19558-1 (661419), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Феодальна роздробленість і татаро-монгольська навала завдали нищівного удару по культурі й всьому життю давніх українців. Значних руйнувань та знищення зазнали міста, горіли бібліотеки і документи. Списки творів письменства Київської Русі збереглися головним чином у Новгородській та Псковській землях, які не зазнали повного розгрому. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська, Переяславська землі. Але, незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не припиняється. Писемні пам’ятки цього періоду: “Галицько-Волинський літопис”, “Слово о погибелі Руської землі”, “Києво-Печерський патерик”. Для мови творів цього періоду характерна образність, урочистість стилю, на-. родно-поетичні вислови, афоризми.
Ослаблені південноруські та західноруські землі в XIV ст. потрапляють у нову залежність: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина (Полтавщина), Поділля, Волинь аж до ХVІ ст. перебувають під владою Великого Литовського князівства; Галичина з 1387 p.— під Польщею, Закарпаття — з XIV ст. входить до складу Угорщини, а Буковина — до Молдавського князівства. Рівень культури держави-завойовниці був нижчим, ніж на завойованих нею землях. Тому, незважаючи на велику військову могутність, Литовське князівство не змогло обійтися без руської мови, яку було визнано за державну. Про це свідчать пам’ятки ділового письменства, грамоти XIV — ХVІ ст., “Судебник” Казимира Ягайла 1468 p., “Литовський статут” 1566, 1588 pp.
Ось що написано в “Литовському статуті” про мову:
“А писар земський маєть по-руску літерами і словы руськими вси листы, выписы и позовы писати, а не иным языком и словы”1.
У рукописному примірнику “Литовського статуту” вміщено вірш Яна Казимира Пашкевича про руську мову:
Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною,
Без той в Польше не пробудешь,
Без сей в Литве блазнем будешь.
Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською мовою: “Литовський літопис”, “Люцидарій”, “Четья-Мінея”.
Люблінська унія 1569 p. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. У цей період у мові українських грамот з’являється чимало полонізмів і запозичених через посередництво польської мови германізмів: маршалок, канцлер, чинш, голдаваньє (у знач. “присяга”) тощо, а також латинізмів: маистат, привильє тощо. Однак кількість лексичних запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалась із слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і українських форм: король — круль, волость — влость, добровольне — добровульне та ін. Найбільш стійким залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої української народної мови та пам’яток Київської Русі.
Отже, польська мова, яка з XIV — ХV ст. користувалася латиницею, а мова діловодства була виключно латинською, не могла значно вплинути на мову українських пам’яток, як це може здаватися на перший погляд.
Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з числа буковинців. Ось для прикладу зразок мови молдавської грамоти: “... Герге, уставши ся з добрыми людьми, перепросиль пана Костю, абы его простиль на тое село и на домы, и пань Косте ся смиловаль на него...”1
Боротьба православ’я з католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам’яток. Оборонці православ’я вважали, що треба писати старослов’янською, а католики ганьбили старослов’янську як непридатну для церковного письма. Так Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писав: “із слов’янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може... Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди”. У відповідь на його книгу “Про єдність церкви Божої” виникає багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і старослов’янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захарії Копистенського, Івана Вишенського та ін. Потреба зберегти старослов’янську мову в культово-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування розвитку української мови.
Оскільки старослов’янська мова уже в ІХ ст. не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’являються словники, які подають переклад з старослов’янської на українську народну мову. Так у ХVІ ст. був написаний “Лексись с толкованісмь словенскихъ словъ просто” невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово — без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба української мови. Ось приклади перекладів: абиє — заразъ, бращася — боролися, возискаю — шукаю, благодару —дякую, лщерь— дочка, заемлю — позичаю, усп^>ю,— устигну тощо.
Першим друкованим словником став “Лексись сиреч речення, въкратце собраны и изъ словенскаго языка на просты рускій діялект истолкованы” Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Тут пояснено всього 1061 слово:
авва — тато, отсцъ; баснъ — казка, слово, байка; юноша — парубок, младенець; виновны — тот, который єсть чему причиною тощо.
Видатною пам’яткою староукраїнської мови с “Пересопницьке євангеліє”, написане в 1556—1561 pp. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.
Протестантські рухи ХVІ ст. сприяли тому, що до писемної мови все більше залучалися слова з простонародної української мови. Взагалі епохи Ренесансу та Бароко в Україні внесли живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства.
Іван Франко вважав, що ця епоха була “порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література”, коли писали “мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України” 1.
І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов’янська, латинська, польська, російська), вже з’являлися твори, написані близькою до народної української або книжною українською мовою.
За свідченням сучасників тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов’янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 p.)1. Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ’яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою с думка Івана Франка, що “Енеїда” Котляревського “не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції” 2.
Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали фрази-стереотипи з Литовського статуту та інших правописних кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксують живе мовлення свідків і підсудних, адже для точності документів була потреба в дослівному записі свідчень. Тому в них спостерігаються мовні риси різних соціальних верств українського народу.
У другій половині ХVІ ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький.
Тут видаються книжки й формується книжна українська мова, яку розвивали письменники ХVІІ ст.
