141440 (685234), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Крім зазначених цілей державна інформаційна політика покликана сприяти підвищенню ролі і значущості діяльності інформаційних установ і органів суспільства і держави у вирішенні завдань реформування всієї системи суспільних відносин, у посиленні ступеня інтегрованості суспільства; розвитку оптимальних форм координації і взаємодії державних, громадських і приватних інформаційних структур, установленню взаємозв’язку і взаємодії інформаційної політики і державної політики інформатизації; фінансовій підтримці створення і поширення інформації в соціально значущих галузях; стимулюванню нових технологій викладання, усіх форм випереджального і безупинного навчання; обговоренню і рішенню етичних проблем, що виникають у процесі формування інформаційного суспільства й ін. [24, с. 59].
Аналіз закордонної практики регуляції інформаційної сфери суспільства дозволяє доповнити ряд напрямків діяльності державних органів, до числа яких також належать: заохочення конкуренції; боротьба з монополізмом, контроль за концентрацією власності в засобах масової інформації, юридичне і технологічне забезпечення права і технічних можливостей на доступ до інформації й інформаційних ресурсів для всього населення; дотримання свободи слова незалежної від технологічного середовища поширення інформації; захист інтересів національних меншостей, підростаючого покоління в інформаційній сфері, особливо в сфері моральності; зміцнення національної культури, мови, протистояння культурній експансії інших країн, реалізація проектів з переведення в цифрову форму художньої і наукової спадщини; переорієнтація системи освіти з урахуванням вимог інформаційного суспільства, впровадження дистанційного навчання; широке використання телемедицини; забезпечення інформаційної безпеки особистості і суспільства, охорона інтелектуальної власності; цілеспрямоване використання інформаційно-телекомунікаційної технології для формування більш відкритої, демократичної держави, розширення діалогу з громадянами.
Отже, державна інформаційна політика передбачає рішення цілого комплексу питань: правових, економічних, соціальних, етичних та ін. При всій їхній складності, рішення даних питань можливе за допомогою розробки і впровадження положень національних і міжнародних концепцій розвитку інформаційного суспільства.
Як відомо, інформаційна політика реалізується на двох рівнях – державному (національному) і міжнародному. Як було визначено вище, національну інформаційну політику кожна держава формує самостійно, залежно від власних соціально-економічних, політичних і культурних умов.
Уперше питання формування інформаційного суспільства на державному рівні стали обговорюватися в США. Ще в 1960-70-х роках там був проведений ряд досліджень, що виявили зростаюче значення інформаційного сектора в економіці країни і позначили перспективи використання нових технологій в інших сферах. У 1993 р. у США для більш детального вивчення проблем інформаційної інфраструктури і вироблення концепції її реалізації, була створена Робоча група з розвитку інформаційного суспільства [21].
Не бажаючи відстати від США, в розробку проблематики інформаційного суспільства активно включився Європейський союз. З початку 1994 р. Європейський союз поставив завдання розвитку інформаційного суспільства в число пріоритетних. Європейська Рада доручила групі видатних осіб підготувати розгорнуту доповідь про інформаційне суспільство з конкретними рекомендаціями. Відповідний документ “Рекомендації Європейській Раді: Європа і глобальне інформаційне суспільство” став згодом відомий як “доповідь Бангеманна”. У доповіді містився заклик до лібералізації регулювання телекомунікаційного господарства в Європі з метою підвищення його ефективності і конкурентноздатності. Розвиток і фінансування інформаційної інфраструктури пропонувалося покласти в основному на приватний сектор [14].
Конкретний план дій у даному напрямку був розроблений ЄС у липні 1994 року й одержав назву “Європейський шлях в інформаційне суспільство”. Він передбачав основні напрямки діяльності Євросоюзу: створення нормативно-правового простору; розвиток інформаційних мереж, класифікацію основних послуг, стандартизацію устаткування; вивчення соціальних і культурних аспектів інформаційного суспільства; пропаганду концепції інформаційного суспільства серед населення.
Знаменним кроком на шляху розвитку глобального інформаційного суспільства стала Брюссельська конференція 1995 р. країн великої “сімки”. У ході конференції були виокремлені основні принципи розвитку інформаційного суспільства: забезпечення справедливої конкуренції, заохочення приватних інвестицій, визначення й адаптація регулюючих механізмів, забезпечення відкритого доступу до мереж, створення умов для забезпечення універсального доступу до інформаційних послуг, підтримка розмаїтості змісту, включаючи культурне і мовне, визнання необхідності міжнародного співробітництва. Також підкреслювалася необхідність тісного міжнародного співробітництва з метою трансформації національних інформаційних інфраструктур в інформаційну інфраструктуру [4]. Таким чином, починаючи з Брюссельської конференції державна політика у сфері побудови інформаційного суспільства стала визначатися переважно не в масштабі окремої країни, а на трансєвропейському і глобальному рівнях.
