1436 (684634), страница 5

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

Про тверду заставу було сказано вище. Сюди слід додати, що в цьому випадку можливе нотаріальне засвідчування режиму зберігання шляхом накладення певного знаку.

В другому випадку заставодавець має право замінювати товари іншими зразками подібного роду, але таким чином, щоб сума вартості товарів не стала меншою зазначеної в договорі. Іншими словами, предметом застави тут є не товарна маса, а деяка сума вартостей. При цьому заставодавець повинен вести спеціальний облік вибуваючих та надходжуваних у заміну вибувшим предметам застави, маючи на увазі, що необхідно підтримувати обов'язковий їх залишок на кожний день.

Контроль за зберіганням об'єкту застави здійснюється в попередньому і подальшому порядку відносно укладання кредитної угоди.

Попередній контроль має за мету перевірити відповідність запропонованого позичальником заставного матеріалу необхідним вимогам. Головними напрямками банківського контролю на цій стадії є: перевірка права власності (повного господарського відання) потенційного позичальника на пропонований об'єкт застави; визначення якості, вартості, місця і порядку майбутнього зберігання об'єкту застави, способів забезпечення його цілісності.

Подальший контроль потрібний для того, щоб: а) стежити за точністю виконання заставодавцем умов договору; б) своєчасно одержувати достовірну інформацію про склад і вартість предметів застави, що реально є в наявності; в) спостерігати за ринковою кон'юнктурою, яка показує можливості продажу предметів застави.

Подальший контроль включає в себе також перевірку банком порядку ведення заставодавцем спеціальної книги запису застав.

Звернення стягнення на предмет застави – заключний етап реалізації заставного права при невиконанні позичальником своїх зобов'язань перед банком. Договір застави обов'язково повинен містити пункт стосовно того, коли і як банк може скористатися правом звернення стягнення для забезпечення повернення позики. Крім того, в ньому може бути обумовлено пільговий строк, на протязі якого клієнт може і повинен прийняти додаткові заходи для вишукування необхідних джерел погашення свого боргу. Тільки по закінченні цього строку, якщо результат не змінився, можна звертатись до Господарського суду чи до суду. Саме вони визначать, яким чином буде продано заставлене майно.

У випадку неповернення кредиту та / або відсотків за користування ним або у випадку несплати пені за прострочення виконання зобов'язань по кредитному договору (в залежності від того, як це записано в договорі застави) виникає необхідність реалізувати предмет застави. Реалізації предмету застави у відповідності до статті 20 Закону "Про заставу" повинно передувати звернення стягнення на заставлене майно. Банк отримує право звернення стягнення на предмет застави у випадку, якщо в момент настання строку погашення кредиту та / або відсотків, забезпечених заставою, позичальник не погашає їх, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Поручительство є договором і виникає в результаті угоди між кредиторами боржника (бенефіціаром) та його поручителем. Для укладання поручительства поручитель повинен надати письмову заяву, в якій зазначається боржник і сума зобов'язань. Зобов'язання поручителя є додатком до основної заборгованості позичальника, тобто відповідальність поручителя обмежується виключно зобов'язаннями, які визнаються самим боржником.

Договір поручительства є одностороннім, безплатним і консенсуальним, носить безвідкличний характер. Поручитель не має права без згоди кредитора одностороннє відмовитися від поручительства або змінити його умови.

Укладання договору поручительства породжує цивільно-правові відносини не тільки між кредитором і поручителем, але і між останнім і боржником. У поручителя і боржника виникають по відношенню один до одного взаємні права та обов'язки.

Обов'язок поручителя "відповідати за виконання зобов'язання боржником" не означає, що поручитель приймає на себе обов'язок виконати зобов'язання замість несправного боржника. Як правило, поручитель не має такої можливості, якщо тільки не йдеться про грошове зобов'язання.

Таким чином, поручитель може протиставляти домаганням кредиторів заперечення і протести, які висуваються проти них відповідачем. Наприклад, якщо при поставках товару виявиться нестача, яка не оплачується позичальником, що опротестував її, то поручитель не зобов'язаний оплачувати цю заборгованість до остаточного розв'язання цього спірного питання аж до рішення суду. Крім того, існує можливість укладання договору, по якому поручитель заздалегідь відмовляється від оплати таких вимог. У розглянутому прикладі йдеться про поручительство по зобов'язанням, які визнаються боржником. Поручительство в такій формі найчастіше зустрічається в кредитних операціях.

1.4 Вплив ризику на процес забезпечення банківських кредитів

Кредитний ризик визначається ймовірністю того, що позичальник не зможе або не захоче виконати свої зобов'язання згідно з кредитною угодою. Управління кредитним ризиком банку здійснюється на двох рівнях відповідно до причин його виникнення — на рівні кожної окремої позики та на рівні кредитного портфеля в цілому.

