59887 (673404), страница 3
Текст из файла (страница 3)
– кордон між Туреччиною та Росією встановлювався по Дніпру;
– Туреччина приєднувала Північну Київщину, Брацлавщину й Поділля;
– Росія приєднувала Лівобережну Україну і Київ.
– татари зберігали право кочувати в південних степах України.
Однак цей мир був нетривким, бо не відповідав інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою турецьких військ, Польща на початку 1680-х років відновлює своє панування над більшою частиною Правобережної України.
Остаточний поділ України був затверджений у травні 1686 р. „Вічним миром” – договором між Росією і Польщею – підписаним в Москві. За цим договором:
– Польща визнавала за Росією Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землі;
– Брацлавщина та південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Росією;
– Північна Київщина, Волинь і Галичина відходила до Польщі;
– Поділля залишалося під владою Туреччини (у 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі).
Уклавши „вічний мир” з Польщею, Росія приєдналася до держав (Австрія, Польща, Венеція), які вели боротьбу з Османською імперією та її васалом – Кримським ханством. Ліквідація турецько-татарських володінь на Чорному і Азовському морях, і майбутній вихід до Чорного моря, спонукали Росію до війни.
У травні 1687 р.100-тисячна російська армія вирушила на Крим. Похід очолив Василь Голіцин – фаворит царівни Софії. До російської армії приєдналося, 50-тисячне військо козаків на чолі з І. Самойловичем. Але ця воєнна кампанія завершилася невдало – військо не спромоглося навіть досягти Криму (татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє подальше просування).
Відповідальність за кримську невдачу звалили на І. Самойловича. Особиста зацікавленість Голіцина і невдоволення старшин призвели до усунення І. Самойловича від влади. У липні 1687 р. він був заарештований й разом із сім`єю відправлено до Сибіру, де він і помер у 1690 р.
Натомість козацька рада, що відбулася у липні 1687 р., обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.
5. Гетьманщина та Слобідська Україна у другій половині XVII ст.
Запорозька Січ у складі Гетьманщині. Перед початком національно-визвольної війни Запорозька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме тут Б. Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої. Січі належала провідна роль у підготовці і розгортанні національно-визвольної війни українського народу. Запорожці неодноразово брали участь у воєнних діях проти Польщі. Однак після закінчення війни більшість їх не були включені до козацького реєстру. Це викликало невдоволення січовиків і загострення їхніх відносин з гетьманською владою аж до збройних конфліктів. Тому у 1652 р. запорожці змушені були перенести Січ з легкодоступного для гетьманських військ Микитиного Рогу ближче до дніпровських порогів, до гирла річки Чортомлик. Чортомлицька Січ проіснувала з 1652 р. до 1709 р.
В період Руїни запорожці неодноразово втручалися в боротьбу різних старшинських угруповань за гетьманську владу. При цьому вони нерідко підтримували кандидатів на гетьманство зі свого середовища – І. Брюховецького, М. Ханенка, П. Суховія, котрі обіцяли покінчити зі свавіллям старшини й експлуатацією рядового козацтва.
Особливо ускладнилося становище Запорозької Січі після Андрусівського перемир`я, коли над нею був установлений спільний контроль Росії і Польщі.
У другій половині XVII ст. Запорозька Січ уславилася своєю участю в численних воєнних операціях. Керівником та організатором більшості тогочасних походів був І. Сірко (близько 1610-1680 рр). На Січі І. Сірко багаторазово обирався кошовим гетьманом. У 1667-1668 р. був полковником Харківського слобідського полку.
Після Андрусівського миру (1667 р), невдоволений розчленуванням України, він очолив антицарське повстання. Після поразки цього повстання знову пішов на Січ, де мав величезний авторитет за боротьбу проти Кримського ханства. Знову обраний кошовим отаманом, І. Сірко розглядався козаками як один з основних претендентів на лівобережне гетьманство. У 1672 р. царський уряд за допомогою лівобережного гетьмана І. Самойловича зміг заарештувати І. Сірка і вислати його до Сибіру. Але вже у 1673 р. у зв`язку з турецьким наступом і за клопотанням польського короля Яна Собеського російська влада вимушена була повернути І. Сірка в Україну. В останні роки життя він активно боровся з турками і татарами (зокрема, тільки проти татар він провів більше 60 боїв і усі їх виграв). Помер І. Сірко у серпні 1680 р.