Для обговорення актуальних питань формування інформаційного суспільства (позначеного цифрового розриву між країнами й у рамках окремих держав, дотримання свободи слова, захисту інтересів національних меншин, національної культурної спадщини і мови, протистояння культурній експансії, охорони інтелектуальної власності й ін.) була організована 5-та Європейська конференція міністрів з політики в галузі засобів масової інформації, що проходила 11-12 грудня 1997 р. у Салоніках. У ході конференції міністри держав підкреслили прагнення сприяти внеску нових інформаційних технологій у розвиток прав людини і демократії на загальноєвропейському рівні і висловили бажання, щоб кожний міг користуватися економічними, технічними і соціальними можливостями, наданими цими технологіями і службами. Осуд одержало будь-яке використання нових технологій для поширення якої-небудь ідеології чи для здійснення якої-небудь діяльності, несумісної з демократичними цінностями. З порушених на конференції питань були вироблені домовленості, зафіксовані в резолюції “Вплив нових комунікаційних технологій на права людини і демократичні цінності”. Згідно з цими домовленостями держави-учасники зобов’язалися сприяти без будь-якої дискримінації розвитку і використанню нових технологій і нових інформаційних і комунікаційних служб [12].
У березні 2000 р. Європейська Комісія прийняла нову десятилітню програму “Електронна Європа” і “Електронна Європа-2002”, метою якого було прискорення руху Європи до інформаційного суспільства і мережної економіки. Програма “Електронна Європа” сконцентрована на десятьох ключових галузях, у яких починаються відповідні дії. Найважливішими з них є забезпечення наявності доступу в Інтернет і до мультимедіа в усіх навчальних закладах, здешевлення користування Інтернетом, впровадження електронної торгівлі, електронний уряд. Нещодавно був розроблений і затверджений план дій “Електронна Європа-2005”. Проблематика реалізації інформаційного суспільства поступово звужується, увага європейських держав акцентується на найбільш проблемних моментах, серед яких залишаються проблеми впровадження електронного уряду, електронної освіти й електронної охорони здоров’я.
Важливим кроком на шляху до інформаційного суспільства стало прийняття Окінавської Хартії [18]. Безпрецедентне прискорення інформаційно-технологічних процесів закріпило існуючий інформаційний розрив між країнами “золотого мільярда” й рештою світу, і з кожним днем значно його збільшує. Подібний стан справ викликає серйозні побоювання, тому що в демократичному суспільстві кожна людина повинна мати можливість користуватися тими благами, що надає глобальне інформаційне суспільство. Саме про це говориться в Хартії глобального інформаційного суспільства, прийнятій країнами великої “вісімки” на самміті 22 липня 2000 р. на Окінаві. Було відзначено, що ефективне партнерство серед учасників, включаючи спільне політичне співробітництво, є одним із ключових елементів розвитку інформаційного суспільства і подолання цифрової нерівності. Своє головне завдання країни-учасниці побачили не тільки в сприянні переходу до інформаційного суспільства, але і повній реалізації його економічних, соціальних і культурних переваг. Для досягнення цієї мети були визначені наступні напрямки роботи, пов’язані з проведенням економічних і структурних реформ: раціональне керування макроекономікою; розробка інформаційних мереж, що забезпечують швидкий, надійний, безпечний і економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов; розвиток людських ресурсів, здатних відповідати вимогам століття інформації, за допомогою освіти і довічного навчання; активним використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій у державному секторі [18]. Крім того, провідна роль у розробці інформаційних і комунікаційних мереж, завдання створення недискримінаційної політики і нормативної бази, необхідної для інформаційного суспільства, формування і розвиток глобального інформаційного суспільства в цілому, лежить на урядах країн.
Певним підсумком формування міжнародної інформаційної політики можна вважати проведення Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства. 10-12 грудня в 2003 р. під егідою Генеральної Асамблеї ООН і патронатом Генерального Секретаря ООН Кофі Аннана, а також при сприянні Міжнародного Телекомунікаційного Союзу в Женеві була проведена перша стадія Світового Самміту з питань Інформаційного Суспільства. У роботі Самміту взяли участь більше 13 тисяч делегатів з 161 країни світу. Вперше в історії на Самміті, як зустрічі на вищому рівні, були представники не тільки уряду, але і бізнесу, і громадського сектора. Метою цієї події стало прийняття країнами-учасниками двох стратегічних документів: “Декларації Принципів” і “Плану дій”, що стали фактично Конституцією інформаційного суспільства. У цих документах країни офіційно задекларували прагнення і рішучість у досягненні своєї мети “побудова на основі солідарності, партнерства і поваги до розмаїтості культур, етичних і моральних цінностей – орієнтованого на інтереси людей і розвиток, справедливого глобального інформаційного суспільства для всіх” [23].
