KOSHOV (666894), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Безперечно одне — він розумів, що будь-який опір навалі царських військ приречений — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим ма­совим терором — і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичні пісні:

Та позволь, позволь, пане кошовий,

Нам на башти стати,

Нам старшому генералу

З плеч голівку зняти...

Та не позволиш з тесаками —

Позволь з кулаками...

Ой крикнув же та Калниш кошовий

На Покровській дзвіниці

Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,

І пістолі й рушниці.

Та й не позволю, славні козаченьки,

Вам на башти стати.

Ой не позволю крівцю християнську

Марно проливати.

...Ой, у суботу у полудні

Москва наступала;

А в неділю до схід сонця

Лагері розбила...

Ой уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали,

Ой, облягли їх москалі

Та всіма сторонами.

Ой кругом церкви, церкви січової

Ой караули стали,

Ой, священику отцю Володимиру

Та служити не дали.

Ой летить бомба з московського боку,

Та й посеред Січі впала...

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ. Ну а що ж сталося з Петром Калнишевським? Всі дослідники однозначно стверджують, що його, разом з козацькою стар­шиною, військовим писарем І. Глобою, військовим суддею П. Голова­тим, військовим старшиною А. Порохнею, полковником Чорним, С. Гелехом, І. Куликом, І. Гараджою,-курінними отаманами О. Параличем, М. Головком та іншими було заарештовано, а їхнє майно описане й конфісковане. Заарештувати заарештували, але чи відразу після за­хоплення Січі? Це, як на мене, теж принципове питання. Принаймні стосовно Петра Калнишевського, то є підстави сумніватися в його не­гайному арешті в червні 1775 р.

Як відомо, козацьку українську старшину Катерина II зрівняла в правах з російським дворянством. Наприклад, А. А. Головатий — писар при кошовій адміністрації, полковий старшина, після зруйнування Січі 1775 р.—капітан російської армії, брав участь у формуванні з колиш­ніх запорожців Війська вірних козаків, пізніше перейменованого на Чорноморське козацьке військо, де займав посади військового судді і кошового. Досить таки типова доля для вірнопідданої козацької стар­шини, лояльної до цариці. Зрештою, про це йдеться і в маніфесті Ка­терини II від 3 серпня 1775 р.

Не зайвим буде процитувати рядки з маніфесту: «всем же старши­нам, кой служили порядочно й имеют одобрения от наших воєнних начальников, службе й званню их получат степени ». У Петра Кални­шевського були «одобрения » від самої цариці — нагороди, подяки, висо­ке військове звання.

Катерина II була підступною, жорстокою, але хитрою й розумною імператрицею, котра ревно дбала про свою репутацію «гуманістки і бла­годійниці». Чи переслідувала б вона 85-літнього старця, якби він не становив для неї реальної загрози? Тим більше — героя воєн, генерал-лейтенанта, кавалера ордена Андрія Первозванного? Думається, що Петру Калнишевському було надано можливість повернутися на свій хутір-зимівник Гетьманку на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку. Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р. ставив, на думку ца­риці, крапку на цій «політичній потворі »: «Січ Запорозька остаточно вже зруйнована, із знищенням на прийдешні часи й самої назви запо­розьких козаків, не менш як за образу нашої імператорської величності, через вчинки і зухвальства, що чинені були від цих козаків непокорою нашим височайшим повелінням ».

У метричній книзі Миколаївської церкви містечка Смілого є запис на полях, датований липнем 1775 р.: «Брат Петро на Петра й Павла був печальний зело, молю бога за нього ». Свято Петра й Павла-, як відомо, 12 липня. Отже, Січ до цього часу було уже зруйновано. В жур­налі «Киевская старина» № 9 за 1887 р. було надруковано інформацію «Кло­потання Потьомкіна про заміну запорозькій старшині смертної кари ув'язненням у монастирі », де йдеться про Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкіна до цариці написане в травні 1776 р., майже через рік після зруйнування Січі. Де був Калнишевський весь цей час? У конторі військової колегії в Москві? Є кілька версій.

