57705 (672073), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Монографія І.Ігнатенка “Лютнева буржуазно-демократична революція в Білорусії”(1986 р.) є першою узагальнюючою працею в якій комплексно розглядається проблема. Було видано монографії з історії культурних та революційних зв’язків з Росією: В. Меляшкевіча – “Російсько-білоруські культурні зв’язки другої половини ХІХ ст.”(1984 р.), Г. Філякова “Революційні зв’язки робітників Білорусії та Росії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.”(1987 р.).
Єдиним науковим дослідженням з історії церкви була монографія М. Корзуна “Російська православна церква на службі експлуататорських класів (Х ст.-1917 р.) (1984 р.). В ній розкрито роль церковної організації православ’я як державної релігії Російської імперії, показано вплив церкви на ідеологічні уявлення широких мас населення, позицію церкви з важливих суспільних проблем.
В другій половині 40-х –80-х роках ХХ ст. продовжувалося видання книг з проблематики радянського періоду історії Білорусії, частка яких переважала серед публікацій наукових праць з історичної тематики. Автори беззастережно дотримувалися офіціальної радянської концепції.
Питання встановлення радянської влади в Білорусії та оформлення білоруської радянської державності висвітлювала в своїх працях Н. Каменська.
В період “відлиги” кінця 50-х- першої половини 60-х років ХХ ст. з’явилась можливість більшого доступу до архівних матеріалів, розширення тематики досліджень. З’явилися праця І. Ігнатенка “Бідніше селянство-союзник пролетаріату в боротьбі за перемогу Жовтневої революції в Білорусії. 1917-1918 рр.”(1962 р.), М. Завалєєва “Робітничий клас Білорусії в період побудови фундаменту соціалізму. 1926-1932 рр.”(1957 р.), І. Марченка “Робітничий клас в післявоєнні роки. 1945-1950.”(1962 р.), В. Палубна та І. Палубна “Революційний та національно-визвольний рух в Західній Білорусії в 1920-1939 рр.”(1962 р.) та інші.
Видані в 70-80-ті роки книги А. Філімонова “Зміцнення союзу робітничого класу і селянства в 1929-1936 рр.”, М. Злотника про “Діяльність органів партійно-державного контролю БСРР в 1917-1934 рр.”, колективна праця “Перемога колгоспного ладу в БРСР” та інших авторів як і чисельні видання з історії компартії Білорусії мали не дослідницький , а ілюстративний характер. Автори ілюстрували матеріалами архівів, і періодичної преси висновки та оцінки документів ЦК КПРС. Проблеми насильницької колективізації, політичних репресій практично не заторкувалися.
Своєрідним підсумком білоруської радянської історичної науки було видання узагальнюючих праць. Ними стали-двотомна та п’ятитомна “Історія Білорусії” (1-е видання двотомника 1955-1958 рр., 2-ге – 1961 р., та п’ятитомника – 1972-1975 рр.). П’ятитомне видання, незважаючи на переважання матеріалів радянського періоду, істотно поглибило та розширило уявлення про минуле Білорусії. Історія Білорусії подавалась в тісному зв’язку з історією Росії. Підкреслювалося включно позитивне значення цього зв’язку для історичної долі білоруського народу.
В чотиритомній праці “Історія робітничого класу Білоруської РСР”(1984-1987 рр.) описано процес формування та розвитку цієї соціальної верстви, проте перебільшено її роль в суспільстві. В тритомнику “Всенародна боротьба в Білорусії проти німецько-фашистських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни”(1983-1985 рр.) узагальнено великий матеріал про героїзм та самопожертву жителів Білорусії в роки війни, їх самовіддану боротьбу з ворогом в партизанських загонах, підпіллі, на фронтах. Проте, поза увагою залишилися такі аспекти теми як проблема колабораціонізму, діяльності польської Армії Крайової на західнобілоруських землях тощо.
В 70-х-80-х роках з’явилась низка праць з історіографічної тематики, серед них колективні - ”Досягнення історичної науки в БРСР за 50 років.1919-1969”.(1970 р.), “Досягнення історичної науки в БРСР за 60 років”(1979 р.), книга В. Міхнюка “Становлення та розвиток історичної науки Радянської Білорусії 1919-1941 рр.”(1985 р.) та інші.
Слід зазначити, що переважну більшість праць з історичної тематики в Білорусії в радянські часи видано російською мовою.
