176248 (685561), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Галузева структура характеризує внесок окремих виробництв, галузей, міжгалузевих комплексів у відтворенні ВВП.

Територіальна структура характеризує внесок окремих регіонів у відтворення ВВП. Елементами територіальної структури на макрорівні є адміністративно-територіальні одиниці та інші регіональні утворення.

Соціальна структура відображає розподіл національної економіки за формами власності, за організаційно-правовими формами підприємництва, за рівнем доходів певних верств населення.

ІІ. Структурним ефектом називається вплив структурних змін в економіці на динаміку макроекономічних показників.

Він позитивний, якщо структурні зміни супроводжуються високими темпами зростання економіки. Він негативний, якщо індекс структурних змін має невелику величину, при цьому економічні пропорції консервативні, має місце застій або зменшення обсягів виробництва.

Програми стабілізації економіки можуть реалізуватись переважно двома шляхами – еволюційним і через так звану шокову терапію, тобто за максимально короткий час.

Економічна політика держави на галузевому рівні передбачає такі напрямки:

1. Посилення соціальної орієнтації виробництва в кожній галузі.

2. Формування ефективної структури виробництва в окремих комплексах і галузях шляхом обмеження розвитку сировинних та напівфабрикатних виробництв, збільшення частки виробництв, що мають закінчений технологічний цикл і поліпшують використання власного природно-ресурсного потенціалу.

3. Науково-технічне оновлення виробництв, упровадження ефективних і екологічно безпечних технологій, підвищення якості й технологічного рівня продукції та матеріалів, що виробляються, освоєння їх нових прогресивних видів, які були б конкурентноспроможними на зовнішньому ринку й замінювали імпортні матеріали.

4. Розвиток виробництва задля задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації, підвищення збалансованості економіки та зменшення зовнішньоекономічної залежності України.

ІІІ Структурна політика держави – це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визнання комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.

Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень.

Цілі державної структурної політики:

1. підвищення технічного рівня та конкурентоспроможності продукції;

2. зниження матеріаломісткості та енергоємності виробництва;

3. розвиток конкуренції та обмеження монополізму;

4. встановлення оптимальних макроекономічних пропорцій;

5. ліквідація диспропорцій між галузевими комплексами;

6. ліквідація диспропорцій технічного рівня виробництва різних галузей;

7. раціональні розміщення виробництва та збалансований розвиток регіонів;

8. охорона навколишнього природного середовища.

ІV. Державна інвестиційна політика – це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активацію інвестиційних процесів.

Особливістю сучасних міжнародних економічних відносин є розширення міжнародного руху капіталу порівняно з традиційною формою – міжнародною торгівлею. Переваги іноземних інвестицій перед усіма видами економічної допомоги очевидні. Це можна аргументувати так:

1. прямі іноземні інвестиції служать додатковим джерелом капіталовкладень у виробництво товарів і послуг, розроблення технологій, передових методів управління;

2. іноземні інвестиції не є тягарем зовнішнього боргу держави, а навпаки, сприяють отриманню засобів для його погашення;

3. іноземні інвестиції забезпечують певну інтеграцію української економіки до світової завдяки виробничій та науково-технічній кооперації.

Напрямки державного регулювання інвестиційної діяльності:

1. визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування;

2. податкове регулювання;

3. бюджетне регулювання;

4. кредитне регулювання;

5. проведення гнучкої амортизаційної політики;

6. регулювання участі інвесторів у приватизації;

7. регулювання фондового ринку;

8. експертиза інвестиційних проектів;

9. забезпечення захисту інвестицій;

10. залучення іноземних інвестицій та регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави.

Тема 5. Науково-технічна та інноваційна політика

Науково-технічний прогрес та економічне зростання. Сутність НТП. Вплив НТП на економічний і соціальний розвиток, криву виробничих можливостей, рівноважне економічне зростання. Концепція науково-технічного прогресу.

Необхідність та сутність науково-технічної політики. Розвиток науки як складова економічної політики. Цілі, принципи, завдання та напрями науково-технічної політики. Організаційні засади науково-технічної політики в Україні. Форми та методи реалізації науково-технічної політики. Прямі та опосередковані методи науково-технічної політики.

Державне регулювання інноваційних процесів. Інновації як специфічна форма НТП. Етапи інноваційного процесу. Класифікація інновацій. Фази поширення інновацій. Суб’єкти та об’єкти інноваційної діяльності. Ефективність державної підтримки інноваційних процесів. Витрати на виробництво інноваційного продукту. Ефект інноваційної діяльності. Методи державного регулювання інноваційного процесу в промисловості.

1. НТП – історично обумовлений процес удосконалення засобів, предметів, технічних методів і форм організації праці і виробництва на основі широкого використання досягнень науки; процес накопичення знань, кількісного та якісного розвитку продуктивних сил.

Розвиток НТП переміщує назовні межу виробничих можливостей.

У вивченні світового досвіду управління економікою особливий інтерес становить проблема науково-технічного розвитку. Відомо, що визначальною рушійною силою прогресу техніки в розвинених країнах є конкуренція. Досвід розвинених країн свідчить, що держава тримає найважливіші напрямки науково-технічної політики під контролем та безпосереднім впливом.

2. Науково-технічна політика держави – складова соціально-економічної політики, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері.

Напрями науково-технічної політики:

1. Створення соціально-економічних, організаційних, правових умов для формування ефективного використання науково-технічного потенціалу.

2. Розвиток пріоритетних напрямів науки і техніки та концентрація ресурсів для їх реалізації.

3. Розроблення та реалізація довгострокових державних та науково-технічних проблем.

