60607 (673850), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Члени молодшої дружини могли згодом входити у склад »старшої« дружини, ставали »великими« боярами, діставали вищі уряди й под. Літописи дають на це деякі приклади. В 1169. р. князь Володимир Мстиславич зробив умову з половцями без відома старших бояр; коли вони про це довідалися, сказали: »Не підемо з тобою, ми про це не знали«. Тоді князь указав на дітських і сказав: »Це будуть мої бояри!« Бояри в Ростовщині 1176. р. відказували на князів Ростиславичів, що вони »пороздавали по городах посадництва руським (київським) дітським«.

Отроків згадують звичайно в невеликому числі: воєвода Янь мав при собі 12 отроків, при Данилі було їх 18. Раз тільки Святополк Ізяславич мав 700 чи 800 отроків, — може це не молодша дружина, а ціле військо.

Воїни

Поруч із дружиною другою формацією давнього нашого війська було загальне народне ополчення, що мало стару назву воїнів. Спершу вої не мали ніякої постійної організації. Як на країну напав ворог, уся людність хапала за зброю для оборони. І в такій формі місцевої самооборони воїни перетривали довгі часи. Але вже перші князі почали вживати до зорганізованих виступів народного ополчення. В походах Олега на Грецію 907. р., окрім варяг, тобто дружини, виступають і слов’яни з різних племен: словіни, кривичі, деревляни, радимичі, в’ятичі, поляни, хорвати, дуліби. Це ніщо інше, як народні вої. Так само Ігор до походу на Візантію 944. р. »почав збирати вої многі«, і варягів і військо різних племен. Грецький письменник Лев Діякон каже, що Святослав до походу на Болгарію зібрав »усю дорослу людність«. У літописах назва »вої« часом однозначна з військом узагалі. Але частіше ставлять воїнів супроти дружини, як окрему формацію. Так, 1015. р. бояри кажуть до князя Бориса: »це дружина батьківська в тебе та вої«.

До ополчення належала й міська людність і селяни - хлібороби, т. зв. смерди або чорні люди. На ворога мав іти кожний, без огляду на вік, без огляду на те, чи мав відповідну зброю, чи ні. Князь Всеволод підчас нападу половців 1078. р. »наказав збирати воїв від малого до великого«. В 1151. р. кияни заявили князям: »хай ідуть усі, хто тільки може хоч дрюк (»хлуд«) у руки взяти; коли хто не піде, дай його нам, ми його самі поб’ємо«. І так пішли »один одного не залишаючи, всі з радістю за своїми князями і на конях, і піші, велика сила«.

Народне ополчення спиралося на територіальну систему. Населення з якоїсь округи збиралося в часі небезпеки на одному місці, звичайно в найближчому городі й там готовилося до виступу на ворога. Так, 1068. р., коли половці погромили князів над рікою Альтою, »люди київські прибігли до Києва, владили віче каторговиці, послали до князя й сказали: це половці порозбігалися по землі, дай, княже, зброю й коні, ми будемо битися з ними«. Така мобілізаційна округа звалася, здається, тисяча. Цю назву стрічаємо в літописах декілька разів, але немає докладного вияснення, що таке вона означала: чи була це тільки воєнно-оборонна територія, чи мала вона й ширше, адміністративне значіння. На чолі тисячі стояв тисяцький. Тисячі й тисяцькі згадуються в Києві, Вижгороді, Білгороді, Переяславі, Чернигові, Снові й Перемишлі. Були це або княжі столиці або сильніше укріплені городи. Відділи війська діставали звичайно назви від городів, як: кияни, переяславці, звенигородці, берестяни, володимирці, турівці, пиняни, галичани й ін.

Чи були які менші мобілізаційні райони, ніж тисяча, про це певно не знаємо. Уряд сотського вказує, що були якісь сотні, та чи це відділ війська, чи округа, рішити трудно. Деколи вживається й назва пол# на означення території, з котрої йшло ополчення, »вїдемо в сильний полк київський«, значить — у Київщину. Часом на чолі селянських відділів бачимо старостів, сільських старшин. З того можна б міркувати, що найнижчими територіальними одиницями в організації воїнів були села.

Учасники народного ополчення йшли на війну звичайно зі своєю зброєю, хоч би це були тільки дрюки, як це бачимо де в кого 1151. р. Але в разі небезпеки й князь був обов’язаний давати воям зброю зі своїх складів. Про це літопис оповідає під 1068. р., коли половці порозбігалися по Київщині, народ у Києві домагався у князя зброї і коней.

Учасники походу діставали Деколи плату: »Ярослав почав свої вої ділити: старостам — по 10 гривень, смердам (селянам) — по гривні, новгородцям усім — по 10 гривень, і відпустив їх додому«. Але передусім військо мало право до воєнної добичі й це найбільше приманювало населення до воєнних походів.

Чорні клобуки

Своєрідне народне ополчення творили також степові орди, що були під владою наших князів. Мали вони загальну назву чорних клобуків. Є це переробка турецького слова »каракалпаки«, що означає — чорні шапки. У таких гостроверхих шапках змальовані степовики на давніх картинах у літописах.