Новий етап в розвитку білоруської історіографії розпочався на переломі 80-90-х років ХХ ст., в зв’язку з розпадом СРСР та становленням незалежної Білоруської держави. В науці та ідеології зникли диктат ідеологічних структур КПРС-КПБ та монополія офіційно-державної марксистсько-ленінської методології. На початку 90-х років почався процес повернення до наукового обігу раніше заборонених праць, було знято обмеження на контакти з закордонними, науковими центрами. Було зроблено спробу відродження національного змісту історичної освіти, з’явилися нові періодичні наукові видання “Білоруське минуле”, “Білоруський історичний часопис”. Частина білоруських вчених-істориків почала досліджувати та висвітлювати вітчизняну історію з національно-державницьких позицій. В основу цих підходів було покладено принципи деполітизації історіографії як головної передумови її науковості; гуманістичні, загальнолюдські і національно-державницькі цінності як критерій істини та оцінки історичних подій, діячів, фактів; методологія, що базується на творчому засвоєнні різних теорій суспільно-історичного процесу, об’єктивність відбору та аналізу фактів, відповідність змісту досліджень досягненням історичної науки, розуміння вітчизняної історії як органічної частини європейської та всесвітньої історії;
Порівняльно-історичний підхід поєднувався з виявленням специфічного та загального у всесвітній, регіональній та вітчизняній історії, висвітленням у наукових дослідженнях дискусійних проблем та головних концепцій. Такі підходи, на думку їх прихильників, дозволяють найбільш повно і докладно показати суперечливість, багатоваріантність, і одночасно з тим єдність і цілісність історичного процесу, місце та роль в ньому Білорусії.
Слід зазначити, що в колах істориків-науковців і викладачів, як і в суспільстві в цілому, далеко не всі поділяли такі погляди. З’явились виступи проти “переписування історії”, які знайшли підтримку в політичній боротьбі.
На початку 90-х років білоруські історики отримали можливість ознайомитись з архівними документами, які раніше були для них недоступними. Вони звернулися до вивчення раніше забороненої тематики – історії білоруської державності, національного руху, репресивних аспектів політики комуністичної влади, переосмислення трагічних сторінок в роки Великої Вітчизняної війни.
Науковці прагнули до розкриття суперечностей, що спостерігалися поряд з успіхами у різних сферах білоруського суспільства в післявоєнні часи.
Значне місце в історичних дослідженнях перших років незалежності займала проблема витоків білоруської державності. Білоруські історики відкинули твердження, що Білорусія - це одвічно бездержавна нація, яка тільки за допомогою російських більшовиків вперше у 1918 р. спромоглися побудувати власну державну. Вони порушили традиційну схему радянської історіографії, що акцентувала увагу виключно на одній лінії розвитку: Київська Русь - Московська держава - Російська імперія – СРСР, звернувшись до історії Великого князівства Литовського у пошуках традицій своєї державності.
Наприкінці 80-х на початку 90-х років з цієї проблеми було опубліковано декілька монографій М. Єрмиловича: “Слідами одного міфу”(1989 р.), “Стародавня Білорусь. Полоцький та Новогородковський періоди”(1990 р.), “Стародавня Білорусь. Віленський період”(1994 р.). Також висловили бачення проблеми в своїх працях: М.Пилипенко “Виникнення Білорусії. нова концепція”(1991 р.); А Рогальов “Біла Русь та білоруси. В пошуках витоків”(1994 р.); “Етнотопонімія Білорусі (на фоні етнічної території”(1991 р.); “Стежки у минуле: географічні назви Білоруського Полісся”(1992 р.); В. Насевич “Початки Великого князівства Литовського. Події та особи”(1993 р.). Розгорнулася дискусія, в якій взяли участь білоруські та литовські науковці, відбулося декілька наукових конференцій.
М. Єрмолович заперечує тезу про литовське завоювання білоруських земель, стверджує, що саме західна Русь, яка уникла татарського завоювання, у середині ХІ-ХІІ ст. була одним із центрів “збирання земель” колишньої Київської Русі в єдину державу. В ХІІ-ХІІІ ст. Переважала не литовська експансія на західно-руські землі, а слов’янська колонізація балто-литовських земель, що стало визначним чинником утворення Великого князівства Литовського. В ньому домінували давньоруська мова, право і культура, що дозволяє його кваліфікувати як “Білорусько-литовську державу”.
Результатом дискусій навколо цих поглядів стало погодження загальних підходів до історії Великого князівства Литовського.
Витоки білоруської державності вбачаються у Полоцькому і Туровському князівствах, які існували в кінці І – на початку ІІ тисячоліття нашої ери. Цей висновок був зафіксований у преамбулі Конституції Білорусії.
