141440 (685234), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Зростання галузей сфери послуг виступає найважливішою рисою інформаційної економіки. Вага сфери послуг постійно зростає і її частка в економічно розвинутих країнах уже сьогодні складає 40-60% і очікується, що у найближчому майбутньому вона виросте ще на 10-15%. Якщо раніше панувало матеріальне виробництво, то зараз панівною стала сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво. Це зовсім не означає, що матеріальне виробництво зникло. Воно продовжує існувати, але завдяки високому науково-технічному рівню виробництва і продуктивності праці функціонування такого могутнього промислового потенціалу, як скажімо американський, забезпечують усього лише 10% зайнятих. Відомо, що в США в сільському господарстві зайнято 2,5% трудящих, але вони забезпечують сільськогосподарською продукцією не тільки Америку, але й інші країни світу. Саме це призвело до того, що майже 80% населення США зайнято в сфері послуг, тобто в науці, освіті, охороні здоров’я, у сфері культури [16].
Відсоток населення, зайнятого в сфері послуг, як відомо, служить одним з важливих критеріїв переходу суспільства до постіндустріальної стадії розвитку. Так, Д. Белл найважливішою економічною прикметою постіндустріального ладу вважає експансію виробництва послуг і інформації, говорячи про те, що в усіх без винятку галузях господарства виросла частка “білих комірців” – кваліфікованих працівників, безпосередньо не пов’язаних з фізичною працею, а питома вага працівників, зайнятих у різних підгалузях сфери послуг, також підвищився і перевершив 50% загальної зайнятості в народному господарстві. За словами Д. Белла, “першою і найпростішою характеристикою постіндустріального суспільства є те, що більша частина робочої сили вже не зайнята в сільському господарстві й обробній промисловості, а сконцентрована у сфері послуг” [7, с. 18.]. Тому, якщо в суспільстві більш 50% населення зайнято в сфері послуг, настала постіндустріальна фаза його розвитку; якщо в суспільстві більш 50% населення зайнято в сфері інформаційно-інтелектуальних послуг, суспільство стало інформаційним [19].
Зростання галузей сфери послуг цілком закономірно супроводжується більш високим ступенем економічної ефективності, що знаходить прояв у значно більшій питомій вазі додаткової вартості в продукції сфери послуг. Гарантом цього процесу є те, що сфера послуг і зайнята у ній праця характеризуються більш високим ступенем якості, насамперед інтелектуалізацією праці, у порівнянні з іншими сферами. Так, у промисловості питома вага працівників, що закінчили вищі навчальні заклади всіх рівнів акредитації, складає 40,1%, у сільському господарстві – 19,7%. У той же час у галузях охорони здоров’я і соціального забезпечення ці показники складають 64,3%, освіти – 69,4% [17].
Із виникненням інформаційного суспільства гроші починають утрачати своє значення. Причиною цього є той факт, що власність на інформаційні технології суто технологічно невідчужувана від їхнього власника інтелекту, що створив їх і володіє ними. Ці технології, як і здатність до інтелектуальної, творчої праці, на відміну від праці рутинної, неможливо продати; продажу піддається лише доступ до них і право їхнього використання.
Цю думку підтверджує М. Делягін: “Гроші, звичайно, ні в якому разі не відміняються. Вони просто починають існувати всередині технологічних відносин – так само, як свого часу самостійна важливість золота, діамантів і інших стратегічних ресурсів не зникла, але почасти збереглася всередині грошових відносин. Так само принципова значущість ринку праці збереглася всередині ринку товарів, ринку товарів – усередині ринку капіталу, ринку капіталу – всередині ринку інформації, а ринку інформації, у свою чергу, – всередині ринку очікувань, що формується сучасними інформаційними технологіями” [35].
Наступною закономірністю становлення інформаційної економіки є формування єдиного глобального ринку і поширення транснаціональних компаній. Інформаційні технології в міру свого поширення звели до мінімуму значення просторових бар’єрів на ринках, що призвело до принципових змін в економіці. В умовах глобалізації спостерігається широкомасштабна тенденція поступової інтеграції окремих ринків, різних фінансових і промислових інструментів до єдиного світового ринку [45]. Таке сполучення процесів об’єднання і фактичного злиття “регіональних” і “галузевих” ринків в один-єдиний загальносвітовий фінансово-промисловий ринок ставить на порядок денний питання про виникнення в даній сфері глобальних монополій, що мають значну, небувалу раніше владу в масштабах загальносвітових ринків – транснаціональних компаній.
Традиційні і найбільш поширені визначення транснаціональних компаній даються на основі таких критеріїв, як діяльність на території більш ніж однієї країни і частка закордонних активів, однак можна погодитися з М. Делягіним, що принциповою особливістю, яка виокремлює транснаціональні компанії і глобальні монополії зі всіх інших багатонаціональних корпорацій, є високий ступінь їхнього впливу на процеси як економічного, так і політичного розвитку. Критерієм ступеня цього впливу варто визнати наявність чи відсутність здатності впливати на національний розвиток країн, у яких вони в тій чи іншій формі присутні, на основі інтересів, що знаходяться за межами відповідної національної території [45].
