59904 (673415), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Російський представник Г. Довгорукий 1710 року на Вальному з’їзді у Варшаві змусив поляків ратифікувати умови «Вічного миру» 1686 р.11 Без сумніву, це був значний успіх московської дипломатії, за яким стояла відмова Речі Посполитої від втрачених Смоленська, Києва, Лівобережної України. Затвердження сеймом непопулярного в державі договору засвідчило значне посилення в ній російського впливу. Як же позначились ці воєнні та дипломатичні успіхи, що стабілізували становище Московської держави, на позиції її уряду щодо конфесійного питання?
Якщо зважити, що затверджений договір 1686 р. містив і IX статтю (за умовами якої православним гарантувалася свобода віросповідання. – В.Ш.), то можна було б вважати цей політичний успіх і успіхом Москви у справі православних. Для виконання польською стороною умов IX статті необхідно було скасувати всі попередні антиправославні постанови і, головне, повернути православній церкві три відібрані єпархії Правобережної України (Львівську, Луцьку, Перемишльську – В.Ш.). Однак договір був затверджений польським з’їздом з поправкою, що стосувалася саме IX статті. У поправці зазначалося, що польська сторона визнає договір 1686 р. настільки, «наскільки він не торкається і не порушує привілеїв святої римської церкви» 12. Внесення поправки такого змісту давало можливість полякам трактувати IX статтю (необхідність повернення трьох єпархій) фактично як загрозу для католицької і уніатської церков. Тому є очевидним, що сам факт затвердження польською стороною умов "Вічного миру" 1686 р. не міг позитивно вплинути на становище православної церкви в Речі Посполитій.
Наступною демонстрацією рівня результативності продисидентської політики Росії стала чергова антиправославна постанова сейму 1712 р. Так, було видано закон, яким заборонялося канцлерам Речі Посполитої затверджувати державні акти (навіть королівські), які могли позитивно впливати на становище православних. В. Антонович охарактеризував це рішення як позбавлення православних змоги розраховувати на захист закону й залишення їх на волю фанатичної католицької та уніатської шляхти13.
За наявності на території Речі Посполитої московських військ, зростання політичного впливу на польський уряд і короля, можна дійти висновку, що Петро І на початку другої декади XVIII ст. мав усі необхідні засоби для радикальніших заходів, спрямованих на захист православної церкви Правобережної України. Та московська політика й надалі базувалася лише на головних зовнішньополітичних факторах - уваги потребувала Швеція, яка ще не була переможена і прагнула втягти у війну проти Московської держави і Туреччину. Що ж до Речі Посполитої, то програма російського царя передбачала утримання її під контролем. Саме у такій позиції, як стверджує М. Молчанов, проявлялася цілеспрямованість зовнішньополітичної діяльності Петра І, що концентрувала всі зусилля на переможному завершенні Північної війни14.
Позиція російського двору щодо конфесійного питання залишалася незмінною і під час підписання у 1717 р. трактату, який торкався й питання православних. Цьому передував черговий конфлікт між поляками і королем-саксонцем Августом ІІ. Загострення внутрішніх суперечностей у Варшаві виявилось зручним засобом для недопущення здійснення планів Августа ІІ (отримання саксонським королем спадкового права на корону Речі Посполитої) і для чергового втручання у польські справи. 1717 року на так званому «Німому сеймі» Речі Посполитій було нав’язано трактат, згідно з яким зменшувалася польська армія, обмежувалася влада гетьмана, а саксонська армія виводилася за межі держави. Прийняття таких рішень і присутність російських військ означали цілковите господарювання Росії в Речі Посполитій15. У підписаному трактаті згадувалося й дисидентське питання. Четвертий артикул містив у собі нові постанови про становище дисидентів Речі Посполитої. «На основі давнього права, особливо щодо Мазовії, - зазначалося в ньому, - нинішнім трактатом затверджується постанова, за якою всі церкви, побудовані всупереч раніше прийнятим законам, повинні бути зруйновані; іновірці не мають права проводити сходи, збори, забороняються церковні співи в громадських місцях; для тих, хто порушить постанову сейму з цього приводу, передбачалися покарання, накладання штрафів, тюремне ув’язнення, вигнання з держави». Враховуючи те, що в Речі Посполитій до дисидентів у законодавчих актах тепер відносили й православних, то такі постанови поляки активно використовували саме проти них. Впровадженням у життя таких законів поляки прагнули ліквідувати в державі православну віру, що слугувала приводом для втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої16. Таким чином, поряд із нав’язуванням Речі Посполитій законів, які фактично залишали державу без армії, послаблювали владу короля і виконавчих органів, російський уряд не завадив пониженню юридичного статусу православної віри на Правобережній Україні.