У прийнятій “Декларації Принципів” визначені шляхи досягнення цієї мети, а саме: повномасштабне використання можливостей інформаційно-комунікаційних технологій, ліквідація розриву в цифрових технологіях, забезпечення універсального, масштабного, справедливого і доступного за ціною доступу до інформаційної інфраструктури і послуг.
Відповідно до затвердженого “Плану Дій” необхідно стимулювати утвердження національних стратегій розвитку інформаційного суспільства в усіх країнах до 2005 р. з огляду на розвиток соціального капіталу і національних особливостей кожної країни.
Основною метою II етапу Самміту, що відбувся в 2005 р. у Тунісі, стало рішення проблеми інформаційної нерівності і сприяння максимальному використанню потенціалу інформаційно-комунікаційних технологій для всебічного соціально-економічного розвитку. На підсумковому засіданні Самміту 18 листопада 2005 р. світовими лідерами були схвалені два головних документи: “Туніське зобов’язання”, у якому підкреслена значущість інформаційно-телекомунікаційних технологій у подоланні “цифрового розриву” у світі і необхідність ефективного міжнародного співробітництва з метою побудови глобального інформаційного суспільства; і “Туніська програма”, що містить положення з ключових питань Самміту і наступних кроків, які необхідно здійснити для її виконання. У цілому, підсумкові документи Самміту підтвердили женевські угоди.
Таким чином, принципи і механізми, схвалені в Женеві і Тунісі, відкрили нову сторінку в процесі розвитку інформаційного суспільства. Реалізація постанов Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства стане гарантом забезпечення національних інтересів і прав різних країн у керуванні власними інформаційними ресурсами і, у той же самий час, буде сприяти розвитку глобальної взаємодії.
Розглядаючи політико-правові основи інформаційного суспільства, хотілося б зупинитися на взаємозв’язку розвитку інформаційного суспільства з розвитком демократії і становленні громадянського суспільства, на що вказують багато дослідників [14]. На їхню думку, сучасна модель демократії в майбутньому може значно зміниться. Очікувані зміни пов’язуються з розвитком нових засобів електронної комунікації і підвищенням середнього рівня освіти, відзначає А. Шадрин [24].
Як відомо, при становленні демократичних держав ключову роль відіграла поява на початку XVI ст. засобів масової інформації книг, періодичних видань, що забезпечили масове поширення початкової освіти і можливість свідомої участі широких верств населення в політичному житті великих національних держав.
Стрімке поширення Інтернету явище подібного порядку. Інтернет дає можливість оперативного доступу необмеженої кількості людей до текстів законопроектів ще на стадії їхньої попередньої розробки, а також до максимального обсягу аналітичної інформації. Крім того, принциповим нововведенням є можливість кожного громадянина з мінімальними, практично нульовими витратами звернеться до необмеженої за своїм складом аудиторії – усім підключеним до Інтернету. Таким чином, у виборців принципово розширюються можливості відстоювати свої інтереси на регіональному і державному рівнях. Завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям збільшується група людей, що мають можливість брати участь у виробленні і прийнятті політично значущих рішень – потенційно до рівня всього політичного населення, створюються передумови для поступового зменшення нерівності політичних можливостей громадян.
Сьогодні багато в чому завдяки розвитку інформаційного сектора, у тому числі і ЗМІ, збільшується число громадян, що беруть участь у політичному житті держави. Спостерігається зростання політичної свідомості, поява нових політичних ідей і напрямків. Політика зі сфери малоцікавої стає справою цікавою для багатьох. Це дозволяє говорити про те, що розвиток інформаційно-комунікативних технологій визначає перспективи політичної еволюції, що веде до демократії, на яку сьогодні орієнтується переважна більшість країн [24].
Можна констатувати, що активне впровадження в сферу політики інформаційно-комунікативних інновацій сприяє демократизації суспільства, трансформації колишніх уявлень, установок, стереотипів, у результаті чого змінюються багато форм поведінки, відносин між політичними інститутами й індивідами, а також прискорюється процес становлення громадянського суспільства, у якому головним є принцип верховенства права як засобу, що забезпечує захист людини як вищої цінності.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