4. Підготовка наукових кадрів, інтеграція освіти, науки і виробництва.

5. Правовий і соціальний захист наукових і творчих працівників.

6. Створення сучасної інфраструктури науки.

7. Установлення міжнародних науково-технічних зв’язків.

Принципи науково-технічної політики держави:

1. Органічна єдність НТП з економічним, соціальним і духовним розвитком суспільства.

2. Підтримка конкуренції і підприємництва в науково-технічній сфері.

3. Демократизація та децентралізація управління науково-технічною діяльністю.

4. Розвиток освіти, організація підготовки і перепідготовки кадрів.

5. Рівноправність усіх форм організації науково-технічної діяльності.

6. Свобода поширення науково-технічної інформації та пропаганда науково-технічних досягнень.

7. Максимальне використання можливостей світової науки та міжнародного співробітництва.

Науково-технічна діяльність – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій.

3. Інновація – це виробничий фактор, що впливає на формування продуктивності суспільного виробництва й обсягу ВНП у тривалій перспективі.

Інноваційна політика держави має бути спрямована на максимальну підтримку власного інноваційного потенціалу, провідних наукових і конструкторських центрів, а також на забезпечення науково-технічної політики, що відповідає світовому рівню.

Механізм створення та поширення нововведень має три загальні складові, характерні майже для всіх країн:

1. систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень;

2. різні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень;

3. підтримку малого інноваційного підприємництва.

Основними напрямами впливу урядових органів на процеси в інноваційній сфері є планування, фінансово-кредитне регулювання, стимулювання, правовий порядок і організація виробничої діяльності.

Найважливішим напрямом державного регулювання в інноваційній сфері є формування фінансових і законодавчих стимулів для підтримки інноваційних технологій і підприємництва у сфері науки і науково-технічній діяльності.

До стимулів державного регулювання в науковій та науково-технічній діяльності належать:

– кредити, податкові та амортизаційні пільги;

– коригування антимонопольного законодавства;

– інформаційно-консультаційна підтримка;

– інші фінансові пільги.

До системи стимулів інноваційного процесу входять комплексно-правові норми, а саме: промислове охоронне право приватної та інтелектуальної власності і законодавче закріплення інтелектуальної власності та правове регулювання її використання.

Ефективною формою державного втручання в інноваційну та наукову діяльність є створення за участю держави вузівсько-промислових дослідних центрів. Завдання полягає у стимулюванні об'єднання фінансових ресурсів і матеріально-технічної бази промисловості з кваліфікованими кадрами ВНЗ. Засобами такого стимулювання можуть бути стимулювання початкових витрат вузівсько-промислових центрів з коштів державного бюджету; видача підприємствам-учасникам безкоштовних ліцензій на використання розроблених винаходів і відкриттів.

Згідно із Законом України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" основними засобами державного впливу у цій сфері мають бути:

1. національні державні та міждержавні науково-технічні програми;

2. державні замовлення у науково-технічній сфері;

3. державна науково-технічна експертиза;

4. бюджетне фінансування науково-технічної діяльності;

5. патентно-ліцензійна діяльність;

6. метрологія, стандартизація та сертифікація;

7. формування науково-технічних кадрів;

8. створення системи науково-технічної інформації.

Тема 6. Державне регулювання підприємництва

Підприємництво як об’єкт державного регулювання. Підприємництво: економічний зміст і роль в економіці України. Види підприємницької діяльності, їх характеристика. Класифікація форм підприємництва. Інноваційне підприємство. Організаційно-правові форми підприємництва.

Роль держави у становленні підприємницького середовища. Проблеми розвитку підприємництва. Сутність державної політики сприяння підприємництву. Державне регулювання приватизації. Антимонопольна політика держави. Інститут банкрутства та санації підприємств. Проблеми легалізації тіньової економіки в Україні.

Механізм державного регулювання підприємництва. Особливості та перспективи реформування оподаткування обліку та звітності підприємницьких структур. Реєстрація та ліквідація підприємств. Ліцензування підприємницької діяльності. Інспекція та контроль за діяльністю підприємств. Система державної підтримки підприємництва. Правове, матеріально-технічне, організаційне, інформаційне забезпечення підприємницької діяльності. Державні програми підтримки підприємництва.

Фінансові важелі державної підприємницької політики. Податкове регулювання. Дотації, субсидії, субвенції. Державне кредитування. Сприяння розвитку фінансово-промислових груп. Роль державних органів підтримки підприємництва.

1. Підприємництво – це самостійна, ініціативна, господарсько-фінансова, посередницька діяльність громадян, спрямована на отримання прибутку, яка здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність або ж від імені і під майнову відповідальність юридичної особи підприємства (організації).

Господарювання підприємця – це боротьба за можливість організації виробництва, його існування і найкращий результат.

Основні переваги, що визначають роль і місце підприємництва у структурі економіки України, полягають у можливості:

– реалізації суб’єктами підприємництва (юридичними та фізичними особами) своїх здібностей, власного майна, ініціативи, вільного ринкового вибору;

– підвищення рівня мотивації праці;

– швидкої окупності витрат та інвестицій;

– створення широких можливостей для швидкого і якомога повнішого насичення ринку товарами та послугами;

– збільшення кількості робочих місць;

– кращого використання потенціалу підприємств, місцевих ресурсів, фінансово-кредитної і технічної, зокрема зарубіжної, допомоги;

– гнучко та мобільно перебудовувати виробництво відповідно до вимог ринку, що змінюється, а також до завдань розвитку великих фінансово-промислових корпорацій, інноваційних і територіально-виробничих комплексів, у складі яких діють малі підприємства;

Характеристики

Список файлов книги