19558-1 (661419), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Серед письменників початку ХІХ ст. ще була жива узвичаєна українська вимова Ъ та И. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Він користувався правописом, який мовознавці назвали етимологічним. Так писали і вчені-філологи Осип Бодянський, Михайло Максимович. Але школа, яка постійно навчала читати Ъ як Є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко перейшли на російську абетку (в російський вимові) для передачі українських слів: “добре робы”, “билый”, “блызькый” тощо. Це давало змогу простому людові, який вчився в церковних школах, читати так, як йому було звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова.
Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був названий “кулішівкою”. Він скасував літеру Ы, а замість Ъ впровадив І, замість йотованого Е — Є. Але літера Ъ не зразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: “бьємь” (б’єм). Для звука ЙО вживали запозичене зі шведської Ё (ёго, до нёго). Літери Ї ще не було.
Корректива “кулішівки” зроблена в 1870 p. Було відкинуто Ъ у кінці слова і залишено тільки в середині (для роздільної вимови), а також додано літеру І.
Московський цар Олександр ІІІ заборонив “кулішівку” і наказав писати російськими літерами. Цей казенний правопис назвали “ярижкою” (від назви російської літери ы — “єры”). У 1905 p. ця заборона була скасована і українці відмовилися від “ярижки” та повернулися до своєї “кулішівки”.
На Західній Україні реформу “кулішівки” зробив у 1885 p. Євген Желехівський: він позначив літерою Ї не тільки йотоване і, але й вживав її для пом’якшення приголосних, наприклад: “дїло”, “сїрий” тощо. Цей правопис був запроваджений з 1893 р. у школах Та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо в творах старших науковців початку ХХ ст., зокрема у Михайла Грушевського.
Остаточні поправки до українського правопису зробив Борис Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:
“І. Не треба писати дід з двома крапками.
2. Не треба одділяти ся в дієсловах.
3. Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р’я од ря, з’я од зя і т. ін.
4. Не треба писати м’який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт)”1.
Поступово й галичани визнали переваги такої виправленої “кулішівки”. І тепер українці користуються цим правописом.
Українська мова під московським ярмом
Ставлення великоросів до української мови не було однозначним. На жаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом; він, перебуваючи в Україні й навчаючись в Київській академії, ніяк не міг звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною від московської. Цариця Катерина повторювала слідом за Ломоносовим, що “малороссийское наречие” — це ні що інше, як “российское, на польский лад примененное”. Тому й приклад цариці наслідували всі вчені Московії, як її сучасники, так і пізніші “ученые мужи” Росії.
Упереджено ставився до української мови і Микола Карамзін, називаючи її “варварским языком”. Формуванню негативного ставлення до української мови сприяв також професор кафедри слов’янських мов Московського університету Михайло Каченовський, який поширював такі думки серед своїх студентів1.
Не зміг об’єктивно оцінити української мови й літератури російський критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: “мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия”2.
Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його “Кобзар” оцінив лише після смерті великого поета.
Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він вмістив у “Колоколі” некролог на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою Агапієм Гончаренком, попросивши дуже уважно набрати цей текст і витримати точну коректуру3.
Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету О. Архангельський, який досліджував давньоруські пам’ятки, західно-руську літературу. Ось що він писав у своїй праці “Изь лекцій по исторіи русской литературы” (Казань, 1913.— С. 493—494): “Собственные литературные силы Москвы на первыхъ порахъ крайне незначительны,— вЪрнЪе сказать, ихъ совсем нет: и в области литературы до самого конца ХV века Москва живетъ чужимъ добромъ...”. Вивчивши і проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам’яток, проф. Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: “... не только въ XIV, но и въ ХV вв. въ отношеніи литературномъ Москва несравненно ниже Киева ХІІ вЪка”.
Російський уряд, керуючись великодержавними, шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, заборони української мови.
У 1784 p. Київській академії було приписано читати лекції “с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии”, а також дотримуватися російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так поступово курс навчання в Київській Академії було повністю русифіковано.
Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та найганебнішим став “Валуєвський циркуляр” 1863 p. який мав підзаголовок “Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народн. просв.” Як бачимо, російському урядові було навіть соромно обнародувати такий відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік після виходу (“Правда”, 1894).
Ось кілька цитат з цього циркуляру: “... Обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах южнорусского языка нигде не допущено”. “Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши”. “Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне Духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета”. “Министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Святейшего синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться”.
Циркуляр було подано на розгляд цареві, і “Его Величеству благоугодно было удостоить оное Монаршего благоволения”.
У 1876 р. цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави; запроваджувалися також дві цензури: крайова і головна — Петербурзька.
Законами 1869 і 1886 pp. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. У 1899 р. у Києві відбувся археологічний з’їзд, на якому читалися реферати всіма слов’янськими мовами, а українською не дозволялося. Вчені з Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з’їзді. У міністерстві ніби схаменулись, дозволивши виголошувати реферати українською мовою, тільки у закритому приміщенні, щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб.
Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві 1903 p. Заборонялися наукові праці, написані українською мовою, неологізми і наукові терміни, що іноді призводило до того, що писалися ніби белетристичні твори з використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, з медицини, щоб “преподать народу кое-какое поученіє по части сельского хозяйства, вопросов нравственных или чего бы то ни было из круга знаний, доступных и нужных простолюдину”,— як зазначалося в Записці Академії наук про відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914р. (Іван Огієнко).
Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісні: “Коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському... Так було, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” співати “Ой, не хади, Гришка, да и на пикник”.
У 1908 р. указом Сенату культурну й освітню діяльність в Україні визнано шкідливою, “могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности”.
Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови — це сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом — сталінізму.
Уже за радянських часів витворилися антинаукові теорії “злиття націй”, “двох рідних мов”. Нехтувалося значення мови як системи мислення, забувалося, що рідна мова невіддільна від рідної землі, народу, рідної історії. За цими теоріями, як пише Михайло Косів, “мова цілого народу, виявляється, може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам народ (якщо, звичайно, розуміти народ не як аморфну біологічну масу, а як субстанцію духовну)”1.
У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури. Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеосіблення людини, відриву її від національного коріння, створення асимільованого населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відомий також припис захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці дисертації були з української мови чи фольклору.
Порівняння історичного розвитку російської та української мов
Українці розвинули свою мову на грунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці — безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.
Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов: “Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків” (Франтішек Палацький);
“Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев’ятьма літерами” (Ельвія Челебі, 1657); “Українці — це нащадки Київської Русі” (Мальт-Брюн, 1807); “Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови” (Шафарик).
Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): “Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії”1.
Питанням порівняльної лексикографії української і російської мов займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Наприклад,’ професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві- гілки руської народності: слов’яноруси (українці) і фінноруси (московити). Він пише, що в кінці ХІХ ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов’янського. Тому процес ослов’янення Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини — величезні території, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, а фінно-угри, татари та інші народи.
Але офіційною мовою стала мова великоруська, яка формувалась на базі церковно-слов’янської (як давньої офіційної мови князівсько-боярської верхівки), і яка до того ж була значною мірою спотворена фонетично, адже місцеві угро-фіннські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, “цокання”, “акання”, проривний Ґ, “ковтання” голосних, що особливо поширене в Московській обл. Крім того, фінноруси (за Карлом Абелем), приймаючи слов’янську мову, не сприйняли слов’янського способу мислення; вони надали іншого відтінку слов’яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін.
Наприклад: українське лихий — злий, поганий, у московитів лихой — смелый, удалой; українське лаяти — сварити, у московитів лаять — гавкати: українське дитина, у московитів детина — здоровий чоловік; українське запам’ятати,— у московитів запамятовать — забути; українське вродливий — красивий, а в росіян це уродливый. І таких прикладів повного переосмислення слів можна навести безліч.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
