін. Значного розвитку досягло в арабському мовознавстві і вчення про просодію та метрику.
В аналізі частин мови араби йшли за Арістотелем, виділяючи три категорії: дієслова, імена і частки. Але з надзвичайною чіткістю арабські філологи виділяли поняття триприголосного кореня, специфічного для семітських мов, поняття афікса і внутрішньої флексії, або флексії основи. Вчення про корінь, афікси і внутрішню флексію мало неабиякий вплив на наступні граматичні теорії європейських учених. Синтаксис, як і у греків та індійців, лишався найменш опрацьованою ділянкою арабської граматики.
Арабські філологи опрацьовували мовознавчі проблеми на фактичному матеріалі майже виключно арабської мови. У тих рідкісних випадках, коли за матеріал дослідження правили інші мови, як-от, наприклад, турецька або монгольська, вони розглядалися крізь призму будови арабської мови та її категорій, без уваги до специфічних рис досліджуваних мов, таких, як скажімо, явище сингармонізму ' в турецькій мові. Для арабської лінгвістичної думки ідея порівняльного або історичного вивчення мов була ще невідомою.
Тим більший подив і захоплення викликає загадкова постать Махмуда аль-Кашгарі, праця якого «Диван тюркських мов» написана в 1073—1074 pp. і опублікована в Стамбулі тільки в 1912—1915 pp., і «в основу якої покладена порівняльність як свідомий науковий принцип» г. Натхненний патріотичним почуттям довести рівноцінність турецької і арабської мов, Махмуд аль-Кашгарі створює виключну за точністю опису і багатством самостійно призбираного і вправно систематизованого фактичного матеріалу порівняльну фонетику, граматику і лексикологію тюркських мов із щедрими ілюстраціями з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