Але не всі освічені люди цього часу розуміли необхідність вживання народної мови як літературної. Хитання у виборі мови для писання творів — характерне для ХV — ХVІ ст. явище. Так гетьман Ходкевич у 1568 р. писав у передмові до “Учительного євангелія”, що він хотів перекласти цю книгу зрозумілою для народу мовою, але “мудрі люди” застерегли його, вказавши, що при перекладі “здавных пословиць на новые, помилка чиниться немалая”.
Ось як про це писав Павло Житецький: “Мова ця звучала неоднаково в різних краях Литовської держави; це була то українська, то білоруська мова, а то й інша і собі поділялась на багато окремих говірок. Тим то й можна уявити собі, на які труднощі натрапив би письменник, якби він наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши народні наріччя, що в ХVІ віці неможливо було не тільки у нас, а й у Європі”1.
Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови як літературної. Тому вони й намагалися знайти ту книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх. Проте часто їхній вибір зупинявся на латинській, польській, або, в кращому випадку, слов’янській.
Українська мова ХVІІ — ХVІІІ ст. Та правописні шукання ХІХ ст.
До пам’яток письменства цього періоду належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов’янських виразів та фразеології. А ті, що хотіли писати церковнослов’янською не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, середня між слов’янською і народною.
У Києві на початку ХVІІ ст. виник другий культурний осередок, який об’єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов’янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія переходить на викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а, отже, широко впроваджується латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, витравивши з їхніх творів національні риси.
У 1619 p. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького “Грамматики словенския правилное синтагма”. Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки слов’янською чи церковнослов’янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов’янській мові, Мелегій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Склалася ситуація, коли писали по-слов’янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською. 1
Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Крем’янці 1638 p. За граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися й букварі ХVІІ — ХVІІІ ст. Цінним в його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, введення літери Ґ замість африкати КГ, яка вживалася в словах кгрунт, кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже “неживих” літер (ё, ы, ъ та ін.).
Найдосконалішим серед словників цього часу став “Лексиконъ славєноросскій и имень тлёкование...”, що вийшов друком 1627 p. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов’янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх попередників і навіть “проізвольники”. “Лексиконъ славєноросскій” відіграв велику роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів пояснення слів; просто переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий з сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного типу, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, нафта, граматика.
Українською книжною, народною або близькою до народної мови писали у ХVІІ — ХVІІІ ст. Семен Климовський. Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаревич, Агапон, Григорій, Іван Паніковський, Стефан Петрушевич та ін. Деякі з них писали українською й польською мовами (Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович). Дуже близькою до народної української мови користувався Антоній Радивиловський. Було багато анонімних поетів, які залишилися для нас невідомими. Вони в своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, і писали народною українською мовою. Тогочасні “світські пісні” створювалися за зразками народних пісень, з яких пізніше постали українські романси.
Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків — недовчених спудеїв, які залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами. Іноді вони створювали високі зразки поезії, яка була названа “нищинською” за те, що об’єктом їхнього зображення були “нищі школьні” (школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поезія часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з “високим” стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з “Енеїди” Івана Котляревського.
Блискучі зразки “нищинської” поезії залишив подільський мандрівний дяк Петро Попович-Гученський.
На початку ХVІІІ ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи в складі Московської держави, прийняла петрову “гражданку” (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися кирилицею.
Взагалі, становлення української літературної мови в західноукраїнських землях .було складним. Після майже 400-річного польського панування Західна Україна в 1772 p. потрапила до складу Австрії, а пізніше Австро-Угорщини. Уряд не був зацікавлений у тому, щоб народ України навчався рідною мовою, запроваджувалася німецька та польська мови. Щоправда, у Львівському університеті та Львівській семінарії вивчалася руська мова, але це тривало недовго. У 1833 р. у Львівській семінарії утворився гурток ентузіастів під назвою “Руська трійця”:
Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Вони склали програму з народознавства, за якою збирали старі рукописи, грамоти, казки, легенди; записували назви сіл, річок, озер, одягу; складали описи свят Купала, Коляди, весіль, похоронів; вивчали народні промисли, господарство, ремесла тощо. У 1837 p. з’явилась їхня перша книжечка “Русалка Дністровая”, яка на повний голос заявила про існування української народної мови, про нерозривний зв’язок “західних” українців зі “східними”. І це в той час, коли між Західною і Східною Україною пролягав кордон двох держав. Книги з Великої України потрапляли до Маркіяна Шашкевича та його друзів з труднощами, але вони були провідниками на шляху творення спільноукраїнської мови. Австрійський уряд намагався впровадити на українських землях латинську абетку — “абецадло” і рекомендував своїм підданим вивчати німецьку мову “ради їхньої особистої вигоди”. “Руська трійця” виступила проти переведення руської мови на польське абецадло; Маркіян Шашкевич написав статтю “Азбука і абецадло”, де обгрунтував неприпустимість такої заміни. Вже з ХVІІІ ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису. Московити обурювалися, що українці літеру Ъ вимовляють як і, а літеру И читають як Ы. Почався тиск на українську школу і церкву. Наприклад, за московським наказом замість “Світ Христов просвіщаєт всіх” мусили вимовляти “Свєт Хрістов просвєщаєт всєх”. Попи намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так, як читають у Московії. Ці “традиції” насаджувані кілька століть церквою і школою, виявилися такими живучими, що й нині серед науковців давньоруські тексти часто читаються по-російськи. Звідси й помилкове враження, що давньоруська мова ближча до російської. Де ж тут довести українське походження староруських текстів?
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
