59958 (673451)

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла

Участь вінничан в Русі Опору.

План:

1. Вступ

2. Концентраційні табори на території України

3. Українці у нацистських таборах смерті

4. Висновок

5. Література

Вступ

У нескінченному плині історії тільки час відокремлює головне від другорядного, дріб’язкового, загальнолюдське від особистого. Для учасників і сучасників другої світової, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна, головним стало все – страх смерті, благородний гнів, лихоліття тяжких випробувань і безмежна радість перемоги. Війна спопеляючою блискавицею пронизала серця і душі, опалила кожну сім’ю та оселю, кожне життя. Її гірка правда ніколи не полишить нас. Саме тому війна й досі не закінчилася для багатьох. Для фронтовиків вона – у спогадах, ранах і нагородах, які дотепер знаходять своїх героїв. Для вдів, матерів і дітей, усіх тих, хто не дочекався рідних з далеких фронтів, вона – у скорботі й надії дізнатися про місце їх загибелі, поховання. Для нас війна – вічно у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого. Досвідом боротьби і подолання труднощів, самозречення й відданості, мужності і непокори.

Зараз, коли годинник історії відраховує перші роки двадцять першого століття, ми все частіше й частіше подумки вертаємося назад, до найкровопролитнішої в світовій історії війни. Необхідність цього зумовлена величезним значенням тих незабутніх подій та бажанням краще зрозуміти, куди йдемо тепер і що чекає нас завтра.

Тому, оглядаючи більш ніж півстолітній шлях, пройдений нашим народом після вікопомного 1945-го, ми як ніколи зримо і всеосяжно сприймаємо не затьмарену роками та подіями панораму Перемоги народів Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні, що стала символом незламності народного духу, яскравою зіркою на небосхилі кривавого, драматичного і героїчного століття. Ось чому народи світу, всі чесні люди Землі схиляють свої голови, вшановуючи пам’ять полеглих і віддаючи належне живим учасникам цієї, тепер вже далекої, війни, які ратним подвигом своїм і самовідданою працею забезпечили Велику Перемогу.

Полум’я другої світової війни, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників, палахкотіло цілих шість років. У вир війни було втягнуто 61 державу. Битви йшли на території 40 країн Європи, Азії та Африки, на неосяжних морських і океанських просторах. Армії воюючих сторін нараховували понад 110 мільйонів чоловік. Війна забрала більше 50 мільйонів життів.

Як і в роки першої світової війни, Україна опинилася в епіцентрі гігантської битви. Вже на світанні 22 червня 1941 р. на її землю впали перші німецькі бомби. Водночас гітлерівські дивізії вдерлися на нашу територію, плюндруючи все на своєму шляху. Бійці чинили героїчний опір, але перевага була на боці ворога. Розрахунок нацистського керівництва робився на те, щоб, скориставшись раптовістю агресії, жорстокістю, тотальними методами ведення війни, звірячим ставленням до мирного населення, зламати волю і здатність нашої армії та народу протистояти сталевій армаді вермахту, чинити опір „вищій расі”. Але гітлерівці жорстоко прорахувалися. Ворог зустрівся з масовим героїзмом народу.

Смерч війни двічі пройшовся по нашій землі – в сумний час відступу та в період переможної ходи визволення. Понад 40 місяців – з червня 1941-го по жовтень 1944-го – палахкотіла на українській землі Велика Вітчизняна війна. Невимовно тяжких втрат зазнав українській народ у тій страшній воєнній круговерті, що розметала, понівечила і розтоптала мільйони людських доль. Це справді була трагедія. Її принесли з собою тевтонські орди, які топтали нашу землю, палили міста і села, грабували надра, гнали в німецьке рабство дівчат і хлопців, вбиваючи на своєму шляху кожного, хто не хотів скорятися загарбникам. На бій йшли мобілізовані і добровольці чоловіки і жінки, робітники і селяни, комуністи і безпартійні, атеїсти і віруючі, люди різних поколінь, національностей, професій. На захист рідної землі встали всі, навіть діти „ворогів народу”, молодь, якій судилося дивом вижити в голодному 1933-му, в’язні сталінських таборів.

Скільки безневинних людей зазнали нечуваних тортур, знущань та принижень в численних концтаборах, тюрмах, на примусових роботах та пересильних пунктах! Пам’ять про ці жертви, про ратний і трудовий подвиг народу зобов’язує всіх нас, нині сущих, пройнятися усвідомленням того, що коли б не було спільної Перемоги над фашизмом, покоління, що прийшли в життя після війни, взагалі б не народилися, і не було б не лише України як суверенної держави, а й української нації, оскільки за планом „Барбаросса” 80% населення західних областей СРСР підлягали знищенню, а решта 20% мали стати робочою худобою.

