59958 (673451), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Як свідчать дані самих німців, у 1941-1944 рр. втікачів було до 70 тис. чоловік1. Вони створювали додаткові труднощі для поліції, дестабілізували виробництво.
Режим у гітлерівських таборах дедалі суворішав, ставав жорстокішим. За інструкцією верховного головнокомандування вермахту всіх непокірних ув’язнених, у тому числі й пійманих утікачів, передавали в гестапо.
Втечі з німецької неволі почастішали на третьому році війни. Нерідко вони здійснювалися там, де існувала особлива охорона, панував нещадний режим.
Із місць ув’язнення, розташованих на території Франції, навесні 1944 р. втекло багато полонених, серед яких були й українці. Втікачі створили 30 партизанських загонів. Наші земляки боролися пліч-о-пліч з французькими патріотами. Кожен другий загін очолював українець, майже половина бійців у них теж була з України.2
...Французьке містечко Еннен-Льєтені. На обеліску при вході на цвинтар – імена загиблих героїв Опору. У центрі цвинтаря праворуч від зображення розп’ятого Христа – могила, в якій вічним сном спить радянський офіцер Василь Порик. Василь народився і виріс на Вінниччині, смерть зустрів 24-літнім. загинув, щоб жила Франція .Його бойовим другом був Кордонець Іван Назарович, який народився в 1924 р. в селі Микулинці Літинського району Вінницької області в сільській родині. Згадує Свершок Тетяна Дмитрівна, племінниця Івана Назаровича, жителька м. Вінниці...
________________________________________________________
1История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945.-М.,1960-1965.-Т 4.-арк.189.
2Там само, арк.276.
Багато випробувань випало на долю дядька. В 1941 році гітлерівці запроторили його на каторгу в Німеччину, а звідти відправили у окуповану Францію. Так опинився він у шахтарському селищі Бомон-ан-Артуа. Табір „східних робітників”, виснажлива праця, туга за Батьківщиною. В’язні тут підібралися переважно з трьох сусідніх районів Вінницької області.
Тож і знайшли вони спільну мову, швидко об’єдналися. У жовтні 1942 р. у таборі Бомон було створено підпільну організацію. Настав час дій. В’язні псували інструмент, електрообладнання, повітряні насоси, всіляко саботували розпорядження коменданта. Денний видобуток вугілля на шахті зменшився на 25-30 %. У липні 1943 р. тут виник партизанський загін. Лісів довкола майже не було, зв’язок з місцевими патріотами налагодити як слід не вдалося. Тому обрали таку тактику: вночі непомітно проникати через колючий дріт і здійснювати диверсії на залізниці. Незабаром пустили під укіс ешелон з вугіллям, згодом – ще два. Рух поїздів припинився на тиждень. Партизанські загони діяли і в інших таборах. Для зв’язку створили між табірний комітет на чолі з Василем Пориком. Кількість антигітлерівських акцій зростала. У 1944 р. партизани знищили документацію в таборі Бомон, захопили зброю. Це вже була відкрита боротьба з ворогом. Гітлерівці скаженіли. За голову Василя Порика пообіцяли винагороду – мільйон німецьких марок. Почалися облави й погоні. Тяжко пораненого Порика, нарешті, схопили й кинули в Арраську фортецю. Іван Кордонець разом з товаришами був організатором легендарної, просто фантастичної втечі Порика. Іван Назарович був у складі партизанського загону Івана Федорука, який отримав наказ рухатись в інше місце дислокації для об’єднання в велике партизанське з’єднання. Тетяна Дмитрівна дуже добре пам’ятає розповідь дядька... Але в тому наказі було багато підозрілого. Ліс, куди мав прибути загін, майже весь проглядався. Крім того, була підозра, що про плани партизанів могли знати німці. І ось, під час зупинки в невеличкому селі, розвідники побачили машини з німцями. Партизани швидко підготувались до бою, але раптово на них напали з тилу. Отже, ворог йшов по слідах загону, чекаючи зручного моменту для нападу. Але сильний вогонь партизанів ( в селі загін Федорука об’єднався ще з двома партизанськими загонами, що виконували аналогічне завдання) заставив німців залягти. На світанку гітлерівці пішли в атаку і оточили партизанів. В такій безнадійній ситуації було вирішено виходити з кільця... Їх врятувало велике пшеничне поле, за яким розпочинався ліс. Вибирались поодинці. Іван Назарович, задихаючись від бігу, розсуваючи густі пшеничні колоски, пробирався до лісу. Позаду було чути пістолетні вистріли, короткі автоматні черги, крики товаришів, яких догнали карателі. Поле раптово закінчилось і він побачив вузький канал. Закинувши в очерет автомат( патрони вже закінчились), він кинувся в воду, доплив до моста і забрався під його арку.
