142841 (685355), страница 5
Текст из файла (страница 5)
2.2 Функціонування та розвиток нових громадських об'єднань – основний шлях створення та функціонування громадянського суспільства в Україні
Спалах активности в період боротьби за незалежність 1989-91 рр., як специфічний прояв громадянської активности періоду революційних змін в суспільних інститутах, неминуче мав відійти в минуле. Йому на зміну прийшов період творення організацій зовсім нового для посттоталітарних країн типу, які формуються дійсно знизу і намагаються розв’язувати проблеми громадян зусиллями самих громадян. Немає нічого дивного в тому, що це не відразу проходить успішно: значна частина новоутворених організацій відмирає, виявившись із тих чи інших причин недієздатною. Однак, утворюються нові спілки та асоціації, і загалом процес триває. За час після здобуття незалежности Україна пройшла значний шлях нарощування числа та вдосконалення якости різноманітних громадських спілок, асоціацій, фондів, інших добровільних організацій, що створюються з ініціативи громадян і входять до “третього сектора” [13, 123].
За даними Центру інновацій і розвитку на початку 2009 р. в Україні налічувалось біля 30 000 зареєстрованих громадських організацій, з яких понад 800 (біля 4%) мали загальноукраїнський статус. Це доволі високий показник, особливо, якщо врахувати, що за 2 роки перед тим в Україні було зареєстровано 20 000 організацій, а у 1995 р. їх було усього 4 тис. Найбільшу частку складають благодійні фонди та організації (20 всеукраїнських благодійних фондів та 300 благодійних організацій). На другому місці – жіночі об’єднання (215). Далі йдуть: культурно-освітні й мистецькі організації (70), об’єднання національних меншин (65), молодіжні організації (36), правозахисні (понад 30) групи, а також природоохоронні, релігійні, допомоги жертвам Чорнобиля, допомоги літнім людям та інвалідам тощо. Найбільша частина всеукраїнських організацій функціонує у великих містах, серед яких на першому місці Київ, потім – Харків, Львів, Одеса, Донецьк та інші [14, 664-665].
Важливим аспектом аналізу громадських організацій є їх класифікація. Окрім можливости кваліфікованого обліку, вона дає змогу змалювати загальну картину існуючої мережі горизонтальних зв’язків між членами суспільства, визначити, які форми суспільної активности більше, а які менше розвинені. Оскільки діяльність організацій є дуже багатогранною і вони вступають в найрізноманітніші суспільні зв’язки з іншими підструктурами суспільства, то критеріїв такої класифікації може бути чимало. Найголовніші серед них: суб’єкт та об’єкт діяльности, сфера діяльности, вид і спрямованість діяльности, мета організації тощо.
За суб’єктом діяльности ми виділяємо жіночі, молодіжні організації, об’єднання ветеранів, пенсіонерів тощо. У цьому випадку нас передовсім цікавлять питання хто об’єднався? “чиї” це організації?
Інше питання: заради чого люди об’єдналися? Критерієм класифікації тут є мета організації. Наприклад, вирішення проблем, пов’язаних з аварією на Чорнобильській АЕС, – це настільки важлива мета, що незалежно від того, хто і як буде діяти, вона об’єднує в окремий клас усі організації, що спрямовані на її досягнення. Іншим прикладом можуть бути організації, що брали участь у масовому русі в США проти війни у В’єтнамі в 60-ті роки.
Важливим є питання, у якій сфері суспільного життя діють організації? Критерій – сфера діяльности. Від нього залежить конкретний зміст того, що люди роблять: чи це кредитна спілка, яка допомагає своїм членам розв’язувати фінансові проблеми, чи танцювальний клуб, в якому молодь проводить вільний час. За цим критерієм ми виділяємо організації культурно-освітні, екологічні, соціальної допомоги, спортивні тощо.
