142991 (685362), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

Субкультура – це автономне відносно цілісне утворення. Вона включає ряд більш менш яскраво виражених ознак: специфічний набір ціннісних орієнтацій, норм поведінки, взаємодії і взаємин її носіїв, набір джерел інформації, яким віддається перевага, своєрідні захоплення, смаки і способи проведення вільного часу, жаргон, фольклор.

Соціальною базою формування субкультури є вплив таких чинників, як вік, етнічне походження, релігія, соціальна група або місце проживання. Цінності субкультури не означають відмови від національної культури, прийнятої більшістю, вони виявляють лише деякі відхилення від неї. Проте більшість, як правило, відноситься до субкультури з несхваленням або недовір’ям.

Іноді група активно виробляє норми або цінності, які явно протистоять пануючій культурі, її змісту і формам. На основі таких норм і цінностей формується контркультура. Відомий приклад контркультури - хіппі 60-х років або "система" в СРСР 80-х років ХХстоліття..

Єдиної усталеної системи поглядів на явище субкультури на сьогодні немає. Кожна наука поняття “субкультура” інтерпретує й описує з позицій своїх предмета та методології. Тому в науці сформувалася низка найпоширеніших підходів до вивчення та опису цього явища.

2.3 Типологізація підходів до вивчення субкультур, класифікація й ознаки неформальних об’єднань

Типологізація підходів вивчення субкультур:

Системно-динамічний підхід полягає в поданні субкультури як складної системи, що зазнає фазових перетворень.

Синергетичний підхід описує взаємодії субкультур як такий процес, що розгортається хаотично. У цьому процесі одні субкультури посилюються (кооперативний ефект), а інші гаснуть.

Інформаційний підхід подає образ культури (субкультури) як поєднання соціальних феноменів з інформаційними, де колективна свідомість (що несе в собі духовні цінності) формується в процесі передавання інформації від індивіда до індивіда, а ЗМІ (телебачення, радіо, преса) активно впливають на цей процес.

Генетичний підхід полягає в ототожненні системи духовних цінностей з набором генів.

Ієрархічний підхід інтерпретує культуру як ієрархічно організовану систему, в котрій культури вищого рівня розвиваються за своїми законами, відмінними від законів нижнього рівня.

Трофічний підхід дотримується принципу: верхній рівень розвивається за рахунок нижнього. Трофічні рівні вибудовуються в ланцюжок, початком якого є перетворення світу людських почуттів в мисленневі образи. Екологічний підхід розглядає субкультурні спільноти як цілісні утворення в широкому соціокультурному середовищі.

Епідеміологічний підхід уподібнює процес формування субкультур поширенню інфекційної хвороби: збудник — соціальний міф, формуючись у масовій свідомості, передається від індивіда до індивіда, охоплюючи масу вразливих¹⁰.

Когнітивний підхід полягає в уявленні про субкультуру як систему пізнавальних теоретичних конструктів, крізь призму яких сприймається навколишня дійсність¹¹.

Окрім вищеназваних підходів у межах гуманістичної традиції відомі методологи Шварц і Якобс¹² виокремили два основні напрями, які обирають різні дослідницькі стратегії (парадигми) вивчення та опису субкультури — реконструкція життєвого світу та вивчення соціальних форм. Коротко схарактеризуємо їх. Реконструктивістська стратегія (парадигма) має на меті якнайповніше відтворення світобачення представників певної групи, її картини світу. Основним методом дослідження виступає феноменологія. В межах цієї стратегії вирізняють ще два напрями (феноменологічні моделі): сцієнтизм та екзистенціалізм. З позицій сцієнтизму, всі люди мислять приблизно за одними принципами — згідно вимогам наукової методології, висувають та перевіряють гіпотези, створюють теорії та фальсифікують їх. Весь життєвий світ тут можна уявити як сукупність знань, котрі розвиваються згідно законів розвитку наукового знання. Протилежним є екзистенційний напрям. Основну увагу тут приділяють аспектові емоційних переживань, а не мислиннєвим структурам, як у сцієнтистів.

Стратегія, що вивчає соціальні форми (інструктивістська парадигма), має на меті вивчення правил, котрі дають змогу самому досліднику стати членом даної субкультури. Форми становлять типові взірці соціальної взаємодії, такі, як привітання або залицяння. Форми задаються правилами, що визначають, які ходи припустимі в цій грі, а які ні, однак партії, що складаються з ходів, є результатом творчості самих учасників. Вивчаються саме ігри та правила мислення й дії, що утворюють їх. Символічні системи виникають як засіб адаптації до навколишньої дійсності та вирішення нагальних проблем; “ці системи передаються в ході інкультурації передусім як інструкції з поведінки в деяких проблемних ситуаціях. Більшість “субкультур” (хоч би що це слово означало) не мають повних текстів, котрі б передавали загальний світогляд їх учасників, однак всі вони роз’яснюють новачкам, як їм себе поводити та як їм себе почувати”.¹³

Звісно, вся сукупність наукових підходів не обмежується цим переліком, але ці підходи є найбільш поширеними і саме на їх основі здійснюються спроби типологізації та інтерпретації субкультур.