У літопис Великої Перемоги навічно вписані імена тисяч і тисяч славних синів і дочок України. Воювали вони на різних фронтах, виборюючи Перемогу – одну на всіх. Багато хто загинув. На вівтар Перемоги Україна поклала мільйони людських життів. Їх імена вкарбовано у вічність. Перемогу здобули ті, хто зараз є старшим поколінням. Ветеранські лави рідшають з кожним роком. Всіляка турбота про них, постійна увага до рятівників Вітчизни та світової цивілізації – святий обов’язок і справа честі держави, суспільства загалом і кожного громадянина зокрема. На жаль, сьогодні багато хто з ветеранів війни лишається наодинці зі своїми проблемами. А шкода. Турбота про них - не примха, а життєва необхідність, і це повинні розуміти всі.

Події другої світової війни не перестають вражати силою народного духу, величчю подвигу мільйонів, що піднялися на захист Батьківщини, своїх осель і родин. Наш громадянський обов’язок – увічнити пам’ять усіх полеглих, зберегти всі меморіали та воєнно-історичні реліквії. Про це створено тисячі книг , кінофільмів, картин, симфоній, пісень. Однак тема героїзму в роки війни нескінченна, бо має вічне джерело, витоки якого – у народній пам’яті, що закарбувала імена тих, хто поліг в ім’я Перемоги. Ця пам’ять незгасна. – вона у наших серцях.

У цій роботі я спробувала дослідити проблему військовополонених в роки Другої світової війни, які десятками, а то і сотнями тисяч потрапляли до рук ворога. Рядові бійці і офіцери ставали жертвами військової некомпетентності та волюнтаризму. В концтаборах радянські військовополонені піддавалися витонченим знущанням, їх морили голодом і холодом, непосильною працею. В роботі є документальні свідчення жителів М. Вінниці, чиї батьки та діди пережили воєнне лихоліття.

Концентраційні табори на території України.

Діти щебечуть.Сивіє м’ята,

Сивіє м’ята, синя трава.

Скільки убито і розіп’ято,-

Знає земля, як стара вдова. А. Малишко

Без убитих, поранених, військовополонених війни не буває. Так ведеться споконвіку. Долі тих, кого війна розчавила своїми вогняними колесами, поділив по суті, весь кістяк кадрової армії Збройних сил Радянського Союзу. Під гусеницями німецьких танків гинули роти й батальйони, в оточенні і в полоні опинялися цілі дивізії, корпуси й армії... Якщо в оборонних боях першого воєнного півріччя полягли сотні тисяч, то кількість тих, хто незабаром міг позаздрити їм, - військовополонених, була набагато більшою й становила мільйони чоловік.

Розгубленим, беззбройним, часто-густо контуженим і пораненим людям переможці одразу ж давали зрозуміти: „Ви ніхто! Ваше життя віднині нічого не варте”. Й усвідомлення цього не залишало тих, хто потрапляв у німецький зашморг, уже ніколи.

Від краю до краю Україна була вкрита мережею концтаборів для військовополонених, гетто і таборів для цивільного населення. В Україні діяли 106 таборів смерті для військовополонених. Доля воїнів, які опинилися в полоні, стала трагедією величезного масштабу. У наказі від 2 липня 1941 р. Гітлер підкреслював:”...будь-яка людяність по відношенню до військовополонених суворо переслідується”.

Від перших хвилин полонених нещадно били, аби поставити їх у принизливе, безправне становище, розтоптати людську гідність, позбавити сили волі до опору. Порушуючи відповідні міжнародні конвенції, бранців катували і знищували. Полонених червоноармійців і командирів роздягали до спіднього, їхнє обмундирування і взуття використовували „ для потреб німецької армії”. Окупанти залучали військовополонених до розчищення мінних полів та інших небезпечних для життя робіт. Бранців не тільки не забезпечували, як цього вимагала ст. 7 Гаазької конвенції, „харчуванням, одягом і приміщенням нарівні зі своїми військами”, їх годували падаллю, трупами коней, худоби, часто ж і зовсім лишали навіть без води, тримали просто неба, під дощем і снігом. За найменший непослух розстрілювали на місці, глумились навіть над тілами загиблих. Значна частина військовополонених гинула під час транспортування. Як правило, полонених, вишикувавши у нескінченні колони, примушували здійснювати піші марші по 50-60 км. на добу. Такі виснажливі переходи міг винести не кожний. В архіві зберігся звіт німецьких унтер-офіцерів Хельцля й Ціммерера від 12 жовтня 1941 р. про „транспортування” 4200 військовополонених, захоплених під Мелітополем. Перед початком маршу кожен отримав по четвертинці буханця хліба. Пити нічого в дорогу не дали. За весь день не зустріли жодного колодязя. Через 20 км шляху почалися перші протести серед полонених. Дехто з них не міг далі йти через фізичну слабкість та поранені ноги. Лише застосування сили примусило рушити цих людей далі. Через 35 км вони сотнями падали край дороги. Не діяла навіть погроза розстрілу. З сутінками обурення серед полонених сягнуло такої сили, що подальше просування відбувалося дуже повільно і з великими труднощами. Кому пощастило дістатися табору, були зовсім виснажені й нездатні наступного дня підвестися. Хто не мав сили рухатися в колоні, тих охорона вбивала. Це правило не знало винятку. Про кількість тих, хто ставав жертвою„пострілу милосердя”, можна судити з такого прикладу: під час руху п’ятитисячної колони військовополонених з с. Степанівна Луганської області ( відстань 45 км. ) охорона вбила 150 чоловік.¹

Чергові страхітливі випробування починалися з прибуттям до таборів військовополонених. Вони були пов’язані зі смертельно небезпечною для багатьох процедурою: виявленням неблагонадійних – невід’ємною складовою ідеологічного фону війни Німеччини з СРСР. На кожного в’язня заводилася облікова картка з відповідним номером.

