59887 (673404), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

І. Брюховецький був гетьманом Лівобережної України у 1663-1668 р. Спочатку він проводив проросійську політику. Незабаром після свого обрання підписав Батуринські статті 1663 р., які містили нові поступки царському урядові. Він першим з українських гетьманів поїхав для свого затвердження у Москву, де одержав титул боярина. Під час свого візиту у грудні 1665 р. він підписав Московські статті, що значно обмежили суверенітет Гетьманщини.

За умовами Московського договору:

– російські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах;

– збирання податків покладалося на російських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни;

– вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та у присутності царського представника;

– гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики;

– київський митрополит повинний був призначатися московським патріархом.

Таким чином, договір підтримував привілеї козацької старшини і права реєстрових козаків, але посилював адміністративну і фінансову залежність гетьманського уряду від царя, ще більш обмежуючи українську державність.

Андрусівський договір 1667 р. Тим часом Росія та Польща розпочали переговори про припинення польсько-російської війни 1654-1657рр. які закінчилися підписанням у січні 1667 р. Андрусівського договору (с. Андрусово, поблизу Смоленська).

За цим договором:

– між Росією і Польщею встановлювалося перемир`я на 13,5 років;

– під владою Росії залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина і Смоленськ;

– за Польщею закріплювалися землі Правобережної України і Білорусі;

– Київ на два роки залишався за Росією;

– Запорозька Січ переходила під спільне управління двох держав.

Андрусівський договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. Він перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літьою боротьбою за національне визволення. Перебування у складі різних держав під впливом різних культур загрожувало українському народу розколом.

3. Боротьба гетьмана П. Дорошенка за об`єднання України

Після втечі П. Тетері до Польщі гетьманську булаву на Правобережжі отримав Петро Дорошенко (1665-1676 рр.). Дорошенко насамперед розпочав із заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища:

1. Він всіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя, де внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65-70% населення.

2. Послідовно захищав інтереси козацького стану, відновив скликання козацьких рад.

3. Щоб позбутися залежності гетьмана від старшин, прагнув здобути довічну гетьманську владу.

4. Створив постійне наймане військо, яке налічувало близько 20 тис. сердюків (з турецької – відчайдухи), що стало його особистою гвардією.

5. Для зміцнення фінансової системи встановив на кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету.

6. Вживав заходи щодо утвердження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків польських панів.

7. Активно підтримував заходи митрополити Тукальського, спрямовані на створення окремого Українського патріархату.

Тобто, головний сенс своєї діяльності П. Дорошенко вбачав у зміцненні влади на Правобережжі та об`єднанні під своєю владою всіх українських земель у складі однієї держави.

Для досягнення цієї мети він випробував усі можливі політичні комбінації. Спочатку він визнавав залежність від Польщі, що дозволило йому набрати сили і розправитися з іншим претендентом на гетьманство – брацлавським полковником В. Дрозденком. У 1666 р., порвавши відносини з Польщею (після одержання звістки про Андрусовські російсько-польські переговори), П. Дорошенко пішов на зближення з турецьким султаном, який запропонував йому прийняти турецький протекторат в обмін на надання військової допомоги. Після укладення Андрусовського договору він запропонував обрати спільного гетьмана, погодившись при цьому скласти свої повноваження і визнати новообраного керівника єдиної Української держави. Однак гетьман Лівобережжя І. Брюховецький та більшість лівобережної старшини не погодилися. Тому П. Дорошенко вирішив діяти самостійно. Запросивши на допомогу татар, він восени 1667 р. витіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Однак татари пішли на мирову з поляками, тому закріпити перемогу не вдалося. У жовтні 1667 р. він підписує договір з поляками, який передбачав визнання підданства короля, дозвіл шляхти повертатися до маєтків тощо.

Зазнавши невдачі у боротьбі з Польщею, П. Дорошенко наприкінці 1667 – на початку 1668 рр. веде переговори з царем, про перехід під його протекцію за умов дотримання царським урядом певних гарантій. Зокрема, визнання його гетьманом всієї України, вивід московських воєвод, сприяння реальному об`єднанню всіх українських земель тощо. Звичайно, Росія подібні вимоги не підтримала.

