142841 (685355), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Сучасний економічний стан України засвідчує, що перехід до цивілізованого ринку, ринкової економіки не може бути обвальним, нерегульованим. Адже відсутність необхідної правової бази, послаблення державного регулювання економічними процесами нині негативно впливають на економіку республіки. Не справдилися агітаційно-гаслові запевнення деяких політичних лідерів про те, що ми, завдяки виробництву найважливішої для населення і суспільства у цілому продукції, на порозі нового «економічного дива», або, що « Захід нам допоможе». Результатом такої невиваженої, науково необгрунтованої, перевіреної в усіх аспектах політики стали: закриття та перепрофілювання багатьох підприємств; безробіття; грубі порушення господарського законодавства, яке має значну кількість прогалин у правовому регулюванні характерних для цього часу економічних відносин; відсутність дійового контролю за господарською діяльністю і що особливо важливо, - за витратою коштів, насамперед валютних; фактична втрата важелів управління економічними процесами, що у більшості випадків зумовлено розірванням господарських зв'язків між різними суб'єктами господарювання і як наслідок цього – величезний відсоток корумпованості і хабарництва на всіх рівнях Державної влади, рекет, розгул організованої злочинності у різних її проявах.
Це переконує, що громадянське суспільство - це дуже складний, чутливий, структурований суспільний організм. Але все ж можна стверджувати, що вирішальна роль у ньому, з точки зору його найбільш загальної характеристики, належить рівню розвинутості приватної власності в різних її формах, кожна з яких повинна органічно поєднуватися з економічним устрієм суспільства тієї чи іншої конкретної країни. Відомий російський правознавець, філософ, релігійний мислитель І. О. Ільїн особливу її роль вбачав у тому, що:
«1. Приватна власність відповідає тому індивідуальному способу буття, який дано людині природою. Вона йде назустріч інстинктивному і духовному життю людини, задовольняючи його природне право на самодіяльність і самостійність.
2. Приватна власність викликає у людині інстинктивні і духовні мотиви для натхненної праці, для того, щоб не шкодувати своїх сил і створювати краще. Вона розвиває господарську підприємливість і особисту ініціативу.
3. Вона дає власнику почуття впевненості, довіри до людей, до речей і до землі, бажання вкласти у господарський процес свою працю і свої цінності.
4. Приватна власність вчить людину творчо любити працю і землю, своє оточення і батьківщину.
5. Приватна власність будить і виховує у людині правосвідомість.
6. Вона виховує людину для господарської солідарності, що не порушує господарської свободи.» [6, 127 -128.]
І до того часу, доки українське суспільство не стане таким, доки в ньому не сформуються й інші риси громадянського суспільства, про які йшлося вище, говорити, що в Україні воно існує, передчасно. Країні необхідно еволюційним шляхом здійснити величезні, революційні соціальні перетворення, які за своєю складністю набагато перевершують в економічному, політичному, культурному значенні ті складнощі, які виникли після Жовтневої революції або Великої вітчизняної війни. Адже тепер завдання полягає не у тому, щоб за допомогою владно-авторитарних методів забрати, переділити чи навіть відбудувати, а в тому, щоб відродити приватну власність, сформувати цивілізоване підприємництво, поєднати його розвиток із соціальним захистом тих, хто безпосередньо ним займатися не може, а також тих, хто об'єктивно через ті чи інші причини не здатний забезпечити собі гідне існування. Цього слід досягти, використовуючи демократичні методи, на основі лібералізму, переборюючи «тіньову економіку» і її сучасну торговельне-лихварську орієнтацію. Мафіозні структури, що у великій кількості існують в економіці сучасної України, ніколи не приведуть до цивілізованого ринку, оскільки ніколи не відмовляться від неконкурентного типу поведінки, прагнення до торгової монополії і знищення конкуренції, в тому числі і фізичного, завжди будуть орієнтуватися на спекулятивний надприбуток шляхом створення дефіциту товарів і сировини, розвиваючи невиробничу сферу, зміцнюючи зв'язки з корумпо-доиими представниками державно-владних структур і т. ін. Україна не може йти шляхом більшості країн Латинської Америки, де ось уже близько двохсот років будують «цивілізований ринок», але все одно в країні низький рівень розвитку, злидні, соціальні натаклізми і антагонізми, субкримінальний капіталізм [7, 182.].