В обриві берега було видно вихід якоїсь труби. Крики і вистріли наближались. Куди ж сховатись? Витягнувши руки, він заліз в трубу, мокру і слизьку, дуже важко просуваючись вперед. По мосту загупали німецькі чоботи. Все, що залишалось – це швидко просуватись вперед. Труба вигнулась, зробивши поворот. Голоси ставали тихіші, але раптом ззаду гучно вдарила автоматна черга: пулі дзенькнули по бетону. це німці прострілювали трубу. Потім дядько казав, що краще вже б його вбили, а то поранений залишився в тій трубі назавжди... Потім наступила тиша – німці пішли. Він повз далі, не знаючи куди і чи буде тій трубі кінець ( назад вибратись було неможливо, так як труба була дуже вузька і в ній не можна було розвернутись). Проходили хвилини, а можливо і години. Але раптом в трубі стало світліше і, піднявши голову, дядько побачив світлу пляму То був вихід! Іван Назарович опинився на березі другого каналу. Присівши, жадібно ковтаючи чисте повітря. Людей не було видно, але на другому березі стояв будинок. Він спустився до води і відмив жирну грязюку, якою був вимащений з голови до ніг. В цей час в одному із вікон будинку з’явилася жінка. Витрушуючи скатертину, вона позирала на незнайомця. Потім почала рвати в корзину траву. Не всім місцевим жителям можна було довіряти, але ховатись було вже пізно. Жінка підійшла і покликала дядька. Він переплив канал. Незнайомка питала його, хто він за національністю: поляк чи італієць. Почувши, що він росіянин, вона не здивувалась і запросила його в будинок. Провівши на кухню, підігріла воду, принесла рушник, білизну, костюм. Напоїла вином, дала сигарети. Жінку звали Жаклін. Після всього пережитого він заснув. Коли його розбудили, то з роботи прийшов чоловік Жаклін – Поль. Він привітався і запросив дядька до столу. Відчувалось, що Поль схвалює дії дружини. В привітній французькій родині Іван Назарович пробув кілька днів, щоб трішки набратись сил. Потім французи провели його на автостанцію, купили білет до Ліля. Іван Назарович знайшов залишки свого, розбитого німцями партизанського загону і продовжив боротьбу з ворогом. Після Перемоги був переправлений до Радянського союзу. Приїхав у рідне село. У 1946р. одружився. Мав трьох дітей. У 1950 р. переїхав з сім’ю в Макіївку Донецької області, де працював шахтарем. У 1988 р. помер - далася взнаки важка праця в німецьких та радянських шахтах. Фотографій з дядька немає, ті, що були – забрало НКВД, е одна в Вінницькому краєзнавчому музеї разом з Василем Пориком.
Перемоги Червоної армії послаблювали сили ворога. Він змушений був зменшувати свої гарнізони й охоронні команди в Німеччині та в окупованих країнах. Опір же, навпаки, зростав. А головне – набував масового, інтернаціонального характеру. Кількість підпільних організацій швидко збільшувалася у центрі третього рейху – в районах Лейпцига та Мюнхена, де нацисти зосередили багато військових заводів.
