2755 (684829), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Головним завданням кон’юнктурної політики є забезпечення рівномірного розвитку економіки через згладжування коливань у кон’юнктурних процесах із метою досягнення загальноекономічної рівноваги. Таке згладжування може забезпечуватися методами як монетарної, так і фіскальної політики, або ж обома одночасно.

Взаємозв’язок методів фіскальної і монетарної політики виявляється, передусім, у спільності окремих їхніх груп.

Наприклад, пожвавлення ринкової кон’юнктури через збільшення сукупного попиту може бути забезпечене двома методами монетарної політики (зниження облікової ставки і збільшення пропозиції грошей) та двома методами фіскальної політики (зростання бюджетних видатків та скорочення податків). Стримування ринкової кон’юнктури досягається зменшенням сукупного попиту під впливом тих самих чотирьох методів, але протилежного спрямування.

У зв’язку з тим, що грошово-кредитна політика є основною складовою системи загальноекономічної політики, її роль у розвитку економічних процесів дуже важлива, оскільки нормальний розвиток ринкового суспільства неможливий без відповідного коригування економічних процесів з боку держави.

Водночас монетарна політика є не просто однією з складових регулятивної системи держави, а її ключовим елементом з огляду на результативність, ефективний вплив на економіку. Держава може регулювати основні економічні процеси і немонетарними заходами (адміністративними, фіскальними тощо) та домагатися прийнятих результатів, особливо на короткострокових проміжках часу. Про це свідчить і досвід Радянського союзу та країн з командно-адміністративною системою господарювання. Проте широке застосування адміністративних методів стримує ринкові процеси, позбавляє економіку внутрішньої здатності до саморегуляції, робить її повністю залежною від вольових рішень державних структур, тобто неринковою. Тільки застосування монетарних методів дає можливість зберегти ринкову сутність економіки і забезпечити достатню урегульованість її ззовні, як того вимагає розвиток суспільства на демократичних засадах.

Застосування методів монетарної політики сприяє також посиленню здатності ринкової економіки до саморегуляції, підвищенню ефективності механізму її здійснення завдяки нейтралізації монетарними заходами окремих недоліків, внутрішньо властивих ринковій економіці. Йдеться насамперед про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зайнятості та цін. Тільки у разі проведення відповідної монетарної політики (рестрикція чи експансія) вдається згладити циклічні коливання і стабілізувати на прийнятому рівні основні економічні індикатори, передусім, рівень цін та інфляцію.

Завдяки стабілізаційній здатності монетарна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу – під час виходу з депресій, гальмування економічного спаду, запобігання кризи надвиробництва. Відповідними монетарними заходами центральний банк має можливість активізувати чи сповільнити кожен з цих процесів залежно від завдань загальноекономічної політики держави.

Грошово-кредитна політика в економічній літературі частіше всього визначається, як політика центрального банку, що регулює кількість грошей в обігу. Це визначення акцентує увагу на взаємодії грошово-кредитної політики на сферу обігу. Відповідно до Закону України «Про Національний банк України», грошово-кредитна політика – комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу [53]. Більш точну трактовку даної категорії наводить Симановский А.Ю. Монетарна політика визначається ним, як «управління грошовою пропозицією або створення умов для доступу економічних суб’єктів до кредитів і (або) під відсоткову ставку, що відповідає відповідним економічним цілям». На відміну від першого визначення друге підкреслює можливість впливу грошово-кредитної політики не тільки на сферу обігу, але й на сферу виробництва. 71

У енциклопедії банківської справи України наведено наступне визначення, грошово-кредитна політика – комплекс взаємопов’язаних, скоординованих заходів держави у сфері грошового обігу і кредиту, спрямованих на забезпечення стійкого, ефективного функціонування економіки, зокрема, на регулювання пропозиції грошей з метою стабілізації товарних цін, обсягів виробництва і зайнятості, процента, курсу національної грошової одиниці, згладжування коливань кон’юнктури ринків [16].

Розрізняють методи та інструменти грошово-кредитної політики.

Методи грошово-кредитної політики – це способи дії на орієнтири грошово-кредитної політики, що здійснюються шляхом застосування визначених інструментів грошово-кредитної політики.

Інструменти грошово-кредитної політики – це тісно пов’язані з цільовими орієнтирами грошово-кредитної політики показники, що знаходяться в сфері дії Національного банку як органа грошово-кредитного регулювання, величина яких може бути достатньо швидко скоректована.

Методи грошово-кредитної політики поділяються на:

• адміністративні;

• економічні.

До адміністративних методів грошово-кредитної політики відносять:

• лімітування рівня відсоткових ставок по кредитам;

• обмеження об’єму кредитів, що видаються кредитним організаціям;

• селективна кредитна політика, що реалізується шляхом:

1. встановлення кількісних параметрів на кредити, що направляються в пріоритетні галузі економіки;

2. створення спеціалізованих кредитних організацій, що здійснюють кредитування пріоритетних галузей по більш низьким відсотковим ставкам;

• портфельні обмеження, що передбачають нав’язування кредитним установам в зобов’язання купівлю державних цінних паперів;

• валютні обмеження, що включають:

1. продаж частини валютної виручки центральному банку по офіціальному курсу;

2. ліцензування продажу іноземної валюти імпортерам;

3. обмеження операцій кредитних організацій по купівлі-продажу валюти на внутрішньому ринку і ін.