Ще один критерій – тип і спрямованість діяльности організації щодо того суб’єкта, який її утворив. Це може бути благодійна діяльність, спрямована на допомогу іншим, на те, щоб допомогти людям, які не можуть з певних причин (через брак сил, ресурсів, ґарантованих прав) захистити себе самі. Прикладом можуть бути організації, що допомагають інвалідам, бідним, потерпілим від лиха, правозахисні групи тощо. Іншою є діяльність, спрямована на захист власних групових інтересів. Робітники об’єднуються з цією метою у профспілки, знедолені групи утворюють свої організації, щоб спільно, громадою домагатись врахування своїх інтересів чи задоволення потреб. Є й такі організації, діяльність яких спрямована на вирішення проблем, з якими стикаються люди, власними силами членів об’єднання (такими є гаражні кооперативи, кредитні спілки). Діяльність може бути також спрямована на задоволення потреби в саморозвитку, відпочинку і розвагах, бо де ще люди більше потребують спілкування з іншими, до себе подібними, як на дозвіллі? Ця потреба реалізується через утворення об’єднань “за інтересами” або аматорських спілок та клубів. Є, нарешті, ще один тип діяльности – діяльність, спрямована на вирішення загальносуспільних проблем: реформування освіти або економіки, впровадження певних ініціатив тощо. Ці організації близькі до громадсько-політичних рухів і часто переростають в них.
Отже, відповідаючи на питання: що саме, як і для кого роблять люди, які об’єдналися, ми можемо виділити доволі багато видів громадських організацій. Найістотнішою характеристикою будь-якої організації є усе ж тип діяльности, що визначається її спрямуванням та змістом. На ньому й мала б ґрунтуватися загальна типологія НДО, складена, наприклад, за такою схемою:
А. Організації, діяльність яких спрямована на самих себе.
АІ. Захисні, що найчастіше виступають як групи тиску, що домагаються врахування своїх інтересів на урядовому рівні
АІІ. Самодопомогові
АІІІ. Аматорські (любительські)
Б. Організації, діяльність яких спрямована на інших.
Б1. Благодійні фонди
Б2. Благодійні організації
Б3. Правозахисні групи
Б4. Громадсько-політичні й політичні організації та рухи.
Найскладнішою і найрізноманітнішою є палітра організацій класу А1, куди входять об’єднання підприємців та клуби ділових людей; професійні робітничі спілки (традиційні та нові, незалежні від держави та керівництва підприємств); фермерські організації; об’єднання військовиків та працівників поліції; професійні об’єднання інтелігенції та службовців; творчі спілки, а також більша частина жіночих, молодіжних, студентських, ветеранських об’єднань. Захисні організації в Україні – доволі численні, але ще не всі мають якості справжніх суб’єктів громадянського суспільства. Якщо об’єднання підприємців, молоді, жінок, етнічних груп діють доволі успішно, то робітничі та інші профспілки часто залишаються бюрократизованими структурами, які мало значать для своїх членів. Втративши функції розподілу соціальних благ, які перебували в їх розпорядженні за комуністичного режиму, вони не стали справжніми захисниками економічних, соціальних та політичних інтересів своїх членів. Інакше й не може бути, оскільки до одних і тих самих офіційних профспілок, які входять до ФНП (Федерації незалежних профспілок), часто належать і робітники, і підприємці. Претензія на те, що Федерація об’єднує 18 млн. членів, є безпідставною, бо занепали не лише більша частина старих профспілок, а й підприємства, на яких вони діяли.
Кориснішими і перспективнішими є т.зв. нові або вільні профспілки, а також фермерські організації, що утворились у період переходу до ринку й демократії. Однак Об’єднання вільних профспілок, яке нараховувало 150 000 членів, розпалось у 2006 р. Тепер частина таких профспілок діє самостійно, частина – через Конфедерацію профспілок. В акціях протесту найчастіше беруть участь Вільні профспілки шахтарів Донбасу, федерація “Солідарність” працівників кооперативів, дрібного й малого бізнесу та деякі інші.