Одна з них подана в московському тижневику «Неделя» № 13 за 1965 р. Житель Роздорської столиці І. В. Проколов, збираючи на Дону інформацію про скарб С. Разіна, випадково натра­пив на слід ще одного скарбу — запорозького. Розповів йому про це донський козак, у родині якого таємниця скарбу передавалася з діда-прадіда «від самого Калниша». Можливо, мова йшла про майно остан­нього кошового, котрий, за переказом, після зруйнування Січі втік на Дон. Ймовірно, що Петро Калниш міг переховуватися серед вірних йому людей у Роздорах — одному з багатих козацьких містечок. Відомо, що з втечею Калнишевського зникли і сліди запорозької казни. Чи не залишилася вона (принаймні її значна частина) на Дону? А можливо, скарб останнього кошового закопаний і ближче, на дорозі з Січі на Дон — на таку думку наводить розповідь ще одного скарбошукача з Та­ганрогу М. С. Овчарова.

А було це так. Його прадіда разом з родиною та іншими селянами привіз поміщик з Рязанської губернії в Приазов'я ще на початку XIX ст.— для освоєння безлюдних земель «Дикого поля». Під гаєм, біля злиття двох струмків, заснували село, збудували поміщицьку сади­бу. Овчарови вирішили викопати криницю у дворі, щоб не тягати воду з «копанки», біля струмка. Десь на другому метрі глибини ями лопата потрапила на щось тверде. Витягли один обгорілий обрубок дерева, другий, третій... На глибині двох метрів ними виявилася щільно зава­лена вся земля. Отож, забобонні селяни, перехрестившись злякано, за­горнули цю «нечисту» яму землею, а колодязь викопали в іншому місці. А через багато років у двір Овчарових забрів старий і хворий втомле­ний дід, який, відпочивши, розповів, що десь півсотні літ тому загін запорожців, тікаючи від погоні, закопав у цих місцях, кроків за триста від криниці, великі скарби. Не виключено, що це був загін Петра Кал­ниша, який не ризикнув їхати з казною повз відбудовану Троїцьку фортецю в Таганячному розі, повз численні сторожові пости і роз'їзди царської армії в Приазов'ї. Отож вирішили прориватися на Дон без скарбів, а їх приховати до кращих часів у надійному примітному місці. Залишки ж від вогнищ закопали в землю і замаскували, щоб не при­вертати до цього місця уваги.

Після зруйнування Запорозької Січі Петро Кални­шевський підпільно проводив роботу по встановленню контактів з тією козацькою старшиною, яка залишилася йому вірною, аби самовільно відновити Січ в іншому місці за межами Російської імперії, за що й був засуджений до смертної кари з заміною її довічним ув'язненням у Соловецькому монастирі. На такі роздуми наводить ця публікація та інші факти. Звичайно, це гіпотеза, не більше, але — не позбавлена логіки. Ось цей лист Потьомкіна до цариці:

«Всемилостивейша государиня!

Вашій імператорській величності відомі всі дерзновенні вчинки ко­лишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді П. Головатого і писаря І. Глоби, коїх підступне буй­ство настільки велике, що не дерзаю вже я, всемилостивейша госуда­риня, переліченням оного чіпати ніжне й людинолюбне ваше серце, а при тому не знаходжу ані найменшої потреби приступати до будь-яких досліджень, маючи явним доказом справжні до старшини ордери, що свідчать великість злочину їх перед освяченим вашої імператорської величності престолом, котрою, за всіма цивільними, громадськими і по- літичними законами заслужити, по всій справедливості, смертну кару. Та як постійна блискучої душі вашої супутниця добросердечність перемагає суворість злості сумирним і материнським виправленням, то й відважувався я всепідданіше уявити: чи не зволите ви височайшим указом згаданим підданим праведному суду вашому в'язням, котрі від­чули тягар-свого злочину, оголосити милосердне вибавлення їх від за­служеної ними покари, а замість того з відомої вже небезпеки від ближ­нього перебування їх до колишніх запорозьких місць, повеліти відпра­вити на вічне утримання в монастирі з коїх кошового — в Соловецький, а інших у розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорозького майна; кошовому по карбо­ванцю, а іншим по півполтини на день. Залишки ж потім повернути, за всією справедливістю, на задоволеная розореним ними вірнопідданих ваших рабів, кої, корячись божественному вашому розпорядженню, зно­сили буйство колишніх запорожців без найменшого опору, чекаючи ви--бавлення свого від десниці вашої і потерпівши збитків більше ніж на 200 000 карбованців, коїм і не залишу я співрозмірне робити задоволен­ня, всемилостивійша государиня.

