19555-1 (686849)
Текст из файла
Іван Якович Франко
Вступ
"Франко дійсно відчував потреби хвилі, жив все "теперішнім" життям, знав його люки, все затикав їх, цементував те, що розсипалося, давав людям щоденний корм. Одним словом - творчість його виростала з життя і була для життя. Се становить її вартість, її цінність і капітал, се дає їй її широту та інтенсивнісь. " - таку оцінку дав найбільшому і неоціненому генієві України ще за його життя молодий публіцист Микола Євшан.
Іванові Яковичу Франкові належить, либонь, найпочесніше право представляти Україну в "галереї найвищих інтелектуальних досягнень" народів світу. Віддаючи престол національного генія України "поету з ласки Божої" Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі, яку зіграв у становленні української нації. Розпадаючись на дві практично незалежні "підособистості" - Франка-суспільного діяча та Франка - поета, митця - він водночас поєднував у собі іпостасі поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, етнографа, культуролога, мовознавця, перекладача, репортера, редактора... а також політика, агітатора, революціонера. Можливо, саме цій різноманітності сфер, в яких проявлявся талант Франка, він зобов'язаний несерйозним, часто ворожим ставленням з боку сучасників, як політичних противників, так і нейтральних, не залучених до суспільно-політичної конфронтації кіл Галичини. В усякому разі, феномен Івана Франка - універсальної особистості, генія, людини нового часу, що набагато перегнала свою добу, вченого і митця європейського рівня, яких мало в історії української культури - не отримав належного вивчення та оцінки ані за польської, ані за радянської влади. Поляки не розголошували досягнення української інтелігенції та її батька, радянська ідеологія зробила з Франка ляльку, виставивши на загальний позір тільки одну з сотень його граней - Франка-революціонера. Тим часом як саме цим внутрішнім протистоянням, постійним конфліктом між різними полюсами особистості Франко найбільш цікавий, саме ця вічна напруга спонукала його до важкої праці. Франко заслуговує на вивчення, дослідження саме як суперечлива, неоднозначна постать.
У цій роботі ми торкатимемося насамперед Франка в комплексі його редакторської та журналістської діяльності. Мета роботи - дослідити погляди Франка на процес, перспективи, ідеали формування української інтелігенції. Тема доволі актуальна як для кінця ХІХ-початку ХХ століття, коли в контексті широкомасштабного національного піднесення в обох частинах України постало питання провідної верстви, інтелігенції, якої українська нація або не створила, або поступилася нею на користь народів-гнобителів (російського, польського, німецького), так і для наших часів, коли в молодій Україні, що здобула свою незалежність, стає очевидним дефіцит саме національної інтелігенції. Для Івана Франка, що не тільки бажав кращої долі своїй країні та бачив, будучи широко освіченою людиною, гідні наслідування взірці серед європейських держав, а й об'єктивно оцінював величезні перешкоди як суспільно-політичного, так і культурного й психологічного характеру, що стоять на шляху України до самостійності, питання інтелігенції було першочерговим.
Перш ніж переходити власне до Івана Франка, необхідно роз'яснити термін "інтелігенція". Згідно з "Радянським Енциклопедичним словником" (1984), "інтелігенція (від латинського intelligens - розумний, мислячий) - суспільна верства людей, що професійно займається розумовою, переважно складною творчою працею, розвитком та розповсюдженням культури." "Інтелігенція неоднорідна, - читаємо далі, - за своїм складом і належить до різних суспільних класів, інтереси яких вона осмислює, обслуговую та виражає. Передумовою виникнення інтелігенції був розподіл праці на розумовий та фізичний."