28 липня 1944 р. головне управління РСХА з позначкою „Важливо! Увага!” розіслало в поліцейські управління третього рейху спеціальний огляд результатів стеження за підпільними групами й організаціями іноземців. Гестапівських шпиків і донощиків передусім цікавила діяльність радянських полонених та „східних робітників”. Висновки для гітлерівців були невтішними. Антифашистська боротьба в таборах наростала. Лише з березня по вересень 1944 р. гестапо викрило в 38 містах групи Опору та заарештувало 2700 чоловік. З’явилися нові центри антифашистського підпілля – Гамбург, Хемніц, Нюрнберг та ін. Антифашистське підпілля існувало також у концтаборах Бухенвальд, Дахау, Равенсбрюк, Маутхаузен та ін1. Початок його був важким через жорстокий терор, різноманітний склад ув’язнених, часті „селекції” – відбір і знищення слабких та хворих. Але й у цих надзвичайно складних умовах створювалися нелегальні групи Опору. Боротьба проти нацистських катів ставала все відчутнішою. Влітку 1943 р. розрізнене підпілля в Освенцимі об’єдналося в єдину міжнародну організацію. ЇЇ керівництво налагодило зв’язки з в’язнями філій основного табору, намагалося згуртувати сили. Учасники організації виконали відповідальне завдання – передали польським партизанам копії таємних документів з канцелярії Освенцима та фотознімки, на яких були закарбовані злочини фашистів2. Таким чином світові стали відомі факти геноциду, винищення сотень тисяч безневинних людей. Було оприлюднено й імена катів.
Однією з важливих справ підпільників в нацистських таборах було викриття власовських пропагандистів, які намагалися завербувати в’язнів до так званих „добровольчих” батальйонів Російської визвольної армії (РВА). В’язнів позбавляли елементарних умов існування, всіляко залякували, намагаючись зробити їх більш піддатливими. Однак в’язні відмовлялися служити німцям брати до рук зброю. На це йшли тільки поодинокі слабкодухі люди, які намагалися за всяку ціну зберегти власне життя.
____________________________________________________________________________________________
1Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті України”, 2000.,арк.357.
2Там само, арк.358.
У 1943 р. народилася нова форма боротьби з коричневою чумою. Бойові групи вдень перебували в таборах а вночі залишали їх і діяли як партизани. Так було, зокрема, на півночі Франції, в департаментах Нор та Па-де-Кале, куди гітлерівці привезли для роботи на вугільних шахтах десятки тисяч невільників, більшість – з України.
В останній рік війни в ряді великих німецьких міст з’явилися диверсійні групи, до складу яких входили радянські військовополонені та „східні робітники”. Жили вони нелегально, мали зброю, нападали на нацистських чиновників та офіцерів, здійснювали зухвалі акції. В секретному огляді РСХА повідомлялося, що в Берліні тільки в червні 1944 р. зафіксовано дії 79 бойовиків. У поліцейському управлінні німецької столиці організували спеціальний підрозділ для боротьби з підпільниками.
Навесні 1945 р. над в’язнями німецьких концтаборів нависла смертельна небезпека. Усвідомлюючи свою неминучу поразку, нацисти вирішили знищити мільйони невільників, замести сліди своїх страхітливих злочинів. Про наміри гітлерівських головорізів знали й самі ув’язнені. Вони розуміли, що все тепер залежатиме від їхньої згуртованості, рішучості. Готуючись до відсічі, учасники руху Опору виявили справжній героїзм. Вони розробляли плани повстань, створювали штурмові групи, запас вогнепальної зброї та гранат. В одних концтаборах в’язні самовизволялися, інші визволялися регулярними військовими частинами.
Відновлюючи правду воєнних літ, необхідно сказати й про інше: про ставлення керівників СРСР до в’язнів нацизму, передусім – військовополонених. Гітлер винищував їх як ворогів націонал-соціалізму. Сталін їх ненавидів і переслідував як свідків ганебних поразок з його вини. В таких країнах, як Англія, США, Канада, колишніх полонених зустріли по-людськи. Видавали платню за час перебування в нацистських таборах, втікачам вручили нагороди, багатьом присвоїли чергове військове звання. Ніхто їх не скривдив, не образив. Зовсім іншим було ставлення до радянських людей. Звільнені з німецької неволі вони плакали від щастя. Ще вчора вони читали листівки, таємно поширювані в таборах, вірили, що „Вітчизна ніколи не забуде своїх синів і дочок”. Але незабаром з’ясувалося, що це запевнення далеке від істини. Керівництво СРСР завчасно відмовилося від своїх громадян, знову прирекло їх на муки і страждання. Вже 16 серпня 1941 р. Сталін видав горезвісний наказ № 270, згідно з яким усіх полонених солдатів і командирів було визнано винуватцями воєнних невдач. Вони підлягали суворому покаранню, їх сім’ї позбавлялися пільг. Крім того, уряд СРСР відмовився від послуг Міжнародного Червоного Хреста, який готовий був надавати допомогу в’язням нацистських таборів. Вже наступного дня після Перемоги, яку святкував увесь світ, Сталін від імені Ставки розіслав командувачам шести фронтів телеграму-розпорядження: не зволікаючи, створити 100 фільтраційних таборів для перевірки радянських громадян – невільників третього рейху, звільнених Червоною армією та союзниками. Їх перевіряли, застосовуючи грубу силу й провокаційні засоби слідства, співробітники НКВС, НКДБ, Смершу. Особливо трагічними були результати цих перевірок для колишніх полонених. Їх вважали зрадниками Батьківщини. Тисячі їх засуджено на 25 років каторги або до розстрілу, 346 тис. рядових та сержантів потрапили до робітничих батальйонів Наркомату оборони, решта – у Воркуту, Магадан, на будівництво залізниць. Скрізь потрібна була дармова праця. До того ж сталінський режим просто не міг існувати без образу ворога. До війни СРСР нараховували мільйони „ворогів народу”, після війни – сотні тисяч „зрадників Батьківщини”. Ті, хто страждав у німецькому полоні, навіть після звільнення із сталінсько - беріївських таборів у середині 50-х рр. ще довго носили ганебне тавро зрадників. Їх утискували, відмовляли у виборі професії, місця проживання, роботи. В атмосфері недовір’я й підозрілості тривалий час жили й колишні „східні робітники”.