Вашої імператорської величності вірно всепідданіший раб князь Потьомкін ».

На дійсному підписано власною рукою її і. в. так: «Бути по цьому ».

14 травня 1776 р.. Царське Село ».

Промовистий документ — варто звернути увагу на підкреслені авто­ром слова, які переконливо свідчать про причину заслання в далекі краї і про те, що суд був-таки якийсь. Треба зауважити, що на утри­мання кошового Петра Калнишевського було виділено астрономічну на той час суму, якщо врахувати, що на харчування одного монаха Соловецького монастиря витрачалося всього дев'ять карбованців на рік (менше трьох копійок в день, а точніше — дві з половиною). Це свід­чить, що головною метою ув'язнення Калнишевського і його соратників була, насамперед, надійна, абсолютна, я б сказав, герметична ізоляція їх від України. Розташований на островах північного Білого моря, від­різаний від материка, Соловецький монастир якнайкраще відповідав та­кому призначенню.

8 червня 1776 р. урядовий сенат повідомив Синод про рішення, цариці й наказав, оголосивши Калнишевському з соратниками указ, негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу — в Туруханський, Головатого — в Тобольський монастирі «під найсуворішим наглядом від одного місця до другого військових команд ». Між іншим, усі троє—кошовий, Глоба, Головатий—фігурували в доносі П. Савицького в січні 1767 р. Випадковий збіг? Не думаю. За пропозицією Потьомкіна, Синод наказав монастирським властям, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, але й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування ». 10 червня 1776 р. Синод надіслав настоятелю Соловецького монастиря Досифею і Тобольському архипастирю Варлааму відповідні укази — стосовно ж Петра Калнишевського додатково розпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в'язня утримувати під неослабною вартою солдатів, які перебувають у тому монастирі». Дуже, мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому аж потрійну охорону — море, монастирську тюрму на острові та ще й по­стійну варту біля дверей камери.

25 червня 1776 р. конвой з семи чоловік, секунд-майор А. Пузирев-ський, унтер-офіцер і п'ятеро солдатів — повезли Калнишевського з Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 р. і, най-нявши за двадцять карбованців пароплав у купця Вороніхіна, пере­правилися на Соловки — разом з додатковою охороною; сержантом і трьома рядовими, котрих виділив архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в'язнем. Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванні, крім екіпажу, десять військовослуж­бовців царської армії.

ЗО липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Си­нод, що він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося остан­ньому кошовому проіснувати 27 років,

Не може бути, що Калнишевський повернувшись до Гетьманки після того, як було зруйновано Січ, подався згодом до цариці, як сказано в легенді. Стосовно Катерини II у нього не було ілюзій, він добре знав ціну «монаршої ласки ». Зрештою, вже арештований, він міг би звернутися до неї з проханням про помилування, з каяттям, і ймовір­но, що цариця могла б зайвий раз продемонструвати своє «людино­любне серце », «простила б» 86-річного дідугана. Кални­шевський не зробив цього ані під час арешту, ані під час 25-річного ув'язнення. Ймовірно, що він був заарештований восени 1775 р. за спробу відродити Січ десь в іншому місці. Ні, не покірною жертвою царської сваволі був Петро Калнишевський, а мужнім і свідомим бор­цем за кращу долю України, і це, на мою думку, вивищує його героїчну постать у наших очах. Про нього можна сказати словами Т. Шевченка:

«Караюсь, мучусь, але не каюсь! »

Звичайно, він був дитям свого часу, обстоював інтереси козацької верхівки, ігноруючи вимоги сіроми, про це свідчать кілька повстань і заворушень на Січі під час його правління і замах на його життя козаків Щарбинівського куреня 1770 р. Важко було догодити всім та ще й керувати свавільною волелюбною громадою, яку являв собою Кіш Запорозький.

Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тис. голів худоби. Під час арешту в його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. За своє життя він фінансував будівництво п'яти церков на Роменщині, в Межигірському монастирі біля Києва, на Запорожжі, робив їм та монастирям багаті дарунки.

Характеристики

Список файлов реферата