Галичина в середині ХІХ століття не мала сформованої, впливової національної інтелігенції, що могла б обороняти інтереси українського етносу, творити українську національну культуру, берегти її набутки та адаптувати до української ментальності культурні досягнення сучасності. Феноменові галицького "тирольства" (за назвою іншого етносу - тирольців, чия відданість австрійському, а згодом австро-угорському урядові стала притчею) присвячено багато досліджень. Ми ще неодноразово повернемося до цієї проблеми, позаяк саме вірність галичан (як селянської бідноти, так і національної інтелігенції, духовенства) Габсбургам була однією з величезних перепон на шляху до великої і примарної мети, що їх не зміг здолати Іван Франко. Наразі ж констатуємо факт, що внутрішньоетнічної напруги, пожвавлення, що могло б спровокувати змагання галицьких українців за їхні національні права з подальшим культурним піднесенням, не відбувалося в Галичині аж до "Весни народів" 1848 року. Гуманний (в порівнянні з наявним в Російській імперії) інститут кріпацтва, практична відсутність національної дискримінації вигідно відрізняли багатонаціональну Австро-Угорську імперію від інших імперій Європи. Низький культурний рівень галичан зумовлював політичну пасивність. Ситуація дещо змінилася у 1848 році, але прогрес у 1850-70-х рр (до приходу Франка у політичне та культурне життя Галичини) передусім стосувався розповсюдження серед простого люду москвофільських настроїв. Осередком москвофільства була греко-католицька церква, якій також судилося у XVII-XIX століттях бути колискою української культури в Галичині. Представники греко-католицького духовенства, єдина серед галицького українського люду тотально освічена верства, мали необмежений моральний вплив на простий народ. Таємно спонсоровані (морально і матеріально) царською Росією, вони покладали великі надії на "визвольні місії" Росії у Закавказзі та на Балканах, втовкмачуючи своїм парафіянам віру у скорий прихід "білого царя" для визволення руського люду і возз'єднання з могутньою імперією. Москвофільство було провідною ідеологією в Галичині аж до початку ХХ століття, воно глибоко вросло в свідомість декількох поколінь, і це треба визнати, хоч як привабливо поряд з москвофільськими виглядали набагато прогресивніші народовська та радикальна течії.
Східна Галичина була споконвічною ареною національної конфронтації між двома етносами - русько-українським та польським, що однаково затято претендували на цю землю. Після кінцевого розподілю Речі Посполитої в 1796 році українські землі, що потерпали від жорстокої і безкомпромісної польської влади, потрапили під владу двох імперій - Австро-Угорської та Російської. Слід зазначити, що в Галичині ані до, ані після "весни народів" національна дискримінація не була легітимною, і фактичної зверхності поляків над русинами не існувало. Залишалася зверхність традиційна: поляки мали доволі згуртовану і потужну національну інтелігенцію, протягом ХІХ століття неодноразово переживали вибух піднесення культури та національної свідомості, не втрачали надії на власну державність, тим часом як русини були уяремлені з князівських часів, інтелігенції та національної ідеології не мали споконвіку і мали за взірець "старшого, сильного брата" - сусідню Росію. Польським за складом було населення найбільших міст Галичини, польським був Львівський університет, друкувалися польські книжки, півстоліття практики видання польськомовної преси, що орієнтувалася на європейські зразки, давалися взнаки у порівнянні із молодою (з 1848 року) русинською пресою. Отже, питання про "галицьку інтелігенцію" можна було б вирішити казуїстично: вона існувала практично завжди, у другій половині ХІХ століття мала досить високий культурний рівень та потенціал і була польською, принаймні за мовою (до польськомовної інтелігенції входила значна частина полонізованих українців).
Інший прошарок інтелігенції, представлений здебільшого чиновництвом та військовими, складали німці, вірніше - шваби (німецька народність Австрії). Німці заохочувалися до переїзду на "креси" та роботи в державних установах, крім того, обов'язково німецьким був офіцерський склад таємної поліції. Але, почуваючи себе панівною нацією, німці відмовлялися асимілюватися з місцевим населенням, а якщо така асиміляція відбувалася, то переймалася польська (як безперечно вища за рівнем), а не русинська культура. Під час піднесень австро-угорської демократії німецькі чиновники кілька разів замінювалися "місцевими" (поляками, як правило), затим поверталися. Через свою малочисельність та віддаленість від простого народу німці справляли невеликий вплив на галицьких українців.
Вищу освіту галицька молодь здобувала, як правило, у Віденському університеті або в одному з двох славетних на той час польських: недавно створеному Львівському та одному з найдавніших в Європі - Ягеллонському у Кракові. Невелика група москвофільської інтелігенції посилала своїх дітей здобувати освіту університетах Російської імперії: Київському, Московському тощо.