Російський вчений С. Франк у суспільному житті виокремлює два початки: планомірність і спонтанність, які представлені двома структурами - державою і громадянським суспільством. Наявність цих двох структур, на його думку, пов'язана відповідно з, планомірністю і спонтанністю, а вони зумовлюють у суспільстві консерватизм і творчість, і те й інше є необхідним для соціального розвитку. Звідси, все, що стосується формування і розвитку громадянського суспільства, залежить від держави, і навпаки. Він писав: «Державність так само неможлива без своєї природної основи - громадянського суспільства з його самочинно утвореною тканиною, - як останнє неможливе без планомірної єдності держави, що оформлює його.» [8, 141-152.]
Українській державі для успішного формування громадянського суспільства слід насамперед забезпечити встановлення політичного компромісу між різними політичними партіями та політичними силами, які діють у країні. Загальновідомо, що усякий консенсус вимагає поступитися деякими власними інтересами і позиціями заради об'єднання зусиль для досягнення чогось більш загального. При цьому політичні лідери мають зрозуміти, що у політиці, як, до речі, і в науці, проста кількісна більшість не має значення, а тому немає сенсу в тому, щоб підкорити собі усю політичну сферу. Політичні зусилля слід насамперед спрямовувати на те, що об'єднує суспільство у вирішенні завдань виходу з соціальної і економічної кризи. Поки такої єдності у суспільстві не буде, не варто розраховувати на значні позитивні зміни, а отже, і на формування громадянського суспільства.
Сформульовані роздуми щодо знаходження консенсусу у суспільстві стосуються міжнаціонального і міжконфесійного питання в Україні. Деяким особливо «радикальним» політикам слід взяти до уваги, що в Україні проживає значна кількість неукраїнців, їх нараховується близько 14 млн, що за своєю чисельністю більше, ніж населення Болгарії і Угорщини. До того ж вони проживають зовсім по-різному. Так, євреї і білоруси, кількість яких досягає 1 млн, живуть розкидано, переважно у містах, а молдавани, румуни, греки, поляки - компактно і в деяких регіонах становлять більшість населення. В нашій державі представлене населення із слов'янськими, романо-германськими, тюркськими та іншими мовами. Існують практично всі конфесії християнства: православні, греко-католицькі, протестанські, різноманітні християнські секти. Багато людей проповідують іудаїзм, іслам, буддизм тощо.
Тому при формуванні вітчизняного громадянського суспільства надзвичайно важливо по-новому підійти до вирішення цієї проблеми. Але, безперечно, її розв'язання можливе тільки на дійсно демократичній основі, складовими якої є розвиток принципу самовизначення і одночасного поширення народовладдя на інтернаціональній основі. А тому на сьогодні у цьому аспекті найважливішим завданням є створення дійових суспільних, політичних і економічних механізмів, що забезпечують органічне сполучення національних та інтернаціональних інтересів. Таке сполучення, насамперед, можливе у вигляді відповідного закріплення прав і свобод, яке набуває у демократичній державі вигляду трикутника. «В його основі права людини, потім права меншин, а вже за ними права народів, їх рівність. Визнаючи це, ми правильно зможемо побудувати концепцію сучасної і майбутньої національної політики в країні» [9, 100.].
Ще однією надзвичайно важливою проблемою України у дьому напрямі є відсутність політичної волі її державних лідерів. І насамперед це стосується органів виконавчої влади, яких слід бути більш рішучими і розумно реагувати на висловлювання того чи іншого депутата, партійного лідера, навіть офіційних і неофіційних представників інших держав, була б реальна гарантія того, що наше суспільство поступово розвивалося б і могло створити повноційне громадянське суспільство. Політичні дебати на симпозіумах і конференціях, заклики до громадськості, закордонні відрядження, навіть хаотичні намагання щось робити самі по собі не здатні забезпечити створення громадянського суспільства.
Як було зазначено Е. Коулі в англійському журналі «Економіст», що політична воля є «ахіллесовою п'ятою» українського керівництва. Саме політичної волі йому не вистачає для здійснення економічних реформ. Для цього процесу необхідно мати чотири чинники: продуманий план; люди, які здатні його реалізувати; фінансову допомогу; політичну волю щодо здійснення цих реформ. Вважаючи, що перші три умови є, автор виказує свої сумніви, щодо політичної волі. Нам потрібен поміркований лідер, який би об'єднав спільною ідеєю регіони України, дав відчуття загальної долі і сформував би політичну волю, щоб здійснити те, що треба здійснити [10, 8].