До економічних методів грошово-кредитної політики відносять:

• нормативні методи, що здійснюються шляхом використання таких інструментів, як:

1. відрахування в фонд обов’язкових резервів;

2. коефіцієнти і нормативи, що встановлюються для кредитних організацій;

• коректуючи методи, що здійснюються шляхом використання наступних інструментів грошово-кредитної політики:

1. визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків;

2. процентну політику;

3. рефінансування комерційних банків;

4. управління золотовалютними резервами;

5. операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку;

6. регулювання імпорту та експорту капіталу;

7. емісія власних боргових зобов’язань та операції з ними.

Таким чином, можна зробити наступні висновки. Для більш широкої трактовки терміну «грошово-кредитна політика» необхідно відмітити її зв'язок із сферою виробництва. Крім того, визначаючи зв'язок грошово-кредитного регулювання, необхідно чітко визначити ступінь її впливу на основні макроекономічні показники, враховуючи зовнішньоекономічну ситуацію 71.

1.2 Класифікація методів та інструментів грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика – одне з головних направлень державної економічної політики; заходи щодо державного управління грошовим обігом і кредитом, які здійснюються центральним банком в певних комбінаціях і направлені на стримування інфляції та стійкий розвиток економіки.

Відповідно до Закону України «Про Національний банк України» статті 24, Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України [54].

При реалізації грошово-кредитної політики регулюється попит на гроші або їх пропозицію (грошова маса). Регулювання попиту на гроші відбувається за рахунок управління ціною грошей – короткостроковими процентними ставками: високі процентні ставки обмежують попит на гроші, зокрема, кредитування; низькі, навпаки, його стимулюють.

Однак більш підконтрольним є управління пропозицією грошей, так як центральний банк має монопольне право на готівково-грошову емісію та великими можливостями емітувати безготівкові гроші у порівнянні з комерційними банками. Пропозиція грошей визначається центральним банком на підставі регулювання кількості грошей – агрегатів грошової маси або в основному грошової бази (складових грошової бази).

Грошово-кредитна політика здійснюється набором стандартних інструментів, які використовуються у різних країнах світу по різному.

Відповідно до статті 25 Закону України «Про Національний банк України» основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

2) процентну політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов'язаннями, на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісію власних боргових зобов'язань та операції з ними [54].

Основна мета грошово-кредитної політики має назву первинної. У часи золотого стандарту первинною метою виступала стабілізація ціни на золото, тобто підтримка фіксованого валютного курсу. При встановлення плаваючих валютних курсів первинної метою стала у більшості країн світу цінова стабільність, під якою розуміють стабільне, незначне зростання цін (незначна інфляція на протязі тривалого часу), яке не враховується суб’єктами економіки [42].

Основними принципами проведення грошово-кредитної політики виступають:

• вибір явного номінального «якоря» грошово-кредитної політики у вигляді проміжної мети центрального банку;

• незалежність центрального банку;

• підзвітність центрального банку державним органам управління;

• відкритість грошово-кредитної політики.

В ході грошово-кредитної політики центральний банк здійснює таргетування проміжних цілей – встановлює кількісні орієнтовано-цільові змінні і використовує усі існуючі методи грошово-кредитного регулювання для досягнення затвердженого орієнтиру.

Забезпечення первинної мети здійснюється центральним банком через таргетування проміжний цілей:

• таргетування інфляції: проміжна мета грошово-кредитної політики може встановлюватися, співпадати з первинною метою або нею є прогноз інфляції;

• таргетування процентної ставки: проміжна мета – процентна ставка;

• грошове таргетування: проміжна мета – визначення грошових агрегатів;

• таргетування номінального доходу: проміжна мета – приріст номінального валового внутрішнього продукту.

З другої половини 1970-х років більшість країн відмовилися від таргетування процентної ставки і валютного курсу та перейшли до грошового таргетування, яке також виявилося не ефективним. Найбільшу ефективність органи грошово-кредитного управління отримали від вибору стратегії таргетування інфляції.

Наступним місцем в ієрархії цілей грошово-кредитної політики (характером індикативних змінних або проміжних цілей), займають тактичні цілі, які використовуються для повсякденного тактичного грошово-кредитного регулювання.

Тактичні цілі визначаються режимом грошово-кредитної політики (характером індикативних змінних або проміжних цілей) і, в свою чергу, формують комплекс інструментів грошово-кредитної політики. Тактичні цілі затверджуються на конкретний проміжок часу (горизонт таргетування), якому відповідають конкретне кількісне значення мети. Центральні банки при реалізації грошово-кредитної політики можуть застосовувати непряме регулювання.

Прямими інструментами, що відображають прямий зв'язок методу і тактичної мети (об’єкту регулювання), центральний банк встановлює чи лімітує цінову або кількісну змінну. Непрямі методи впливають на тактичну мету через зміну ринкової кон'юнктури. Велика частина емісійних банків в 1970-ї рр. використовувала прямі методи; з початку 1080-х рр. розвинені країни, а з 1990-х років – інші країни перейшли на непрямі інструменти.

Грошово-кредитна політика уявляє собою комплекс відповідних інструментів, об’єднаних в одне ціле та діючих одночасно та у взаємодії. Розглянемо класифікацію інструментів грошово-кредитної політики, яка передбачає їх групування за визначеними ознаками, встановлення взаємозв’язку та взаємозалежності, а також відображення характерних особливостей та аналіз дій.

В основу класифікації покладено групування інструментів за значимістю – базові і додаткові (див. таблицю 1.1).

Базові інструменти використовуються у більшості країн, включаючи розвинені, формують основні направлення грошово-кредитної політики, які мають ефективний вплив на грошово-кредитні відносини і економіку в цілому, наприклад операції на відкритому ринку.

Характеристики

Список файлов ВКР