А скільки радянських людей не повернулося додому! Скількох перемололи жорна нацистського терору! Втрати серед в’язнів концтаборів досі точно не визначено. Російські дослідники називають цифру від 3,3 до 4 млн. чоловік, тобто 57-70 % від загальної кількості полонених. З 235473 американців і англійців, які потрапили в німецький полон, померло 8348 чоловік, або 3,5 %. Стільки солдатів і командирів Червоної армії щодня гинуло в таборах протягом дев’яти перших місяців війни ( з них третина – українці)1. Над таким порівнянням варто замислитися!
________________________________________________________
1Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті Украіни”, 2000., арк.362
Висновок
„Україна в огні” – таким, за висловом видатного письменника і кінорежисера Олександра Довженка, став для нашого народу період 1944-1945 років. Уже з перших днів віроломного нападу гітлерівців на Радянський Союз Україна опинилася в епіцентрі масованих ударів вермахту. Смертоносна лавина, знищуючи все живе, залишаючи по собі згарища і руїни, кров і сльози, прокотилася теренами України. Цей страшний апокаліпсис ХХ століття палахкотів на українській землі 1225 днів і ночей. Жорна воєнних і повоєнних лихоліть стерли з нашої землі багато сіл і родин, а з ними канула у вічність і пам’ять про кожну конкретну людину.
Великі жертви понесли сини всіх народів тодішнього Радянського Союзу, котрі обороняли, а пізніше визволяли Україну. Та нашій республіці випала трагічна доля геополітичного центру воєнних дій. Відомий західний політик Уїнстон Черчілль писав: „З-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, чи не найбільше постраждав український. Але, разом з тим, він ціною мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу над нею...”
Неначе сама історія з восьми визвольних фронтів завершального етапу Великої Вітчизняної чотири назвала „Українськими”. В одному з них – Першому – питома вага українців сягала 80 відсотків. Саме йому випала історична місія здійснити Київську наступальну операцію і визволити столицю України. Тоді ж було засновано орден уславленого українського гетьмана Богдана Хмельницького, яким нагороджувалися всі категорії особового складу армії і флоту, партизани.
Історія досі не знала таких фактів і мотивів, коли рішення і дії кожного з мільйонів захисників Вітчизни спресовувались у єдиний великий подвиг в ім’я Перемоги. Історія не знала такого масового героїзму і жертовності на полі бою. Історія не знала такої самовідданості, яку проявили мільйони трудівників на фабриках і заводах, полях і фермах, забезпечуючи армію всім необхідним. Трактуючи термін „ Вітчизняна війна” як такий, що означає звільнення власної території від загарбників, згадаймо про мільйони українців, вивезених на каторжні роботи до рейху. Для них, „остарбайтерів”, Україна була й продовжувала залишатись Вітчизною. Священний обов’язок воїнів полягав у визволенні своїх земляків з німецького ярма та поверненні на Батьківщину. Ось чому ця війна була Вітчизняною, хоч і тривала певний час поза межами Батьківщини, на теренах країн Західної Європи, загарбаних гітлерівцями.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