Були це недобитки різних степових орд, головно печенігів та торків, що або самі піддалися під українську владу, або наші князі привели їх як бранців та осадили на степовому пограниччі. Належали до них різні племена: берендії або берендичі, ковуї, каєпичі, турпії. Більшою масою вони замешкували околиці ріки Росі, де був їх головний город Торчеськ. Менші оселі були на Переяславщині й Чернігівщині. В 1139. р. літопис нараховує їх на 30 тисяч. Мали вони своїх старшин, »ліпших мужів«, яких теж звали князями. Довгий час вони були поганами, але пізніше почали приймати християнство. Жили вони життям кочівним, сиділи в »вежах«, тобто возах із шатрами й переходили з місця на місце. В часі небезпеки ховалися до укріплених городів. Багатством їх були великі стада овець і табуни коней. Вміли вони, як усі степовики, незвичайно скоро переселятися на інше місце. Літописець оповідає про це характеристичний епізод із 1151. р. Того року суздальський князь Юрій Мономахович ішов на Київ із половцями. Князі Вячеслав і Ізяслав не мали з ким боронити города. Тоді-чорні клобуки заявили, що готові з усією ордою прийти на поміч. »їдьте собі у свій Київ, а до нас приставте вашого брата Володимира, ми поїдемо до своїх веж, хочемо забрати свої вежі й жінки й діти й стада свої, і все, що наше й підемо до Києва; ви будете до вечора в Києві, й ми будемо«... І справді на означений час ціла орда з’явилася під Києвом — на радість і на страх міста. »Володимир прийшов із усіма чорними клобуками, з вежами, стадами та худобою їх, незліченна сила, й великої шкоди наробили — трохи вороги, трохи свої, — монастирі пограбували, села попалили й сади понищилн«...

Чорні клобуки зберегли свій дикий побут; не знали, що таке дисципліна, не раз »хитрили« й не хотіли слухати князів. Але з ненавистю відносилися до половців, охоче йшли в степові походи і зчаста самі закликали наших князів на випади у степ. Щиро, чи нещиро, а не раз заявляли, що готові за свого князя »голови свої покласти«. В українському війську вони мали свою вагу, як елемент рухливий, відважний і завзятий, що насліпо йшов на всяку небезпеку, коли тільки можна було сподіватися наживи і здобичі

Бродники та берладники

Українські степи, багаті на дикого звіря, приманювали раз-у-раз до себе сміливе населення, що йшло туди на лови й риболовство, не вважаючи на небезпеку від диких кочовників. Ті сміливі степові поселенці, попередники запорожців, мали своєрідну воєнну організацію й уміли все виставити значні військові сили. На. жаль, про подробиці їх життя знаємо небагато. Займалися вони ловами, мали свої стада, але передусім -- воювали. Мали різні імена: бродники, берладники, вигонці.

Бродники виступають від половини XII. в. Назву їх виводять від слова »бродити«, себто тинятися, блукати, по степах, мандрувати. Це були християни, імена мали українські, славилися відвагою. В 1147. р. разом із половцями приходили на поміч Олегові Святославичеві, в 1180. pp. брали участь у болгарській визвольній боротьбі, пізніше заходили на Угорщину.

Цю степову колонізацію підтримувала також Галичина. Південний степ урізувався тоді в Поділля та Покуття й притягав до себе пограничну людність. А що в Галицькій землі часто бували і внутрішні неспокої, то ті, що були невдоволені цими відносинами, могли шукати собі пристановища в степах. Один із галицьких князів, Іван Ростиславич, 1145. р. утратив свій уділ у Галичині, подався над Дунай і там у городі Берлад зорганізував собі степове військо. Його берладники цілі два десятиліття нишпорили по всіх сусідніх околицях. У 1158. р. вони непокоїли галицьких рибалок. ..десь на Чорному морі й добули два грецькі торгові кораблі. В 11о9. р. ходили походом на Пониззя (Поділля), здобули Кучелмин і облягали Ушицю. В 1160. р. опанували торговий "порт Олешшя у Дніпровому гирлі. Сили берладників були значні. В подільському ::поході їх полк налічував до 6000 людей. Та вони мусіли мати :й свою флоту, бо робили напади й на морські пристані. Походи -берладників мали не раз характер розбишацько-піратський, а якоїсь вищої політичної мети ця берладська Січ не мала.

За першого наїзду татарів 1223. р. появляється ще одна степова -формація, таємні — галицькі витонці. Коли всі князі з’їхалися «були недалеко Дніпрових порогів, щоб разом виступити на грізних монголів, »вигонці галицькі приплили Дніпром, ввійшли були в море, бо було човнів тисяча, в’їхали у Дніпро, дійшли, до порогів і стали коло річки Хортиці на броді у протолчі; були з ними Юрій Домамирич і Держикрай Володиславич«. Була це якась сильніша організація, коли човнів було аж тисячу — людей могло бути кільканацять тисяч. Може це були емігранти з Галичини, що осіли десь над Чорним морем.

Коли на Україну прийшла грізна небезпека, вони почувалися до обов’язку стати разом у обороні рідної землі й певно багато їх понакладало головами над річкою Калкою,

Характеристики

Список файлов реферата