57705 (672073), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Питання аграрного перенаселення та відходництва в білоруському селі досліджувалися в монографії В. Панютіча “З історії формування пролетаріату Білорусії. 1861-1914 рр.” (1969 р.) В ній всебічно розглядаються соціальне розшарування селянства, причини, рівень, регіональна специфіка аграрного перенаселення, показано рівень, характер , напрямки відходництва, його роль у формуванні робітничого класу. В іншій праці – “Соціально-економічний розвиток білоруського села в 1861-1900 рр.” (1990 р.) – В. Панютіч проаналізував загальний, становий національний склад селянського населення до і після реформи 1861 р., прослідкував його динаміку по губерніях в 1858 –1897 рр., показав причини його збільшення, дослідив склад та структуру селянських сімей, міграційні процеси всередині та поза Білорусією, стан освіти серед селянства. Велика увага приділена аналізу складу та функцій сільської громади, діяльності органів селянського самоврядування, селянського землеволодіння та землекористування, забезпечення селян надільною землею, торгівлі селян землею, її оренду та інше. Багато місця в праці займає дослідження процесу майнового розшарування селянства в другій половині ХІХ ст. Міграцію селянства Білорусії головним чином до Сибіру, її причини та динаміку висвітлено в монографії В.Верещагіна “Селянські переселення з Білорусії (друга половина ХІХ ст.)” (1978 р.). Прослідковано зв’язок селянських переселень з процесом розвитку капіталізму, політика царизму в цій сфері, її особливості в Білорусії.
В дослідженні “Сільськогосподарський ринок Білорусії 1861-1914 рр.” (1989 р.) Х. Бейлькін стверджував, що найважливішими передумовами розвитку сільськогосподарського ринку у пореформеній Білорусії були зростання промисловості, міського населення, залізничне будівництво, майноверозшарування села, формування прошарку найманих сільськогосподарських робітників. Позитивний вплив на цей процес мало територіальне розташування Білорусії поблизу важливих промислових та торгівельних центрів Російської імперії. Білорусь була складовою частиною світового аграрного ринку. Завдяки балтійським портам імперії вона мала зв’язки з країнами Заходу, особливо з Німеччиною. Мережа залізниць, важливі річкові магістралі, традиційні зв’язки з європейськими державами забезпечили Білорусії після реформи 1861 р. сприятливі умови для зовнішньої торгівлі. У 60-70-х ХІХ ст. роках головними товарами були збіжжя, льон, коноплі. В умовах аграрної кризи 80-90-х років почали домінувати тваринництво, насамперед молочне, а також льонарство. У поміщицьких господарствах інтенсивно розвивалося виробництво горілки.
Дослідник наголошує, що провідну роль в розгортанні торгівлі відіграв торгово-лихварський капітал, який у Білорусії репрезентували дрібні перекупники, лихварі, корчмарі, заможні селяни. Через їх руки проходила вся товарна продукція селянських господарств. Важливе місце в торгівлі сільськогосподарськими товарами, особливо в експорті , займали маклери та комісіонери.
На початку ХХ ст. виникають різні станові заклади, головним чином поміщицькі, які прагнули монополізувати торгівлю окремими товарами.
Х. Бейлькін підкреслює важливе значення ринкових зв’язків у формуванні білоруської нації. Цей процес почався ще раніше , а після реформи 1861 р. з розвитком капіталістичних відносин в промисловості та сільському господарстві, поступово було ліквідовано економічну відокремленість білоруських регіонів. Вчений доводить, що наприкінці ХІХ ст. в Білорусії склався національний ринок. С. Самбук в праці “Політика царизму в Білорусії в другій половині ХІХ ст.” (1980 р.) охарактеризувала ставлення влади до дворянства та селянства, яке мало важливе значення в розвитку капіталістичних відносин в сільському господарстві.
Також з’явилися наукові праці про розвиток ринкових відносин в інших галузях економіки. В колективній праці “Економіка Білорусії в період імперіалізму. 1900-1917 рр.” (1963 р.) показано не лише панування капіталістичних відносин в промисловості, торгівлі, банківській справі, але й утворення монополістичних об’єднань, які підпорядковували дрібних товаровиробників.
У монографіях З. Абенгауза “Розвиток промисловості та формування пролетаріату Білорусії у другій половині ХІХ ст.” (1971 р.) і “Робітничий клас Білорусії на початку ХХ ст. 1900-1913 рр.” (1977 р.) проаналізовано три стадії розвитку капіталізму в промисловості Білорусії (дрібнотоварне виробництво, мануфактура, фабрика), показано співвідношення між ними у найважливіших галузях виробництва в різні періоди, галузеву структуру та територіальне розташування промисловості, джерела формування та поповнення робітників, їх кількість, професійний, національний, віковий склад, економічне та політичне становище, політичні уявлення.