Колонізація українцями Слобожанщини. Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, Сумську, північ Донецької і Луганської областей, а також південні частини сусідніх областей Росії. Колись усі землі належали Чернігово-Сіверському князівству, були залюднені та обжиті, але в XIII ст. зазнали спустошливих походів ординців. Саме тому цей край протягом тривалого часу залишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Росією й татарами.
В середині XVII ст. у зв`язку з руйнуванням Правобережної України під час національно-визвольної війни і Руїни сюди почалося масове переселення українців. Так, у 1652 р. тисяча козаків з-під м. Острога на Волині на чолі з полковником І. Дзиковським з родинами і всім господарством прийшли в басейн річки Тихої Сосни і заснували м. Острогозьк. У тому ж році група переселенців із Білоцерківського полку заснувала м. Суми. У 1654 р. було засновано Харків. Подібні історії заснування мали й такі міста, як Охтирка, Балаклея, Ізюм та багато інших. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків (царський уряд був зацікавлений у залюдненні порубіжних земель), то й називалися вони слободами. Звідси і походить назва краю – Слобідська Україна, або Слобожанщина.
В міру збільшення на Слобожанщині козацьких громад вони організовувалися в звичайні для українських козаків військові й адміністративно-територіальні об`єднання – полки. У другій половині XVII ст. у Слобідській Україні було створено 5 таких полків. Ці полки, як і в Гетьманщині поділялися на сотні.
Політичний устрій та господарське життя в Гетьманщині і Слобідській Україні. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, котрі одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.
Вищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман, який обирався старшинською радою. Остаточно затверджував гетьмана цар. Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем. Дорадчі права при гетьмані мала Рада старшин. До ії складу входили гетьман, генеральна старшина і полковники.
У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. Особливості органів влади тут визначало те, що полковники, які очолювали переселенців, були на відміну від Гетьманщини, засновниками полків, тому вони користувалися значно більшою владою, обиралися довічно. Слобідські полковники підкорялися безпосередньо бєлгородському воєводі. Кількісний склад полків не був постійним.
Суспільні стани. Після національно-визвольної війни українське суспільство зазнало великих змін:
– чисельність козацтва зростала і воно перетворювалося на привілейований стан. Козаки звільнялися від податків, їхнім основним обов`язком була військова служба. Найчисельнішу групу становили городові козаки – так називали тих, що мешкали у містах, містечках, хуторах, селах Гетьманщини і Слобожанщини, на відміну від низових (запорозьких) козаків. У другій половині XVII ст. із середовища козацтв виокремилася козацька старшина, яка посідала панівне місце в суспільстві;
– українська шляхта, що збереглася в Гетьманщині дедалі більше зливалася з козацькою старшиною;
– селяни. Це була найбільш численна верства населення Гетьманщини і Слобожанщини. Після війни вони здобули особисту свободу, право змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану (військова служба відбувалася за власний кошт). Особисту свободу зберігали і селяни Слобожанщини, їх відмінність від козаків полягала в тому, що вони платили податок до царської казни;
– міщани. Вони отримали право вільно володіти землями; їх не обмежували в ремеслах, промислах, торгівлі. Вони сплачували податки й виконували повинності на користь держави, які, однак, були значні менші, ніж за Польщі;
– духовенство. Це був привілейований стан. Його становище визначалося тим, що православ`я мало статус державної релігії.
Розвиток господарства. Основою господарського життя лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини було хліборобство, значної ваги набувало також вирощування городини й технічних культур, зокрема конолень. Наприкінці XVII ст. більш активно почало розвиватися тваринництво.
Важливу роль в господарському житті відігравало ремісниче виробництво. Під час війни ремісники дістали право вступати до будь-якого цеху з доступом до всіх видів ремесла. Найпоширенішими були кравецтво, шевство, ткацтво, ковальство, зброярство, гончарство тощо.
В останній чверті XVII ст. пожвавилася і торгівля. Її центрами залишалися міста. Особливо жвавою була торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запорожжям. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдовою, Туреччиною, Кримом. З України вивозили продукцію сільського господарства; завозили ж сукно, шовки, прикраси, зброю, прянощі, вина.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