Чимало в Україні аматорських спілок, в які люди об’єднуються заради проведення дозвілля. Згідно з концепцією “соціального капіталу” Р. Патнема, вони також формують якості, необхідні людям для життя в демократичному суспільстві: соціабельність, толерантність, довіру до інших. Однак у кризових умовах України їх значення, звичайно, менше, ніж інших типів організацій; адже вони мало докладаються до подолання кризового стану та спадщини тоталітаризму у правовій та інших сферах суспільного життя. А вкрай необхідні самодопомогові організації, як-от господарські об’єднання, кредитні спілки, сусідські об’єднання, самоврядні комітети, самодіяльні органи безпеки і протипожежної охорони, фонди розвитку, будівництва пам’ятників, церков тощо, розвинені значно менше.
Успішно розвиваються, при значному сприянні міжнародних фондів та організацій, об’єднання групи Б. Благодійні фонди та організації, на зразок загальноукраїнського фонду допомоги інвалідам “Надія”, справді гуманізують суспільство. Благодійні організації створюються при церквах, у межах жіночого руху. Зароджується меценатство та благодійна діяльність серед українських підприємців. В Україні поки що небагато заможних і багатих людей, які до того ж хотіли б вкладати гроші у суспільні справи, займатись благодійництвом чи надавати спонсорську допомогу. Законодавство також поки що не сприяє витрачанню коштів на благодійні цілі. Тим приємніше, що за даними авторів проекту “Бізнес і благодійність” із львівського Ресурсного центру лише 5% українських підприємців не підтримують благодійність взагалі та 7% не зацікавлені в ній. 72,8% підприємств, навпаки, тією чи іншою мірою були втягнені в благодійну діяльність. У більшості випадків, проте, їхня участь обмежувалась одноразовим наданням допомоги окремим особам або організаціям.
Важливим показником розвитку громадянського суспільства є не тільки число організацій, але й участь людей у їх діяльності: громадська залученість або волонтеризм. Тут, на перший погляд, картина менш втішна: частка населення, зайнятого громадською діяльністю не лише невисока, вона ще й має тенденцію до зниження. За даними соціологічних опитувань фонду “Демократичні ініціативи” від 2007 до 2009 рік відсоток людей, які заявили про свою приналежність до тих чи інших громадських організацій, зменшився від 17,8% до 12,0% [16, 14]. У 1999 р. за даними опитувань Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) таких було тільки 9% [17, 665].
Ці цифри не є катастрофічними для умов України. Адже раніше люди масово залучались до формальної участи у нібито громадських, але підконтрольних державі організаціях на зразок ТСО, традиційних профспілок тощо. Цей різновид масової залучености справді відмирає. З іншого боку, залученість на рівні 9-12 відсотків не є надто низькою для країни, яка перебуває в стані тривалої кризи. За таких обставин важливо враховувати не лише фактичну участь, а й тенденції щодо потенційної готовности українських громадян приєднатися до певного виду НДО та розуміння ними ролі НДО в демократичному суспільстві.
За даними всеукраїнського опитування громадської думки про НДО, проведеного в Україні в травні 2006 р. за підтримки IFES, 51% українців вважали, що НДО дуже важливі для суспільства, тоді як 25% вважали їх неважливими, а ще 24% не мали жодної думки з цього приводу [18, 2]. Високо оцінювали значення НДО люди, котрі живуть у великих містах (наприклад, кияни), молоді (особливо у віці 18-24 років), особи з високою освітою та прозахідною орієнтацією. Найменш освічені переважно вагалися з відповіддю. Дослідники з цього роблять висновок, що піднесення загального рівня освічености громадян, а також просвіта щодо ролі громадських організацій і принципів їх діяльности може підвищити авторитет НДО в очах населення України.
Те ж саме опитування показало, що тільки 25% респондентів не бажали приєднатися до жодного різновиду громадських організацій та 5% не мали позиції з цього питання. Інші ж вказали на той чи інший вид об’єднань, у яких вони згодні були б працювати. Серед старшого покоління найбільшим авторитетом користувались організації споживачів, благодійні та релігійні об’єднання, серед молоді – спортивні, молодіжні, екологічні, за інтересами споживачів. Доволі значна частина опитаних (12%, а в Києві – 18%) готові були приєднатись до жіночих організацій. Позитивна налаштованість на громадську участь у Києві (його взято як зразок великого міста) та серед молоді вища, ніж в середньому по вибірці. Отже, в суспільстві загалом є значний резерв для зростання громадського сектора.