Нові статистичні відомості про розвиток ремісництва, дрібної капіталістичної та мануфактурно-фабричної промисловості Білорусії введено в науковий обіг в праці М. Болбаса “Промисловість Білорусії. 1860-1900 рр.” (1978 р.). Особливості економіки Білорусії на початку ХХ ст. розглядаються в книзі І. Солодкова “Соціально-економічне становище Білорусії до Великої Жовтневої соціалістичної революції” (1957 р.). На думку сучасних білоруських вчених питання розвитку транспорту, торгівлі, кредитно-фінансових відносин, засобів зв’язку, формування буржуазії та робітників в ХІХ – на початку ХХ ст. очікують ґрунтовного дослідження.
Важливе місце в працях радянських істориків, серед них і білоруських, займали проблеми соціальних рухів та революційних виступів проти царизму, історії партії більшовиків. Сучасні вчені Білорусії відзначають, що дослідження цієї проблематики в 50-80-х роках ХХ ст. відбувалося на засадах сталінської концепції, викладеної в “Короткому курсі історії ВКП(б)”, попри декларації про викриття культу особи Сталіна. Доказом цієї тези є розбіжності у висвітленні політичної боротьби в Російській імперії в ІІ половині ХІХ – на початку ХХ ст. В. Ленін стверджував, що в цій боротьбі брали участь три політичні табори – демократичний, ліберальний, урядовий. Згідно “Короткого курсу історії ВКП(б)” існувало два табори – революційний на чолі з більшовиками та контрреволюційний, до якого відносили урядові партії (чорносотенців та октябристів) і Бунд, Білоруську соціалістичну громаду, есерів, меншовиків, лібералів-кадетів. Ця схема збереглася в працях більшості білоруських істориків до розпаду СРСР.
В монографії В. Чапко “Класова боротьба в білоруському селі в першій половині ХІХ ст.”(1972 р.) вперше в білоруській історичній літературі прослідковано динаміку селянського руху, визначено та охарактеризовано його основні етапи. Висновок автора полягав у тому, що селянський рух являв собою класову боротьбу проти феодально-кріпосницької експлуатації.
В іншій монографії В. Чапко – “Громадсько-політичний рух в Білорусії в 40-х роках ХІХ ст.” (1958 р.) вперше висвітлено ситуацію в Білорусії в роки революційних подій 1848-1849 рр. в Західній Європі, розстановку соціальних сил, вказано на відхід від революційної діяльності найбільших польських поміщиків та набуття провідної ролі в революційному русі революційно-демократичних кіл – збіднілого дворянства, дрібних чиновників, міської інтелігенції.
Висловлено міркування про існування таємних революційних товариств. Автор підкреслює переважаючий вплив на громадсько-політичний рух в Білорусії російської революційно-демократичної думки, а не ідей польського національно-визвольного руху.
У праці Н. Мохнач “Ідейна боротьба в Білорусії в 3о - 40 роки ХІХ ст.”(1971 р.) аналізуються світоглядні засади засновників “Демократичного товариства” Ф. Савіча, Я. Загорського та інших. Суспільний рух 30-40-х років ХІХ ст. автор вважає перехідним етапом від шляхетської до демократичної революційності.
У праці П. Ольшанського “Декабристи та польський національно-визвольний рух” (1959 р.) основна увага зосереджена на дослідженні контактів між таємними товариствами, показано суперечності та розбіжності між російськими та польськими дворянськими революціонерами.
Також висвітлено діяльність таємних гуртків польської учнівської молоді, зокрема в Білорусії. Книга А. Смирнова “Революційні зв’язки народів Росії та Польщі в 30-50-х роках ХІХ ст.”(1962 р.) містить, зокрема, характеристику соціально-політичної ситуації в Білорусії, змін в господарському розвитку, боротьби селян проти поміщиків, громадсько-політичного руху. Автор стверджує, що Ф. Савіч – засновник “Демократичного товариства” був першим представником революційно-демократичного напрямку в соціально-політичному русі Білорусії.
А. Смірнов в 1959 р. видав монографію “Кастусь Каліновський в повстанні 1863 р.” і традиційно характеризував характер повстання як селянський.
Згодом це твердження було спростоване. С. Самбук статистично довела, що переважну більшість його учасників (до 755) становила безземельна та малоземельна шляхта, близька за своїм становищем до різночинців. Цей висновок підтримали В. Дяков, І. Костюшко, І. Міллер.