В умовах боротьби з агресією хрестоносців і під загрозою монголо-татарського нашестя у середині ХІІІ ст. у верхньому Поніманні виникла білоруська-литовська держава з центром у місті Новгородок. Вона стала ядром могутньої європейської держави – Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського. Розвинулася класична європейська державність: законодавство, своєрідна форма станово-представницької монархії, шляхетська демократія, толерантні відносини між різними конфесіями і церквами. Державною була старобілоруська мова.
У цій державі в умовах співробітництва відбулося становлення самобутніх білоруської, литовської, української та польської культур. Всі народи, що брали участь в економічному, культурному розвитку Великого князівства литовського, насамперед білоруський, є історичними спадкоємницями цієї держави. Тому доцільно визначати її державність як Білорусько-Литовську.
Окремі науковці не повністю поділяють ці положення, але всі погоджуються із великою роллю Великого князівства Литовського у розвитку державності білоруського народу.
З’явилися праці з інших проблем історії Білорусії. Нові наукові підходи переважають у двотомних “Нарисах історії Білорусії”(1994-1995 рр.), перших томах “Енциклопедії Білорусії”(т.1,2 –1994-1995 рр.).
В. Панютіч в монографії “Наймана праця в сільському господарстві Білорусі.1861-1914 рр.”(1996 р.) вперше глибоко і всебічно розглядає передумови та джерела формування сільськогосподарських найманих робітників, їх кількість, основні категорії, умови праці, найму, побуту. Зростання торгового капіталістичного землеробства, розкладання селянства як класу - стану феодального суспільства, широке застосування найманої праці поміщиками та заможного верховного селянства спричинило утворення сільськогосподарського пролетаріату. Джерелами формування цієї соціальної групи були дореформені наймити, їх сім’ї, бувши дворові селяни, збіднілі селяни безземельна та малоземельна шляхта, прийшлі сільськогосподарські робітники, безземельна та малоземельна шляхта, прийшлі сільськогосподарські робітники, колоністи. Їх всього в 1914 р. налічувалося більше 200 тис. поміщики та заможні селяни наймали сезонних та поденних робітників.
Дослідник висвітлює надзвичайно важке становище основної маси найманих сільських працівників - нерегламентований тривалий робочий день, надзвичайно низька заробітна платня, штрафи, відсутність медичної допомоги, антисанітарні умови праці та побуту тощо.
Є. Савицький в праці “Робітничий рух в Білорусії (червень 1907 – лютий 1917 р.) (1995 р.) найбільш об’єктивно, на думку окремих сучасних білоруських вчених, висвітлив це питання. Автор показує зміни в економіці країни, вплив світової війни на її стан, аналізує професійний, соціальний, національний склад, кількість, концентрацію робітників на великих підприємствах, умови їх праці та побуту і політико-правовий статус, рівень заробітної плати. Вперше подано цілковиту статистику страйкового руху, визначено кількість учасників страйків, показано характер, географію, форми, масштаб і напругу класової боротьби пролетаріату, показано місце і роль політичних партій, професійних спілок інших робітничих організацій.
П. Бригадін звернувся до історії партії соціалістів-революціонерів в монографії “Есери в Білорусії (кінець ХІХ - лютий 1917 р.)” (1994 р.). Дослідник стверджує, що партія есерів продовжувала революційні традиції народників, прагнучи перебудови суспільства шляхом революційного перевороту. Їх тактика полягала у поєднанні організаторської та пропагандистської роботи з політичним терором проти представників влади. В праці визначено етапи, та специфіку діяльності есерів в окремих регіонах Білорусії. На думку П. Бригадіна в роки першої світової війни на території Білорусії партія есерів, по суті, припинила своє існування.
Торкаючись дослідження інших проблем, білоруський науковець М. Касцюк в 1998 р. зазначав, що російські історики займають більш радикальні позиції, ніж їх білоруські колеги.
Проголошення головною метою державної політики повне злиття Білорусії з Російською Федерацією наклало відбиток на розвиток історичної науки. Про це свідчать, зокрема оцінки окремих подій та праць, що містяться у виданнях 1994 р. та 2001 р.
Так, М. Біч в 2 томі “Енциклопедії історії Білорусії”, виданому в 1994 р., оцінює видання праці В. Ластовського як важливу етапну подію у становленні національної історіографії. Він вважає, що “повернення до витоків національної концепції вітчизняної історії та подальший її розвиток на основі сучасних досягнень історичної науки належить до головних передумов духовного відродження суверенітету Республіки Білорусь “.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
