179585 (685664), страница 5
Текст из файла (страница 5)
3. Основною причиною та джерелом появи ознак переходу інформаційного суспільства до нового етапу розвитку – до постекономічного суспільства є:
– з одного боку, виникнення у процесі розвитку соціального та інтелектуального капіталу тенденції до зміни цінностей, мотивів і стимулів діяльності працівника, які тепер не обмежуються матеріальними інтересами;
– з другого боку, дуже важливою є така форма відобрадження сучасного стану соціальних відносин, як демасифікація або індивідуалізація суспільства (можливість вибору для індивіда тієї інформації, яку він сам хоче отримати).
Поняття постекономічне суспільство ввели в обіг Д. Белл і Г. Кан, однак воно не стало загальновизнаним у 60–80-ті рр. XX ст., коли головна увага дослідників зосереджувалася на постіндустріальній і інформаційній формах розвитку суспільства. Водночас невпинний процес збільшення потреби у складній, творчій праці з боку галузей народного господарства веде до зростання маси працівників, які усвідомлюють себе особистостями. Інстинкти егоїзму, жадоба багатства і влади, страх перед втратою заробітку переважно зникають під впливом розвитку нової системи мотивації, заснованої на цілісності усієї системи потреб та інтересів людини, отже гармонізації її відносин із іншими суб'єктами економічної та соціальної діяльності.
Отже, за сучасних умов у розвинутих країнах однією із провідних тенденцій мотивації стає внутрішній розвиток особистості, можливість її самовдосконалення, продукування знань, здатних змінити не тільки навколишній світ, а й її оточення. Суб'єктом сучасного розвитку стає не спільнота людей, спаяних однопорядковими інтересами, а сукупність особистостей, кожна з яких неповторна не тільки у власних діях і вчинках, а й у їх мотивах. Економічні закони заходять у суперечність зі змінами у внутрішній структурі людської діяльності, системою її мотивів та передумов.
До головних ознак постекономічного суспільства можна віднести:
– поступовий, еволюційний перехід значної частини суспільства до нової структури цінностей, яка відповідає соціальному порядку, що формується в умовах глобалізації і становлення системи постматеріалістичної мотивації;
– демасифікований характер постекономічного суспільства, який випливає із нової ролі особистості. Новий соціальний стан особи засновується не на взаємодії класів чи груп людей з їхніми економічними інтересами, а на діях переважно нематеріалістично мотивованих особистостей, якими не можна управляти традиційними методами, ефективними у рамках індустріального ладу;
– економічні чинники зберігають роль головної рушійної сили соціального прогресу, однак сам соціальний прогрес втілюється у явищах, які вже не мають суто економічної природи. Тому їх не можна оцінити з допомогою показників, що традиційно використовуються для виміру господарського успіху;
– зниження ролі традиційних соціальних конфліктів, заснованих на нерівномірному розподілі матеріального багатства. Водночас, в умовах глобалізації однією із найголовніших стає проблема виживання людства як єдиного цілого і проблема оптимальної взаємодії соціальних сил не тільки в рамках окремих суспільних систем, а й світу загалом;
– глобальність змін і перспектив: людство не повинно більше розглядатися як статична маса, яка підкоряється певним законам і об'єднується загальними матеріальними інтересами. Відбувається еволюційний процес формування нових соціальних груп, характер, структура і межі яких визначаються на основі системи ціннісних орієнтирів, які поділяють окремі особистості з цих груп;
– специфіка формування постекономічного суспільства полягає у виникненні цього типу суспільства як певної замкненої спільності лише у рамках постіндустріальних держав. Це породжує два нові типи конфліктів як у країнах, що розвиваються, так і в самих постіндустріальних країнах, у яких виникають та поглиблюються якісно нові форми соціальних суперечностей, унаслідок яких зростатимуть соціальна напруга й соціальна відчуженість.
Отже, по-перше, постекономічна реальність формується як суспільна система, що заснована на самореалізації та творчій діяльності людей, вона не може базуватися на соціальній мобілізації, яка відігравала важливу роль у становленні індустріальних систем. По-друге, на відміну від традиційної майнової нерівності на передній план сьогодні виходять нові форми нерівності, які втілені у різних базових цінностях. Тому перерозподіл національного багатства переважно відбувається на користь представників тих соціальних прошарків, діяльність яких мотивована потребою у самореалізації та самовдосконаленні.
4. Соціальна стратифікації суспільства в умовах розвитку економічної системи капіталізму
1. Теорія соціальної стратифікації
2. Основні історичні типи стратифікованого суспільства та його класова структура
3. Трансформація соціальної стратифікації суспільства в умовах розвитку капіталізму
1. Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р.К. Мертоном, K. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами.
Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:
– обов'язковість дослідження всіх верств суспільства;
– застосування при їх порівнянні єдиного критерію;
– достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.
Існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації, все ж слід виділити загальну позицію:
Соціальна стратифікація – це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.
Можна виділити ще декілька понять соціальної стратифікації:
Соціальна стратифікація (лат. stratum – шар) – поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.
Соціальна стратифікація – це диференціація деякої даної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Вона знаходить вираження в існуванні вищих і нижчих шарів.
Соціальна стратифікація – це розташування індивідів і груп зверху вниз по горизонтальних шарах (стратам) за ознакою нерівності в доходах, рівню освіти, обсязі влади, професійному престижі.
Стратифікація – це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального розшарування, вищих та нижчих прошарків – страт.
Соціальна стратифікація – це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу.
2. Соціальна стратифікація засвідчує нерівне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн. Вона є портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація – риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.
1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Рабство теж було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому – йому відводилася роль слуги чи солдата.
2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.
3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого – духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану – вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.
4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками – суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.
Класова структура стратифікованого суспільства
Класова система – один з виявів соціальної стратифікації. Класи – відкритіший тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі.
Клас – угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.
У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.
Вищий клас. Включає роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).
Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:
1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального посередника.
2. Порівняно високо забезпечене суспільство, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку.
3. Прошарок, що включає кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал на невисоких посадах, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації.
4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.
Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).
3. За умов трансформаційних змін, що відбуваються сьогодні у світі, у нашій країні, проблеми стосовно принципів, характеру, закономірностей взаємодії різних соціальних груп, класів у процесі економічної діяльності посідають чільне місце не тільки у теоретичних дослідженнях, а й мають високе значення для практики свідомого формування нової системи соціально-економічних відносин, застереження багатьох суперечностей, які можуть виникнути у ході таких змін.
Найбільш повно та всебічно концептуальні проблеми соціальної стратифікації Йозеф Шумпетер розглядає у працях: «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942 р.) та «Історія економічного аналізу» (не була завершена, побачила світ по смерті автора).
Й.А. Шумпетер стверджує про багатосуттєвість поняття «клас». Він розрізняв суспільний клас, як:
1) реальне явище, повнокровну реальність, що існує «незалежно від діяльності дослідників»;
2) живий організм, істоту, що думає, має відчуття та діє;
3) категорію, «зобов'язану своїм існуванням класифікаторській діяльності дослідників».
В. Іноземцев стверджує: будь-яка соціальна трансформація характеризується тим, що основні класи попереднього суспільства «втрачали свою ключову роль і швидко сходили до статусу малозначущої соціальної групи».
Тенденції трансформації і розвитку класової структури капіталістичного суспільства (Й.А. Шумпетер): у другій половині XX ст. середній клас почав відігравати значну роль у визначенні цілей розвитку та механізмів прийняття рішень; склалася система соціального партнерства; почали функціонувати концепції і моделі держави добробуту, соціального ринкового господарства тощо.
Дослідники стверджують: сучасна нова соціальна еліта являється вже елітою не багатства, а статусу, зростає роль класу носіїв знань – працівників інтелектуальної праці, класу професіоналів – власників інтелектуального капіталу. Водночас відбувається диференціація класу робітників: частина найманих працівників низької кваліфікації переходить у страту, яку називають некласом не-робітників, або неопролетаріатом – складається з людей, які або стали хронічно безробітними, або з тих, чиї інтелектуальні здібності знецінені сучасною технічною організацією праці. Інша частина – робітники з високою та надвисокою кваліфікацією тяжіють до середнього класу. На думку дослідників, колишній пролетаріат фактично зник з історичної арени і як однорідний пригнічений прошарок, і як клас людей, зайнятих у передовому для свого часу індустріальному виробництві. До того ж у постіндустріальному суспільстві «інтереси підприємців і робітників усе частіше зіштовхуються не в матеріальній площині, а з приводу свободи персоналу у прийнятті рішень та міри його автономності, що серйозно відрізняє сучасних трудящих від пролетарів».
Й.А. Шумпетер запропонував у визначенні сутності класу як явища три визначальні критерії, що дозволяють виокремлювати певну соціальну групу, говорити про неї, як про клас: схожість умов життя, схожість соціального становища, самоусвідомлення.
На цій підставі клас визначається як маси індивідів, що об'єдналися навколо групового стандарту та формують певну психологічну єдність, суспільний клас.
Згідно з позицією Й. Шумпетера суб'єкти економічної діяльності не можуть належати до одного суспільного красу. Водночас схожість умов життя, соціального становища, схожість життєвих філософій та ціннісних суджень щодо соціальних явищ може об'єднувати фермерів, ремісників, промисловців, банкірів, торговців тощо в єдиний клас ділових людей – соціальна група, що об'єднує людей, праця яких має складний і творчий характер. Це сучасний середній клас постіндустріального суспільства.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