Зайнята московським урядом позиція не могла не позначитися на міжконфесійній ситуації на Правобережній Україні. Якщо до кінця XVII ст. православне життя там ще трималося духом Хмельниччини, а на початку XVIII ст. - ідеями С. Палія про возз’єднання з Лівобережною Україною, то надалі воно починає поступово згасати. Усі ці фактори призвели до того, що саме у другій декаді XVIII ст., коли Російська держава, фактично відмовившись від свого задекларованого права контролювати недоторканість прав православної церкви в Речі Посполитій, займалася політичними проектами, відбувся перелом у конфесійному протистоянні на Правобережній Україні на користь римо-католицької та греко-католицької церков, було закладено підґрунтя для наступу на православну віру17.
Роль і значення українського конфесійного питання в російсько-польських відносинах змінюються після переможного завершення Росією Північної війни. З укладенням 1721 року Ніштадтського миру зі Швецією Річ Посполита втратила для Петра І значення цінного союзника, що відразу змінило політику щодо неї російського уряду. Надалі Петербург намагається ще більше посилити свої позиції в Речі Посполитій і обмежити вплив на неї інших держав. Поряд із цим експлуатувати королівство у власних політичних інтересах намагаються Австрія, Франція і Пруссія, які прагнуть перешкодити посиленню впливу Росії на Річ Посполиту18.
Як стверджує М. Молчанов, саме після Ніштадтського миру Петро І активно прагне розв’язати конфесійне питання19. Підписання 1719 р. Віденського трактату між Августом ІІ, Австрією і Англією, спрямованого проти Росії та Пруссії, штовхнуло останніх до зближення й підписання того ж року двостороннього союзу. За його умовами, сторони мали підтримувати існуючу форму правління Речі Посполитої та перешкоджати політичним планам Августа ІІ. Один із пунктів договору торкався православних Речі Посполитої. Як іронічно зауважив польський дослідник В. Грабенський, "...той самий цар Петро, з дозволу якого відбулося обмеження прав православних, затверджене у Варшавському трактаті, за Берлінським договором зобов’язувався разом із прусським королем гарантувати долю польських протестантів та православних"20. Таким чином, через загострення політичної ситуації навколо "польського питання" проблема становища української православної церкви в Речі Посполитій починає набувати не тільки вагомого аргументу в російських претензіях на Річ Посполиту, а й зручним приводом для втручання в її внутрішні справи.
У 1722 року до Москви прибув білоруський єпископ Сильвестр Четвертинський. На основі зібраних фактів, списків, він показав Петру І реальну картину скрутного становища православної віри в Речі Посполитій. Очевидно, надані факти виявилися доречними в політичній ситуації, що склалася навколо "польського питання". Використовуючи отримані скарги й прохання православних Речі Посполитої, Петро І відправляє в травні 1722 р. грамоту до короля і польського уряду. В ній було названо всі кривди, заподіяні православному населенню Речі Посполитої католиками та уніатами, і вносилася пропозиція вислати від обох сторін комісарів з метою припинення переслідування православної віри і повернення відібраних у неї церков та монастирів. Грамота закінчувалася погрозою імператора: «...если же, паче чаяния, по этому нашему представлению и прошению удовлетворения по силе договора не последует, то Мы будем принуждены сами искать себе удовлетворения» 21. Водночас у рескрипті князю С. Довгорукому наказувалося: рішуче домагатися виконання польською стороною умов «Вічного миру»; надати королю, сенаторам і міністрам Речі Посполитої докази переслідування православної віри; ще до початку сейму розповсюдити грамоту при польському дворі і суворо вимагати дотримання умов договору. Докладну інструкцію отримав і комісар І. Рудаковський (раніше - перекладач при російському посольстві в Речі Посполитій), призначений до королівства для захисту православних від утисків. Йому наказувалось об’їхати території, де проживали православні, й письмово засвідчити всі порушення й обмеження їхніх прав та свобод. Ці докази мали бути передані об’єднаній комісії, створення якої очікувалось після отримання польським двором імператорської грамоти22 Усі ці заходи були здійснені напередодні важливого для Росії польського сейму 1722 р. Поряд із поставленим на перше місце конфесійним питанням російське керівництво планувало