Основні причини виникнення кредитного ризику на рівні окремої позики:

• нездатність позичальника до створення адекватного грошового потоку;

• ризик ліквідності застави;

• моральні та етичні характеристики позичальника.

До чинників, які збільшують ризик кредитного портфеля банку, належать:

• надмірна концентрація — зосередження кредитів в одному із секторів економіки;

• надмірна диверсифікація, яка призводить до погіршення якості управління за відсутності достатньої кількості висококваліфікованих фахівців зі знаннями особливостей багатьох галузей економіки;

• валютний ризик кредитного портфеля;

• структура портфеля, якщо він сформований лише з урахуванням потреб клієнтів, а не самого банку;

• рівень кваліфікації персоналу банку.

Методи управління кредитним ризиком поділяються на дві групи: 1) методи управління кредитним ризиком на рівні окремої позики; 2) методи управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля банку.

До першої групи методів належать:

• аналіз кредитоспроможності позичальника;

• аналіз та оцінка кредиту;

• структурування позики;

• документування кредитних операцій;

• контроль за наданим кредитом та станом застави.

Особливістю перелічених методів є необхідність їх послідовного застосування, оскільки одночасно вони являють собою етапи процесу кредитування. Якщо на кожному етапі перед кредитним співробітником поставлено завдання мінімізації кредитного ризику, то правомірно розглядати етапи кредитування як методи управління ризиком окремої позики.

Методи управління ризиком кредитного портфеля банку: 1) диверсифікація; 2) лімітування; 3) створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків.

Схему класифікації методів управління кредитним ризиком унаочнює рис. 1.1.

Рис. 1.1 Схема класифікації методів управління кредитним ризиком

Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Розглядають три види диверсифікації — галузеву, географічну та портфельну.

Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієнтами, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки.

Для зниження загального ризику портфеля вирішальне значення має добір галузей, який повинен ґрунтуватися на результатах статистичних досліджень. Найвищий ефект досягається в разі вибору позичальників, котрі працюють у галузях з протилежними фазами коливань ділового циклу. З допомогою кореляційного аналізу виявляються такі галузі, в яких результати діяльності різною мірою залежать від загального стану економіки. Якщо одна галузь перебуває на стадії економічного росту, то інша переживає стадію спаду, а з часом їх позиції змінюються на протилежні. Тоді зниження доходів від однієї групи клієнтів компенсується підвищенням доходів від іншої групи, що допомагає стабілізувати доходи банку і суттєво знизити ризик.

Географічна диверсифікація полягає в розподілі кредитних ресурсів між позичальниками, які перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах із різними економічними умовами. Географічна диверсифікація як метод зниження кредитного ризику доступна лише великим банкам, які мають розгалужену мережу філій та відділень на значній території. Це допомагає нівелювати вплив кліматичних та погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможність позичальників. Невеликі банки застосовують метод географічної диверсифікації здебільшого у процесі формування портфеля цінних паперів, що дозволяє знизити загальний ризик банку.

Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними категоріями позичальників — великими і середніми компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми господарствами тощо. Кредити, надані у сфері малого бізнесу, часто супроводжуються підвищеним рівнем ризику, хоча й мають вищий рівень дохідності. Такі позичальники часто обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувати власні умови кредитної угоди. Якщо позичальником є велика компанія, то кредитний ризик оцінюється як незначний, але й дохідність такого кредиту невелика.

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику.

Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов'язаних галузей, на географічній території, або кредитування певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева, географічна і портфельна.

Формуючи кредитний портфель, слід додержувати певного рівня концентрації, оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. Водночас надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.

Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов'язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті тощо. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку і т. ін.

Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напрямку кредитування і виражаються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків нормативів можна брати обсяг капіталу банку, розмір кредитного портфеля, валюту балансу та інші показники.

Перш ніж визначати ліміти кредитування, потрібно ідентифікувати основні сфери та фактори ризику. Для різних банків, окремих країн і регіонів ключові сфери ризику відрізнятимуться. З огляду на виявлені особливості керівництво банку встановлює ліміти кредитного портфеля.

Лімітування як метод зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівні окремого комерційного банку, так і на рівні банківської системи в цілому. Менеджмент банку має визначати обмеження згідно з обраною кредитною політикою та з урахуванням конкретної ситуації. Органи банківського нагляду в багатьох країнах лімітуванням регулюють діяльність банків, зокрема кредитну, установлюючи обов'язкові ліміти, які здебільшого виражені у відносних величинах. Прикладом може слугувати норматив НБУ «Максимальний розмір ризику на одного позичальника» (Н8) та інші обмеження щодо кредитної діяльності банків.

Характеристики

Список файлов ВКР