Можна також погодитися з Е. Коулі в тому, що кадрам державного керівництва України притаманний низький, професійний рівень, що і призвело до значних управлінських помилок у фінансово-грошовій політиці, приватизації, проведенні земельної реформи та інших управлінських діях. Автор захоплюється терпінням, з яким українці ставляться до некомпетентності своїх керівників, називаючи його слов'янським стоїцизмом.
«Український стоїцизм» не повинен перерости в песимізм, а тим більще в егоїзм, особливо в державних структурах - це теж одне з головних, ідейно-духовних завдань держави. Бажано, щоб на рівні політичних і державних лідерів, виробників і науковців, простих громадян не було послідовників М. Штірнера з його «союзом егоїстів» і Ф. Ніцше, який вказував, що «... життя ґрунтується на неморальних передумовах і усяка мораль відкидає життя» [11, 215.].
Тут пропагується принцип егоїзму, що є негативним передусім тому, що він прямо суперечить соціальній справедливості, яка за всіх інших умов обов'язково повинна бути забезпечена у громадянському суспільстві. Хоча слід визнати, що останнім часом в Україні, в науково-публіцистичній літературі з'являється все більше теорій про необхідність формування в межах громадянського суспільства «аристократичної економічної еліти», «первинного накопичення капіталу, будь-якими шляхами і засобами», заперечення принципу рівності не тільки в його абсолютному розумінні, з чим за певних умов можна погодитися, але й у плані забезпечення кожному рівних можливостей для здійснення своїх позитивних ініціатив тощо.
На противагу цьому заслуговує на увагу позиція С. Франка з питання прав особи, зокрема права власності. Він розглядає власника, як уповноваженого володіти, користуватись і розпоряджатися нею для служіння громадянському суспільству. Вчений стверджує, що: «Приватна власність є реальною умовою буття людини як духовно-тілесної істоти; тим самим вона є реальною умовою його свободи як члена суспільного цілого, а отже, умовою буття самого громадянського суспільства» [27, 141-152].
Тобто власність у розумінні С. Франка, по-перше, дає індивідуальну свободу людині, по-друге, забезпечує йому владу над навколишнім середовищем і, по-третє, пов'язує людину з суспільством, робить її його повноцінним членом. Як зазначає Б. Констан: «Дух власника не набувається настільки ж легко, як сама власність. Збережи мене Боже думати, що багатство повинно уявляти собою якусь привілегію! Усі природні здібності, аналогічно, як і суспільні привілеї, повинні знайти своє місце у політичній організації і талант є не меншим багатством, ніж достаток. Але у добре організованому суспільстві талант завжди веде до достатку. Когорта колишніх власників поповнюється новими членами - такий єдиний шлях розвитку, розвитку прогресивного, невловимого, що включає у себе часткові зміни. Поступове і еволюційне збагачення - зовсім інша справа, ніж насильницьке захоплення власності. Людина, що збагачується за рахунок свого виробництва або своїх здібностей, вчиться цінити те, чого вона набуває. Той, хто збагачується за рахунок пограбування, стає негідним того, що награбував» [12, 204].
Основна форма збільшення приватної власності у повсякденному житті - це підприємництво. Саме воно духовно збагачує та дає життя громадянському суспільству, а тому держава теж не може стояти осторонь. Загалом за сутністю свого спрямування завдання полягає в тому, щоб рішуче посилити роль державної влади у регулюванні, на демократичній основі, перш за все економічних суспільних відносин. Певною мірою слід повернутися назад, щоб ліквідувати всі негативні результати придбання, володіння, використання та розпорядження державним та громадським майном. Держава повинна повернути собі довіру трудового народу, рішуче діяти у напрямі здійснення реформ і захисту прав і свобод людини і громадянина. На думку І. Ільїна про те, що: «Приватна власність це влада: безпосередньо - над речами, але опосередковано - і над людьми. Не можна надавати владу, не навчаючи користуватись нею. Приватна власність це свобода. Не можна надавати свободу, не привчаючи до її благовикористання. Приватна власність - це право: цьому праву відповідають не тільки юридичні обов'язки, що зазначались, але й морально-соціальні і патріотичні - неписані обов'язки. Приватна власність означає самостійність і самодіяльність людини: не можна виходити з припущення, що кожний з нас «від природи» дозрів до неї і вміє її здійснювати в житті». [13, 132.].
Здається, що саме на цих теоретично-методологічних основах та їх принципах і повинно формуватися громадянське суспільство в Україні, враховуючи ті особливості, про які буденаписане у наступній главі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