Цей же номер, як тавро, великими цифрами ставили на руці вище кисті хімічною фарбою. Крім того, на спині шинелі чи гімнастерки ставився надпис такою ж фарбою „КГФ” („Крісгесгефангенс”–„військовополонений”).У великих таборах військовополонених розподіляли за національною ознакою на полки та батальйони.

________________________________________________________

^1.Безсмертя-Книга пам’яті України 1941-1945: Науково-публіцистичне видання/ Гол. редколегії І. О. Герасимов. К.: Пошуково-видавниче агентство „Книга пам’яті України”,2000, арк. 196.

Та головною метою табірних спецслужб було виявлення політпрацівників, комуністів, євреїв. Діяли по різному. Часто не годували по 4-5 діб. Потім приходив комендант з перекладачем, попереджав: „Доки не викажете всіх комуністів, комісарів, особистів, євреїв, їжу ніхто не отримає”. Така прямолінійність не завжди була ефективною. Частіше доводилося вдаватися до послуг „стукачів”, яких можна було навербувати за миску баланди. З такої категорії людей з нестійкими принципами і переконаннями, які підлещувалися до німців, формувалась і табірна поліція. Її використовували для дотримання порядку серед полонених у межах табору.

Трагічною була доля військовополонених на окупованих землях України. В Україні було створено мережу великих таборів смерті для військовополонених. Найбільшими серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, „Цитадель” у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та ін. Тільки у ”Цитаделі” загинуло від голоду і хвороб майже 140 тис. чоловік, у Хорольських таборах – більше 57 тис. У Кременчуці гітлерівці умертвили голодом, тортурами через навмисне зараження інфекційними хворобами 40 тис. солдатів і офіцерів, у Володимирі-Волинському – 25 тисяч. Тільки в Києві були десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених, найголовніші з них: Дарницькі табори, Бабин Яр, табори на вул.. Керосинній, Інститутській, в Голосієві, на території Києво – Печерської лаври, на Куренівці, Сирці. Більшу частину полонених, які перебували в них, складали солдати і офіцери військ Південно – Західного фронту, в основному українці, хоча серед них були і росіяни, білоруси, євреї та представники інших національностей.

Багато років стосовно одних з найстрашніших – Дарницьких концтаборів – в науковому обігу з книги в книгу переходить цифра загиблих там – 69 тис. чоловік. Насправді йдеться, як свідчать архівні дані, лише про два з цих таборів. Один з них був розташований посеред лісу, на околиці Дарниці, між автомобільним шосе і залізницею. Довжина його була 1.5 км, ширина близько 1 км. За полотном залізниці в 1943 р. після визволення цих місць від загарбників співробітниками Надзвичайної державної комісії по розслідуванню злочинів німецько – фашистських окупантів було знайдено чотири ями. Земля в них осіла. Розмір кожної 12 на 6 м. Неподалік була ще одна яма розміром 6 на 6 м. При розкопках однієї з великих ям вона виявилася заповненою трупами людей, за свідченням місцевих жителів – виключно полоненими, причому, здебільшого українцями. Під час паталого-медичної експертизи знайдених трупів в їхніх шлунках не було виявлено жодних ознак їжі. Тобто, всі жертви померли голодною смертю.¹

Характеристики

Тип файла документ

Документы такого типа открываются такими программами, как Microsoft Office Word на компьютерах Windows, Apple Pages на компьютерах Mac, Open Office - бесплатная альтернатива на различных платформах, в том числе Linux. Наиболее простым и современным решением будут Google документы, так как открываются онлайн без скачивания прямо в браузере на любой платформе. Существуют российские качественные аналоги, например от Яндекса.

Будьте внимательны на мобильных устройствах, так как там используются упрощённый функционал даже в официальном приложении от Microsoft, поэтому для просмотра скачивайте PDF-версию. А если нужно редактировать файл, то используйте оригинальный файл.

Файлы такого типа обычно разбиты на страницы, а текст может быть форматированным (жирный, курсив, выбор шрифта, таблицы и т.п.), а также в него можно добавлять изображения. Формат идеально подходит для рефератов, докладов и РПЗ курсовых проектов, которые необходимо распечатать. Кстати перед печатью также сохраняйте файл в PDF, так как принтер может начудить со шрифтами.

Список файлов реферата