М. Делягін відзначає: “Саме на основі транснаціональних компаній формується нова економічна система, у якій лідерство визначається наявністю великих фінансових ресурсів, передових технологій, великих ринків збуту й активної, у глобальному масштабі, інвестиційної політики” [35, с. 28]. Сьогодні транснаціональні компанії контролюють дві третини світової торгівлі, причому лише половина останньої припадає на торгівлю між транснаціональними компаніями й іншими фірмами, а половина являє собою “внутрішньофірмовий” оборот самих транснаціональних компаній.
Однак найбільшою мірою впливовість транснаціональних компаній і їхнє перетворення на ключовий інструмент сучасного суспільного розвитку проявилися в характері і глибині їхнього впливу на ключові для людства процеси розвитку і поширення технологій. Якщо раніше нові технологічні принципи розроблялися державами, то сьогодні 80% нових технологій створюються приватними транснаціональними корпораціями [35].
Ще однією важливою особливістю інформаційної економіки є зростаюча технологічна й економічна конвергенція. Конвергенцію можна охарактеризувати як процес об’єднання різних технологій, ринків, форм регулювання різних галузей інформаційної індустрії. У цьому випадку відбувається розмивання меж між секторами інформаційної індустрії, такими як виробництво комунікаційного устаткування, комп’ютерів, надання комунікаційних мережних послуг, розробка програмного забезпечення, мультимедійні розподільні мережі, виробництво мультимедійного й аудіовізуального змісту. Відбувається конвергенція різних засобів передачі інформації, таких як провідна, безпровідна й ефірна технології, аналоговий і цифровий зв’язок і т. ін. [16].
Наочним прикладом виробничої конвергенції в інформаційній економіці є сучасний мобільний телефон. Крім своїх основних функцій засобу зв’язку, він може також виконувати функції записної книжки («запам’ятовуючи» номера телефонів), калькулятора, годинника, таймера чи будильника, ігрової приставки, музичного елемента, індикатора радіохвильових перешкод, джерела світла (ліхтарика) і т. ін. [14, с.89]
Технологічна спільність створює умови для організаційної, корпоративної єдності, тобто злиття компаній інформаційної індустрії, як таких, що представляють різні її сектори, так і всередині секторів. Їх мета – об’єднати фінансову і технологічну міць, запропонувати споживачу нові послуги, усунути конкурентів, одержати доступ до нових ринків. Прикладом такої економічної конвергенції може служити альянс корпорації Microsoft і американських телемереж NBC для спільного виробництва мультимедійних продуктів і послуг [16].
Крім того, інформаційна економіка характеризується інноваційним типом розвитку і швидкою динамікою виробництва. Причина цього явища – зростаючі темпи появи інновацій, тобто факторів (процесів, технологій, принципів, продуктів), що оновлюють виробництво. Відомо, що друга половина XX ст. знаменується різким прискоренням технічного прогресу і швидким скороченням періоду часу між появою наукових ідей і початком їхнього використання в масовому виробництві. Якщо людству необхідно було 112 років для освоєння фотографії і 56 років для організації широкого використання телефонного зв’язку, то відповідні терміни для радара, телебачення, транзистора й інтегральної мікросхеми складають 15, 12, 5 і 3 роки [62].
Також необхідно відзначити, що інформаційній економіці властиво значне зниження питомих витрат виробництва. На думку Д. Белла, знання зменшує вартість за рахунок заощадження капіталу: заміна робітників машинами призводить до економії праці, і так зберігаються інвестиції, адже “кожна наступна одиниця капіталу більш ефективна і продуктивна, ніж попередня, і, отже, на одиницю продукції потрібно менше витрат” [7, с. 58 –59].
Наступною наочною характеристикою інформаційної економіки є віртуалізація економічного простору, чи “кіберекономіка”. Передумовою цього феномена стало створення комп’ютерних мереж і інтернетизація економіки. Під “кіберекономікою” можна розуміти економічну активність, спрямовану на створення інформаційних продуктів і послуг в Інтернеті і глобальних комерційних мережах, а саме: електронну торгівлю, маркетинг, рекламу, публікації, інвестиції, поширення аудіовізуальної продукції й ін. [16].
Останні роки Інтернет активно використовується в комерційних цілях, довкола нього розвиваються нові галузі інформаційної індустрії. Мати власні “домашні сторінки” у діловій частині Інтернету – World Wide Web (WWW) стало звичайною справою для компаній і державних установ. Інтенсивно зростають вартість і обсяги розміщення реклами, істотно збільшилися обсяги корпоративної електронної торгівлі.