висунути і політичні вимоги, а саме: звільнення від командування польськими військами саксонського фельдмаршала Флемінга і передачі армії під владу польських гетьманів (таким чином вдалося б послабити в Речі Посполитій позиції недружнього Росії саксонського курфюрста і польського короля в одній особі - Августа ІІ, який прагнув зробити польську корону спадковою, передавши її своєму сину); домогтися визнання польською стороною імператорського титулу Петра І; видачі сподвижників І. Мазепи. Крім цих вимог, Петербург сподівався розв’язати на свою користь "курляндське питання" (польська сторона прагнула закріпити Курляндію за Річчю Посполитою, проти чого виступали Росія й Пруссія), і перешкодити підтвердженню сеймом антиросійського австро-польського договору. У випадку невдачі у цих питаннях російської дипломатії посол С. Довгорукий мав створити умови, за яких можна було б зірвати сейм23. Готовність російської сторони зірвати сейм виявила ті питання, які для Петербурга були пріоритетними, тобто політичні, які стосувалися можливості переходу Речі Посполитої до ворожого Росії австро-саксонського табору. Що ж до конфесійного питання, то хоча вимоги щодо нього виглядали найбільш жорстко і демонстраційно, воно продовжувало йти у фарватері політичних.
Однак, якщо у відносинах з Варшавою конфесійне питання губилося між політичними, то в проектах, які виходили за рамки російсько-польських відносин, воно було подане у зовсім іншому масштабі. Так, російська дипломатія здійснює демарш у Ватикані. Канцлер Г. Головкін оголосив перед папою Інокентієм XІІІ факти переслідування православних у Речі Посполитій. Послання завершувалося відвертою погрозою: «Якщо католики Речі Посполитої не припинять переслідування православної віри і насаджатимуть унію, російський імператор заборонить сповідування католицької віри в Росії» 24. Цим кроком російський уряд не тільки давав зрозуміти Ватикану, що права, надані в Росії католикам, можуть бути ліквідовані, як це сталося з православними в католицькій Речі Посполитій. Цей дипломатичний хід міг мати й іншу мету - винести українське конфесійне питання на міжнародний рівень і підтвердити правомірність претензій російської сторони щодо Речі Посполитої. А це для російського керівництва було важливим у тому плані, що якраз у 1720 – 1724 рр. вкотре у боротьбі за Річ Посполиту загострюється конфлікт між Росією і Францією. Так чи інакше, ці дипломатичні заходи користі православному населенню Речі Посполитої не принесли. М. Бантиш-Каменський зазначає, що подання Росії у Ватикані залишилися без відповіді. Отож, невдовзі після вчиненого Росією демаршу спостерігалося посилення утисків православної віри в Правобережній Україні, про що свідчить надходження до польського уряду скарг від православних25.
Таким чином, стає очевидним, що активізація Росією українського православного питання починає залежати від посилення боротьби держав за домінування своїх впливів у Речі Посполитій. Прикриваючись місією захисника православної віри, російський уряд виправдовував своє втручання у внутрішні справи сусідньої держави, вказуючи тим самим державам-суперницям на свою мотивовану зацікавленість і правомірність дій в Речі Посполитій. Знову ж таки за допомогою конфесійного питання Росія могла тиснути на короля та польський уряд як сторону, що не виконує договірних умов, з метою отримання поступок в інших питаннях. Особливо це могло бути ефективним напередодні сеймів. Крім цього, якщо зважити на прагнення Петра І - задіюючи ідеологічну політику, використовуючи політичний тиск, підкупи іноземних послів, тогочасних журналістів, письменників - будь-що зміцнити міжнародний статус Росії, «...зламати стереотип мислення громадськості на Заході щодо імперії» 26, то в згаданому вище демарші російської дипломатії у Ватикані можна вбачати не лише клопотання Росії за православний народ. Дана заява - це демонстрація позиції держави, яка швидко набирала сили і в такий спосіб вказувала на свої амбітні плани в європейській політиці з претензією на гідне місце серед передових держав Європи. Ще одним поясненням активності Петра І у вирішенні українського конфесійного питання у відносинах з Річчю Посполитою може бути і його прагнення змусити польський уряд виконувати договірні умови, порушення яких завдавало шкоди політичному престижу молодої держави.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