У середині 1668 р., у зв`язку з антиросійським повстанням на Лівобережжі, склалися сприятливі умови для об`єднання двох частин Гетьманщини. Уклавши союз з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким, П. Дорошенко у червні 1668 р. переправився через Дніпро й вирушив назустріч І. Брюховецькому.8 червня в момент з`єднання двох військ лівобережні козаки убили І. Брюховецького і проголосили П. Дорошенко гетьманом усієї України.

Однак його успіх тривав недовго. Вже у липні він був змушений покинути Лівобережжя, тому що польські війська вторглися на Брацлавщину. На Лівобережжі П. Дорошенко залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем`яна Многогрішного, який восени 1668 р. разом з більшістю лівобережної старшини перейшли на сторону Росії.

Гетьманство Дем`яна Многогрішного. В умовах широкомасштабного наступу російських військ на Лівобережну Україну восени 1668 р. і відсутності допомоги з боку Дорошенка, Д. Многогрішний почав переговори з представниками царського уряду. Врешті-решт він погодився на повернення під зверхність царя за умови виведення московських залог з українських міст. Козацька Україна знову розпалася на Правобережну і Лівобережну.

Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей. 9 березня 1669 р. на раді в Глухові Многогрішного було проголошено гетьманом Лівобережної України.

За Глухівськими статтями:

– московські воєводи лишалися тільки в п`яти містах, причому вони не мали права втручатися у справи місцевого врядування;

– встановлювався козацький реєстр чисельністю 30 тис. чол.;

– гетьманові заборонялося вступати в зносини з іншими державами;

– податки мали збирати тільки старшина;

– ускладнювався перехід селян до козацького стану.

Д. Многогрішний намагався зміцнити свою владу, ставлячи на посади полковників і сотників своїх родичів і свояків, наділяючи їх маєтками. У відносинах з царем Олексієм Михайловичем він намагався проводити незалежну політику, рішуче виступаючи проти територіальних поступок Росії польській стороні за рахунок України. Розчарувавшись в орієнтації на Москву, з 1671 р. він пішов на зближення з П. Дорошенком, плануючи спільний виступ проти Польщі.

Авторитарні методи правління гетьмана, зосередження влади в руках його сімейного клану викликали заколот серед вищої старшини, яка обвинуватила його у зраді царю і домоглася арешту Д. Многогрішного. Він був висланий до Сибіру.

Гетьманство Івана Самойловича. Замість Дем`яна Многогрішного у червні 1672 р. гетьманом Лівобережжя був проголошений Іван Самойлович. Між гетьманським та царським урядами була укладена угода, відома під назвою Конотопські статті, вони доповнювали договір попереднього гетьмана (Глухівські статті) й порівняно з ним ще більше обмежували владу гетьмана.

За Конотопськими статтями:

– гетьманові заборонялося без царського указу та старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком;

– гетьманові не дозволялося позбавляти старшину посад, карати без згоди старшинської ради або вироку військового суду;

– козацькі полки не мали права брати участь в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах стосовно України.

Характерною рисою 15-літього гетьманування І. Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. В своїй політиці він опирався на вузьке коло вищої старшини, що складалося, головним чином, з його родичів. Для цього гетьман постійно розширював привілеї старшини, щедро роздавав їй землю. Не довіряючи іншим старшинським угрупованням і рядовому козацтву, котре обурювалося ростом різних повинностей на користь гетьмана і старшини, І. Самойлович утримував значне наймане військо. І. Самойлович намагався поширити свою владу на всю Україну. У 1674 р. за підтримки російських військ підкорив своїй владі територію 10 правобережних полків. У цьому ж році в Переяславі був проголошений гетьманом всієї України.

На чолі козацького війська брав участь разом з російською армією у поході (улітку 1687 р) проти кримських татар. Похід був невдалим, вся відповідальність була покладена на нього. За доносом групи старшин на чолі з І. Мазепою, котрі обвинуватили Самойловича у змові з татарами, у 1687 р. він був заарештований і засланий до Тобольська, де невдовзі помер.