Класифікація й ознаки неформальних об’єднань:

Класифікація по В.М. Фрадкину:

• просоціальні, асоціальні, антисоціальні;

• групи приналежності й референтні;

• більша й малі (тут мова не про кількість, а про якість (групи, у яких всі підлітки безпосередньо спілкуються один з одним – малі, а де не можуть спілкуватися – більші));

• постійні й випадкові;

• с демократичним з авторитарним підпорядкуванням;

• різновікові й одновікові;

• одностатеві й різностатеві й т.д.

Класифікація по А. В. Толстих:

а) суспільно-політичні групи (ставлять метою пропаганду певних суспільно – політичних поглядів , неагресивні);

б) радикали (любера, скины – дуже агресивні (лідери – в основному зі старшого покоління));

в) еколого-етичні групи (“зелені”);

г) групи способу життя (властиво неформально-молодіжні об’єднання – панки, хіпі й т.д.);

д) нетрадиційно-релігійні (сатаніти, буддисти, культові групи);

е) групи по інтересах (значківці, філателісти, спортивні й музичні фанати).

Неформальні молодіжні об’єднання розрізняються по характеру соціальної спрямованості їхньої свідомості й поводження, типу групових цінностей, особливостям проведення дозвілля. Найбільш популярними з них є групи аматорів сучасної музики, танців, різних видів спорту (футбольні вболівальники, культуристи) – близько 80%. Менше поширення у нас в країні одержали групи, зайняті суспільно-корисною діяльністю – охороною пам’ятників культури, захистом навколишнього середовища й т.д. – не більше 4%. Є групи, чиє поводження може бути охарактеризоване як соціально патогенне й навіть злочинне: наркомани, токсикомани й інші. Такі групи становлять приблизно 9% всіх неформальних молодіжних груп¹⁴ .

Сучасна молодіжна субкультурна арена України включає, в основному, різноманітні глобально поширені стилі і формації. Хоча більшість з них представлені як на Заході, так і в межах колишнього СРСР, все ж таки субкультурне молодіжне середовище набуває визначеної, хоча і не завжди явної специфіки, яку можна назвати терміном Робертсона «глокальной» (глобальний+локальний). Особливо цікавими в цьому плані є неформали, які є складною взаємодією різних, часто зовні легко впізнаних, видовищних молодіжних напрямів, рухів і стилів. Сучасні неформальні групи України – це аналоги «класичних» субкультурних молодіжних формацій Заходу. Хоча неформали відрізняються своїми інтересами і світоглядом, вони дуже часто схильні сприймати себе – і часто сприймаються іншими – як частина або навіть уламки певної цілісності, одним з проявом якої можна вважати молодіжне мегаспільноту або мережу – Систему.

Найбільш відомі субкультури:

Байкери; Гопники; Любери; Віжуал кідс; Готи; Джанглісти; Кібер-готи; Металісти; Моди; Панки; Растамани; Рокери; Рейвери; Репери; Скінхеди; Cтрейт-ейджери; Хіп-хоп; Емо-кіди; Ультрас; Хули; Геймери; Демосцена; Марио бой; Отаку; Хакери; Анархісти; Анті фа; Бітники; Вагани; Зелені; НС-скінхеди; Нью-Ейдж; Хіпі; Яппі; Гомосексуали; Лесбіянки; Трансвестіти; Нудісти; Падонкі; Реконструктори; Рольовий рух; Коммунарський рух; Урологи; Дракони; Інакші; Толкієністи; Теріантропи; Фуррі; Граффітчики; Вегетаріанці.

Це далеко не весь список субкультур, але немає можливості про кожну розповісти. З загальної маси вирізняються найбільш помітні та незвичайні.

У західному суспільстві прийнято вести відлік молодіжних субкультур або від «бітників», або від «модов» і «рокерів». Перші створили цілий пласт культури, власний міф Дорогі. Другі дійшли до нас тільки по ностальгічних фільмах з Голлівуду про 50-і роки. Але і тих і інших дуже багато що не влаштовувало в домінуючій культурі споживчого суспільства, і досить велика частина молоді не бачила можливості реалізувати себе у межах суспільних схвалюваних норм.

Бітники. Манхеттен знаходиться в самому центрі Нью-Йорка, на острові. На півдні Манхеттену знаходиться район Грінвіч-віллідж. Вузькі вулиці і провулки, удома з червоної цеглини чергуються з тими, що фарбують білою фарбою фасадами будинків. Вікна і двері фарбують яскравими святковими фарбами. Тут маса лавок, магазинів, затишних кафе, пивних, в яких виступають джаз- і поп-музиканти.