Отже, за рівнем розвитку двох провідних суспільних верств, що могли б в умовах Австро-Угорської імперії зберегти національну культуру - аристократії та буржуазії - галицькі русини-українці значно поступалися іншим народам імперії, і передумов для створення повноцінної русинської національної інтелігенції до 1870-х років майже не існувало. Активність просвітницьких гуртків 1830-40-х рр (серед них найвидатніший - "Руська трійця" Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького) втопилася у традиціоналізмі та тотальному етнографізмі. Альманахи, що випускалися в ці роки, своєю мовною кострубатістю та ідейною невизначеністю звужували свою аудиторію до самого лише греко-католицького духовенства. Навколо газети "Зоря Галицька" (1848-1857) точилися знов-таки насамперед мовні та відсторонено-національні дискусії, вона, хоч і об'єднала на деякий час освічених галичан (Г. Шашкевича, Й. Левицького, А. Могильницького) тощо, але з загибеллю надій, розбурханих "Весною народів" 1848-49 рр, загинула і національна ідея.
У 1850-70-х роках в галицькому суспільстві зміцніло та розцвіло москвофільство, а разом з ним, як виразник його ідей - москвофільська преса. Абсолютна відірваність "язичія", яким писали і намагалися говорити москвофіли, а також ідеалізованої ними російської мови, від реального мовного середовища Галичини викликала так звані "Азбучні війни", що тривали аж до уніфікації українського правопису у 20 столітті. На початку 1860-х років, як противага та альтернатива москвофільству, в Галичині виникає народовство - прогресивніша за спрямуванням, але знов-таки недосконала за ідею та змістом суспільно-політична течія. Народовці, обстоюючи ідеї, близькі до ідей народників Російської імперії, залишалися вірні рабській покорі та феноменальній лояльності галицьких русинів до Габсбургів (у чому згодом, до речі, звинувачуватимуть і Франка). Одначе, починаючи з першого народовського видання "Вечорниці" (1862-63 рр), саме в цій пресі з'являються зародки української національної ідеї, а також ідеї консолідації русинів як окремої нації з усіма її атрибутами (у тому числі і літературною мовою, і власне літературою, і інтелігенцією).
Сам Франко в своїй публіцистичній статті "Симптоми розкладу в галицькій суспільності", написаній в червні 1878 року, малював таку картину тогочасного життя Галичини: "Поглянути згори, поверховно на життя-буття в Галіції а прочитати ще деякі його відголоски в галицькій пресі, то, бачиться, все коли й не благоденствує, іде спокійно старими убитими дорогами. "Nasz ludek poczciwy" оре, сіє, платить податки і гне шию перед усяким сурдутовим, як віддавна бувало, як, бачиться, сам бог приказав; священники й патріоти "исполняют свои святые обязанности, ревнуют за благо матери-Руси, просвещают и ублагороднюют народ, проповедуя ему смиренность, працевитость и трезвость" або "борються за права руської народності і обряду" проти польських інтриг,між тим, коли прочі, не слухаючи патріотичного гомону, стараються "о сокровища земные", щоб було чим удержати і виховати родину; руська інтелігенція по-давньому спорить собі на здоров'я за абстракта, бореться за "руськість", "самостійність", "народність", а зовсім забула, що в нас є якийсь народ, котрий може від неї давно домагатися услуг і заступницьва кровних своїх інтересів. Преса галицька по-давньому уїдає на все, що зазрить, свариться між собою о дурниці, кидає на себе болотом і доносами... Тишина глуха, пітьма непроглядна, блукання в різні сторони, тупий консерватизм та тривога перед усім, що могло б нарушити, перервати той гнилий супокій, - се ціхи загального настрою умів галицької інтелігенції. "
Отже, в середині 70-х років, коли 20-річний Іван Франко, спершу дрогобицький гімназист, згодом студент Львівського університету, починає свою журналістську діяльність, в Галичині були наявні два сформовані культурні табори, опозиційні одне до одного, що мали кожен свою систему преси. Москвофіли гуртувалися навколо спонсорованого Михайлом Качковським впливового "Слова" (1861-1887), критикованого за відданість "язичію" та химерним квазі-проросійським ідеям разом із лояльністю до Габсбургів не тільки політичними опонентами, а й громадськістю Російської імперії (зокрема, М. Чернишевьским). "Слово" орієнтувалося на такі сумнівні в плані політичної платформи російські видання, як "Московские ведомости", "Биржевые ведомости", часом передруковуючи з них матеріали. Головними рупорами суспільно-політичної платформи народовців були журнали "Мета" (1863-1865), а затим інспірована Кулішем "Правда" (1867-1898). Австрійська влада дивилася на конфронтацію в галицькому суспільстві крізь пальці, поляки ж почували однакову ворожість до обох таборів, відчуваючи в русинах серйозних конкурентів у володінні Східною Галичиною. В усякому разі, обидва ворогуючі табори були надто зациклені на внутрішніх галицьких проблемах, щоб перейнятися свіжими подихами модерної суспільно-політичної думки. Тим часом найновішою і найпрогресивнішою течією, що потроху захоплювала Європу, був соціалізм.