Декілька вчених досліджували діяльність революційних народників в Білорусії в 70- на початку 80-х років ХІХ ст. С. Самбук у монографії “Революційні народники Білорусії” (70- початок 80—х років ХІХ ст.”) (1972 р.) розкрила діяльність гуртків та організацій народників в Білорусії, охарактеризувала їх соціальний склад, зв’язки з російськими і польськими революціонерами.
У фундаментальній праці М. Лосінського “Революційно-демократичний рух в Білорусії. 1870-1884”(1983 р.) прослідковуються етапи розвитку руху, доводиться, що революційне народництво в Білорусії було складовою частиною загальноросійського революційного руху.
С. Самбук у монографії “Громадсько-політична думка в Білорусії в другій половині ХІХ ст. ( на матеріалах періодичних видань)”(1976 р.) висвітлила позиції дворянсько-монархічного, ліберально-буржуазного та революційно-демократичного напрямків у ставленні до самодержавства і революції, аграрному, робітничому і національному питаннях.
Криза народництва та поширення марксизму в Білорусії знайшли відображення в монографіях І. Салашенка “З історії розповсюдження марксизму в Білорусії (1883-1904 рр.) (1963 р.), “Від народництва до марксизму” (1971 р.), М. Біча “Розвиток соціал-демократичного руху в Білорусії в 1883-1903 рр.”(1973 р.), “Робітничий рух в Білорусії в 1861-1904 рр.”(1983 р.).Вчені зробили спроби більш об’єктивних підходів до оцінки діяльності так званих непролетарських партій, відновлення історичної правди у висвітленні робітничого та соціал-демократичного руху. М. Біч комплексно розглянув проблему робітничого руху, показав кількість, склад та соціально-економічне становище промислових робітників, основні напрямки, форми і характер їх боротьби, навів статистику страйків, демонстрацій, мітингів, маніфестацій.
Першим значним дослідженням селянського руху в Білорусії в період капіталізму була монографія К. Шабуні “Аграрне питання та селянський рух в Білорусії в революції 1905-1907 рр.” (1962). Написана із методичних позицій “Короткого курсу...”, вона вводила до наукового обігу багато статистичних матеріалів.
В працях Л. Ліпінського та Є. Лук’янова “селянський рух в Білорусії в період між двома революціями (червень 1907-лютий 1917 рр.” (1964 р.) і Л.Лі пінського “Селянський рух в Білорусії в 1914-1917 рр.” (1975 р.) більш повно характеризувалися історичні реалії, висвітлювалися роль аграрного питання в соціальних суперечностях, боротьба селян з поміщиками та сільською буржуазією, діяльність більшовиків.
Провідне місце в радянській історіографії займала проблема діяльності КПРС, яка на початку ХХ ст. діяла під іменем більшовицької партії. На консервативних методологічних засадах початку 50-х років було видано книги Є. Бугаєва “Виникнення більшовицьких організацій та утворення Компартії Білорусії”(1959 р.), М. Мєшкова, М. Шкляра, В. Скоробагатого “Більшовики Білорусії в першій російській революції (1914-квітень 1917 рр.)” (1957 р.), “Більшовицька газета “Правда” в Білорусії (1912-1917 рр.))1967 р.), А. Єфремової “Боротьба за перемогу марксистських ідей в робітничому русі Білорусії (1907-1914 рр.) (1962 р.), інші.
Діяльності більшовиків торкалися також А. Воронова в праці “Робітничий рух в Білорусії напередодні та в період революції 1905-1907 рр.”(1960 р.), А. Василевський, І. Солодков. Їхні праці не визначаються глибиною дослідження, грішать ілюстративністю, некритичним підходом до описуваних подій, прагненням підігнати білоруський матеріал під загальноросійські схеми, подати робітничий клас і його організації як такі, що виключно перебували на більшовицьких позиціях. В 1908-1914 рр. на території Білорусії діяла лише одна міська більшовицька організація в Гомелі, а названі автори налічують 28 таких організацій. Більш повно та, за тогочасними можливостями, об’єктивно політичне життя Білорусії відображено в працях А. Короля “Більшовики Білорусії в революції 1905-1907 рр.”(1986р.), В. Салашенка “Більшовики в боротьбі з дрібнобуржуазними партіями в Білорусії (1905- квітень 1917 рр.)(1981 р.) В. Салашенко показав відносини та ідейну боротьбу з есерами, Бунтом, іншими єврейськими партіями.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