І в Грінвіч-Віллідж проникає гендлярський дух індустрії розваг, але все таки цей квартал зберігає неповторна зовнішність. Справа не в тому, що нью-йоркська мерія поставила квартал під захист як пам'ятник архітектури і культури, але і тому що нинішні мешканці Грінвіч-віллідж і сьогодні живуть по-своєму, накладаючи специфічний відбиток на цей куточок Нью-Йорка. Тут і тепер селяться художники і поети авангардистського напряму.

Жителі Грінвіч-Віллідж хотіли відмежуватися від «нормальних» уявлень, підкреслюючи свою зневагу до комфорту і добробуту, до яких так прагне середній житель Нью-Йорка. Поселялися там на початку 50-х років в покинутих і малокомфортабельних квартирах. Жителі були 20-30-річні. У перші післявоєнні роки серед них стала особливо прикметною група молодих людей, переважно студентів художніх коледжів, які висунули досить чітку програму протистояння життєвим поглядам своїх батьків і розхожим мудростям університетської професури.

І зовні вони відрізнялися від всіх інших: вважали, що можна одягатися як завгодно, лише б не виглядати конформістськи. Тому їх прикрашали довге волосся і розтріпані бороди, зношені джинси з бахромою по коліна, ремінні сандалі, темні сонячні окуляри, заляпані фарбою берети, химерні капелюхи і т.д. Дівчата віддавали перевагу чорним колготкам, взагалі чорне було в моді, вони майже не причісувалися і не користувалися косметикою. Вони називали себе бітниками – «битим поколінням».

Назву винайшов Джек Керуак (1922-1969) – один із засновників цього руху. У 1952 році газета The New York Times вперше написала про «бите покоління», що вийшло з останньої світової війни не тільки спустошеним, таким, що розгубив всі відчуття, але і «вимотаним», відбитим в біфштекс. Журналісти стали зараховувати до «битого покоління» і тих американських письменників, яких раніше об'єднували поняттям «Загублене покоління»: Е. Хемінгуей, Д. Пассос, Э. Камминг і Ф.С. Фітцджеральд. У своїх книгах вони описали душевне сум'яття, невіру в буржуазну мораль, відсутність перспектив. Вони відчував себе відторгнутими суспільством.

Протест «битого покоління» теж прийняв літературні форми. Серед найбільш видатних літераторів можна назвати поетів Олена Гинзберга, Лоуренса Ферлінгетті, Грегорі Корсо і письменників Джека Керуака, Уїльяма Борроу і Лероя Джонса. Вперше поети «біта» з’явилися у вогнях рампи в жовтні 1955 року – вони організували виступ в Сан-Франциско. Велику увагу звернув на себе Ален Гинзберг, який зачитав 112-строфний вірш «Вий»:

Молох! Твої споруди – судилище!

Молох – гігантський іподром!

Молох – айсберг війни!

Молох – урядові гноми!

Молох! Дух твій – машини!

Молох! Твоя кров – потік монет!.

Моральний ригоризм, зведений поетами «бита» в непорушний принцип, привертав прогресивні верстви населення і викликав певну симпатію.

Бітники скептично відносилися до науково-технічної революції в умовах панування монополій, що відчужує результати праці самого виробника і що поневолила творчу особу. Вони дуже тонко відчули пороки розвитку американського суспільства і обрушилися на них зі всією пристрастю і інтелектуальною потужністю. Буржуазному благополуччю, ідеології «гострих ліктів» і прагненню до баришу бітники хотіли протиставити обмеження і аскетизм, мінімум особистого споживання, трепетне відношення до життя як до найбільшої цінності, чесні відносини між людьми. Вони вважали за краще не знати нічого про суспільство, не читали газет, не мали ні радіо, ні телевізорів. Бітники прагнули міняти місце проживання, не знаходитися довго на одному місці.

Життя без конкретних зобов'язань, без певної мети і занять, охота за враженнями, але і за прихильністю і любов'ю. Знаходитися в дорозі, «On the road» - формула існування бітників, для них це означало бути абсолютно вільним і незалежним. Якщо придивитися уважно, можна відмітити, щось, що було задумане, як спроба вирватися з ланцюгів, оберталося круговоротом гонки від одного міста до іншого, від авеню великих міст до сільських вулиць, відвідинами нічних барів, мозаїці художніх виставок, виступам поетів і джазових груп. Протест залишився на рівні заколоту, замість американського способу життя з'явився бітнтковський спосіб існування. Лише одиниці вийшли за рамки констатації вад капіталістичного суспільства і гучних вигуків. Люта атака на світ хмарочосів і монотонних житлових кварталів залишилася без наслідків. Це була боротьба Дон – Кихота з вітряними млинами.

Характеристики

Список файлов ВКР