Соціологічні опитування не є стовідсотково надійними, бо відповіді респондентів залежать від того, як сформульовані запитання. Це доводить опитування тієї ж IFES в Україні в червні 2008 р. На питання “Чи хотіли б ви брати участь в роботі громадської організації?” відповіді були такими: абсолютно так – 5%; можливо – 20%; залежно від обставин – 15%; радше ні – 14%; а 41% респондентів вибрали відповідь “абсолютно ні” [17,668]. Це можна інтерпретувати як значне зниження громадянського потенціалу суспільства через продовження соціально-економічних негараздів та наростання апатії. А можна розцінити і як наслідок неконкретної постановки питання. Не маючи чіткого уявлення про існуючі альтернативи у виборі сфер громадської діяльности, люди просто заперечили її можливість.
Засоби масової інформації (ЗМІ) займають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Інформуючи про події в світі та в державі, про політичне і громадське життя, вони впливають на формування поглядів людей, громадської думки, яка є важливим інститутом демократичної системи врядування і ознакою функціонуючої “сфери відкритости”. Формування громадської думки – найважливіша функція ЗМІ з погляду громадянського суспільства. Адже для з’ясування того, що думають громадяни, є чимало й інших інститутів. Вибори, для прикладу, з великою мірою достовірности виявляють громадську думку і ставлення окремих суспільних груп до політичних лідерів, партій та їхніх програм. Каналами висловлення громадської думки є також участь у зборах, мітингах, маніфестаціях. Її вивченням займаються спеціалізовані установи, що проводять реґулярні соціологічні опитування. А от наскільки громадська думка сформована, різнобічна, відверто висловлена – це значною мірою залежить від якости, відкритости та вільного функціонування засобів масової інформації.
Аби ЗМІ впливали на формування громадської думки, потрібно, щоб населення ними користувалось. Одним з найголовніших засобів масової інформації в Україні є телебачення. Телевізор та радіо є практично в кожному домі, і вони практично безоплатні, у той час як придбання чи передплата газет дошкульно б’є по сімейному бюджету пересічного українця. Опитування “Соціс-Ґеллап” 2008 р. показали, що 62% українських жителів одержують інформацію про соціальні та політичні події саме з телевізійних програм, 38% – з радіо та лише 18% – з газет.
Другим чинником впливу ЗМІ на формування громадської думки є довіра до них населення. В Україні рівень довіри до ЗМІ невисокий. За даними “Соціс-Ґеллап” 2008 р. тільки 19% дорослого населення довіряли загальнонаціональним засобам масової інформації, хоч вони й належали до тих трьох соціальних інститутів, яким люди довіряють найбільше (третє місце після релігійних організацій та армії). Знову ж таки, найбільшою довірою користувалось телебачення.
І, нарешті, якість і напрям впливу залежить від рівня об’єктивности та неупереджености інформації та аналізу, які пропонують ЗМІ. Найкраще це проявляється під час виборчих кампаній та в інші критичні моменти життя суспільства.
Лакмусовим папірцем рівня незалежности (а точніше – залежности) послужили такі події на українському телебаченні як рішення каналу “1+1” про “призупинення” керівництвом найцікавішої щотижневої програми політичних оглядів “Післямова”; маніпулювання людьми і їхніми думками у зовні нібито вільному ток-шоу “5х5” у передвиборчий період виборчої кампанії 1998 р., зняття з ефіру заключних дебатів під час президентських виборів 1999 р., антикабмінівська позиція “Інтеру” та інших програм УТБ упродовж 2000 р.; так само відверто пропрезидентська та антипарламентська позиція каналу УТ-1 [19, 27-28].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