Розділ 1. Співпраця Франка у журналі "Друг"
"Революційно-демократична українська періодика постала не звичайним шляхом організації видань з революційною програмою, а шляхом переродження та ідейного самозаперечення рядового студентського журналу "Друг", " - пише у передмові до своєї монографії "Українська революційно-демократична журналістика" (Київ, 1959) О. І. Дей.
Журнал "Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської студентської організації "Академический кружок", що існував при Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався "Дружний лихвар"). Вже на третій рік існування "Академического кружка" члени цієї організації вирішили розпочати видавничу діяльність, маючи на меті випускати "Бібліотеку повістей", для чого члени гуртка отримали для перекладу різноманітні, як правило, другосортні твори польської, французької та німецької літератури. "Бібліотека повістей" так і не була реалізована (єдиний випуск містив оповідання Антона Дольницького, члена гуртка, "Принада"), але відповідальний комітет вирішив з 1 квітня 1874 року видавати двічі на місяць літературну газету розміром в один аркуш, що містила б поезії, наукові статті, всячину та новини. Відповідальним редактором став Ієронім Кордасевич, заступник голови гуртка. У доборі матеріалів брали участь А. Дольницький, С. Лабаш, О. Калитовський. Згодом об'єм видання було збільшено до 1, 5 аркуша, тираж з 600 зріс до 2000 примірників. З приходом у жовтні 1874 року у редакцію Михайла Павлика, що був обраний секретарем комітету, виникли розбіжності у питанні мови. Ось зразок протоколу засідання комітету, що водночас є ілюстрацією проблеми: "При дебаті о язиці розділились товариші на дві партії: Дольницький і Павлик требовали малоруського (живого) язика с правописью точно отдаючою звуки виговора, - Кордасевич же і Лабаш - аби язик "Друга" хилился больше до общерусского, вслідствіє чого розійшлися, не рішивши нич. " Саме проти такої суміші російської, української та церковнослов'янської мов гаряче протестував Павлик, саме з нею боролися народовці, і саме нею виходив "Друг". "Бесіда допотопна, ні то великоруська, ні то малоруська, ні то церковна. Сюжети не менш допотопні, системи провідної думки - ніякої, ось що далося сказати про "Друга" за перші роки його існування, - писав Франко в 1878 році, - Розуміється, старі тіснолоби галицькі радувалися новій газеті, славили нашу "многонадежную молодеж", - і "Друг", як і все в Галіції, благоденствував, не думаючи навіть, що є якісь серйозні питання на світі, що є якийсь напрям, котрий повинен ціхувати всяку газету молодих, живих і гарячих людей".
Характеристики
Тип файла документ
Документы такого типа открываются такими программами, как Microsoft Office Word на компьютерах Windows, Apple Pages на компьютерах Mac, Open Office - бесплатная альтернатива на различных платформах, в том числе Linux. Наиболее простым и современным решением будут Google документы, так как открываются онлайн без скачивания прямо в браузере на любой платформе. Существуют российские качественные аналоги, например от Яндекса.
Будьте внимательны на мобильных устройствах, так как там используются упрощённый функционал даже в официальном приложении от Microsoft, поэтому для просмотра скачивайте PDF-версию. А если нужно редактировать файл, то используйте оригинальный файл.
Файлы такого типа обычно разбиты на страницы, а текст может быть форматированным (жирный, курсив, выбор шрифта, таблицы и т.п.), а также в него можно добавлять изображения. Формат идеально подходит для рефератов, докладов и РПЗ курсовых проектов, которые необходимо распечатать. Кстати перед печатью также сохраняйте файл в PDF, так как принтер может начудить со шрифтами.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