Діловий інтерес до Інтернету викликаний декількома факторами: створенням легкого в користуванні програмного забезпечення для пошуку потрібних відомостей у колосальних інформаційних ресурсах, низкою вартістю глобальних комунікацій і великою кількістю потенційних споживачів. У віртуальному просторі практично одночасно доступна вся світова торгівля, і споживач ненав’язливо затягується у віртуальний маркет, де провокується на покупку. Крім того, світова економіка починає розглядати електронну комерцію як один з провідних напрямків свого розвитку з таких причин: Інтернет уже повсюдно став нормою ділового життя, всесвітній кіберпростір дозволяє надавати послуги on-line і здійснювати віртуальні моделі, неможливі за інших умов; утрачають значення фактори простору і часу, комерційна діяльність поширюється на увесь світ без великих витрат; зменшуються трансакційні витрати за рахунок прямого контакту споживача з виробником в інтерактивному режимі без посередників; виникає можливість формувати у масштабі реального часу будь-які доступні конфігурації виробів за бажанням споживача; умови взаємодії для усіх однакові: невеликі компанії часто можуть на рівних конкурувати з великими і добре відомими; мас-медіа електронного ринку – сприятливий простір реклами, що дозволяє здійснювати мережний інтерактивний маркетинг [15].
Таким чином, новітні масштабні економічні зміни, що відбуваються на наших очах у світі, характеризуються становленням “інформаційної економіки”. Якщо в капіталістичній системі як суспільному ладі домінували індустріальні технології, то в сучасному світі, що глобалізується, безумовний пріоритет мають інформаційно-комунікаційні технології, засновані на обміні знаннями й інформацією.
У цілому, можна стверджувати, що процес переходу до інформаційної економіки – це насамперед соціальний і в той же час технократичний процес (у розумінні інноваційності) модернізації, реалізація якого дозволить в остаточному підсумку сформувати інформаційне суспільство і відповідну економічну систему.
При цьому визначальна роль у формуванні інформаційної економіки повинна належати державним інститутам. Тільки державні і наддержавні органи здатні вирішити відповідний комплекс економічних завдань, оскільки малому і середньому бізнесу це не під силу, а великим транснаціональним корпораціям часто не вигідно. Роль держави в інноваційній економічній сфері полягає, у першу чергу, у створенні відповідного правового поля для регуляції діяльності суб’єктів економіки, у захисті національних інтересів у науково-технічній сфері, на міжнародній арені й ін.
1.3 Політико-правові і економічні основи інформаційного суспільства
Вирішальну роль у формуванні інформаційного суспільства в умовах глобалізації відіграють політико-правові основи. Часто в науковій літературі можна зустріти твердження про втрату національною державою своєї значущості в епоху глобального інформаційного суспільства. Поширення уніфікованої інформації, трансконтинентальних телекомунікацій і глобальних мереж, транснаціонального бізнесу “руйнує” національні кордони, що у свою чергу підтримує ідею про відмирання держав і підрив державної влади і контролю над розвитком інформаційно-комунікаційної сфери.
Але твердження про втрату значущості держави в інформаційну епоху є помилковим. Дійсно, в інформаційно-комунікаційній сфері національна держава стикається з такими взаємопов’язаними проблемами, як глобалізація й інтеграція власності, гнучкість і розповсюдженість технологій, автономність і розмаїтність медіа, втрата під впливом інформаційно-комунікаційних технологій важливості відстані (“смерть відстані”, “кінець географії”, поява кіберпростору); інформаційний сектор став глобальним, таким, що має капітал, таланти, технологію і корпоративну власність, охоплює увесь світ за межами національних держав. Проте, саме держава бере на себе роль каталізатора і координатора змін, що відбуваються в інформаційній сфері, саме в її силах сформувати нормативно-правову базу, що сприяє оптимальному розвитку даної сфери. Цю думку підтверджує К. Мей: “Не тільки не зменшується роль держав під впливом інформаційних і комунікаційних технологій, а навіть навпаки, вони будуть відігравати дуже важливу чи навіть провідну роль у процесах, що, згідно з поширеною думкою, є свідченням їх занепаду... Тоді як інформаційне суспільство, кажуть, витісняє державу, сама його побудова потребує державного втручання...” [12, с. 142].
Таким чином, держава відіграє провідну роль у стимулюванні розвитку і використанні інформаційно-комунікаційних технологій у суспільних відносинах, крім того, вона сама використовує такі технології заради підтримки власних можливостей і функцій. Відбуваються дані процеси за допомогою впровадження політики інформатизації і державної інформаційної політики. При цьому інформатизація розуміється по-різному, але в цілому як створення інформаційних систем у різних сферах життєдіяльності суспільства. Державна інформаційна політика більшістю авторів трактується як частина внутрішньої і зовнішньої політики держави, а саме регуляція державними органами інформаційних потоків і інформаційної діяльності різних державних, громадських і приватних структур і організацій інформаційного профілю, тобто всієї інформаційної сфери суспільства, що охоплює засоби масової інформації, телекомунікації, інформаційні системи і ресурси, усю сукупність виробництв і відносин, пов’язаних зі створенням, збереженням, обробкою, демонстрацією, передачею інформації в усіх її видах ділової, розважальної, науково-освітньої і т. ін. [24].
Розробляють і здійснюють державну інформаційну політику органи державної влади загальної і спеціальної компетенції. При цьому, як відзначає російський дослідник О.А. Гаврилов, головними напрямками і цілями державної інформаційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; забезпечення інформаційної безпеки; сприяння постійному відновленню, збагаченню і збереженню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації [24, с. 59].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