Союз П. Дорошенка з Туреччиною. Втративши гетьманство на Лівобережжі, Дорошенко вдався до рішучих дій. До цього його спонукали також послаблення впливу на Правобережжі та боротьба за гетьманську булаву з ставлеником Кримського ханства П. Суховієм (племінник І. Брюховецького). У 1669 р. П. Дорошенко за допомогою І. Сірка (кошовий отаман, у 1667-1668 рр. полковник Харківського слобідського полку) розбив П. Суховія, однак відразу змушений був почати боротьбу із ставлеником Польщі М. Ханенком (уманський полковник), владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ. Розпочалася кривава війна між прихильниками Ханенка й полками Дорошенка. У серпні 1671 р. Польща згорнула воєнні дії проти України, і на середину жовтня 1671 р. встановила своє панування майже над усією територією Брацлавщини, а наприкінці жовтня король затвердив правобережним гетьманом Михайла Ханенка.

За цих обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. У березні 1669 р. Корсунська старшинська рада погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча Дорошенко і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові.

Боротьбу за Правобережжя розпочала і Туреччина. У травні 1672 р. турецька армія рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна. Причому трагедія була в тому, що українці воювали в обох арміях: Дорошенко зі своїми військами воював на боці Османської імперії, а Ханенко – на боці Польщі. Після поразки від українсько-турецько-татарських сил польський уряд уклав у жовтні 1672 р. Бучацький мирний договір, відповідно до якого:

– Османська імперія отримувала від Польщі Подільське воєводство;

– Україна (Дорошенко під протекторатом Османської імперії) мав опікуватися Брацлавщиною й Південною Київщиною;

– Польща залишала за собою Галичину, Волинь та Північну Київщину.

Однак цей договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від втрачених українських земель. В свою чергу, Туреччина почала вимагати зруйнування в Україні фортець, роззброєння населення, виплати данини тощо. Розчарувавшись в турецькій протекції, Дорошенко прагнув знайти порозуміння то з Польщею, то з Росією. Однак переговори позитивного результату не мали.

Становище гетьмана стає критичним: він втрачає довір’я українського суспільства, його почали залишати навіть раніше вірні йому підрозділи й соратники.

До того ж, Росія, сприйнявши Бучацький договір (1672 р) як зречення Польщею прав на Правобережну Україну, наприкінці 1673 р. розпочала разом з лівобережними козацькими полками наступ на Дорошенка, і вже у березні 1674 р. оволоділа основними містами Правобережжя. Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено лівобережного гетьмана І. Самойловича. Але на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, це змусило російсько-українські війська повернутися на Лівобережжя.

Однак авторитет Дорошенка був підірваний остаточно: Правобережжя було зруйноване, турки своїми пограбуваннями, насильствами і розправами викликали ненависть місцевих жителів. Населення Правобережжя масово переселялося на Лівобережну Україну і Слобожанщину.

У березні 1675 р. на старшинській раді лівобережного козацтва в Переяславі, в якій брала участь і частина правобережної старшини. І. Самойлович був проголошений гетьманом „обох боків Дніпра”. Дорошенко відмовляється від турецького протекторату і в жовтні 1675 р. присягає царю. Однак, московський уряд зажадав, щоб він з`явився на лівий берег і капітулював перед Самойловичем. У вересні 1675 р. він відмовився від гетьманства і присягнув на вірність царю. Згодом він був вивезений на почесне заслання в Москву, у 1679-1682 рр. був воєводою у В`ятці. Останні роки провів в селі під Москвою, де й помер у 1698 р.

4. Остаточний поділ України

Після зречення П. Дорошенка від гетьманства, на жаль, українські землі так і не об`єдналися під булавою І. Самойловича. Цього не допустила Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобережжя Ю. Хмельницького (1677-1681 рр.). До цього він шість років відсидів у турецькій тюрмі. У 1677-1678 рр. разом з турками Ю. Хмельницький двічі організовував походи на Чигирин – місто де була гетьманська резиденція. Не здобувши однозначної перемоги, він напав на Лівобережжя. Проте успіху не добився, його влада поширювалася лише на зруйноване, розгромлене Поділля. Там він установив жорстке, деспотичне управління. У 1681 р. турки його стратили.

Війна між Росією, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством – з іншого, за володіння землями Правобережної України завершилася підписанням у січні 1681 р. Бахчисарайського мирного договору. За цим договором:

Характеристики

Список файлов реферата