14457 (648435), страница 4
Текст из файла (страница 4)
У сільськогосподарських підприємствах областей Лісостепу за останні два роки (2000 – 2001) посівні площі зернових збільшилися на 354,7 тис. га, або на 8,2%. Найвищий приріст площ був у Харківській області, яка за цим показником і врожайністю посідає друге місце в Лісостепу, але є першою за валовим збором зерна. Разом із тим, якщо зона Лісостепу в 2000 році переважала за продуктивністю загальнодержавний показник (відповідно врожайність становила 21 і 18,3 ц/га), то у 2001 році врожайність тут виявилася на 1,3 ц/га нижчою. Таким чином, хоча приріст урожайності зернових спостерігається у більшості областей зони (за винятком Сумської та Хмельницької областей, в яких зазначений показник знизився на 0,8 і 2,8 ц/га), але його темпи повільніші ніж у цілому по Україні. Це свідчить про нижчий рівень інтенсивності зернового господарства у Лісостепу порівняно зі Степовою зоною (оскільки степові області визначили вищі показники зерновиробництва в цілому по країні), в якій за аналізований період приріст показників зібраної площі й валового збору зерна становив, 17,8 і 107,3 % проти 8,2 та 20,6 % у середньому по лісостепових областях. Потрібно відзначити, що в дореформений період у регіоні переважало екстенсивне використання природних ресурсів, а це як вже було сказано вище, зумовило значну розораність земель, а остання в свою чергу – вітрову і водну ерозії та інші негативні екологічні наслідки. Через це середньорічні втрати гумусу в зоні Лісостепу становлять 1,5 – 2 млн. т, щорічно також збільшуються площі еродованих земель. У сукупності вказані фактори істотно вплинули на рівень урожайності сільськогосподарських культур.
Посівні площі, врожайність і валовий збір зернових культур в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України
Останніми роками природні фактори все більше відіграють вирішальну роль у результатах виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств, а незадовільний стан їх матеріально-технічного забезпечення значною мірою посилює негативний вплив цих факторів в екстремальні (за погодними умовами) роки. Лише за високого рівня агротехніки і застосування прогресивних технологій, внесення достатньої кількості органічних та мінеральних добрив, проведення вапнування кислих ґрунтів, тощо вплив несприятливих кліматичних умов зменшуватиметься.
Так, обсяги проведення основних агрохімічних робіт із метою підвищення родючості ґрунтів у господарствах Київської області скоротилися порівняно з 1990 роком у 2001-му відповідно на 76,5, 89,4 і 099,9%, а гіпсування солонцевих ґрунтів останніми роками взагалі не проводиться. Головними причинами цього є різке зменшення бюджетних асигнувань, диспаритет цін, високий податковий тиск та інші фактори. Подібна ситуація і в інших областях зони Лісостепу.
За якістю та складом ґрунтів Україна найбагатша у світі, оскільки тут зосереджено 27% усіх чорноземів земної кулі. Проте якщо в розвинених країнах останніми роками спостерігалася тенденція концентрації землеробства на кращих за якістю та екологічним станом землях, то у нашій країні в сільськогосподарському виробництві використовувалися не тільки придатні для цього землі, але й малопродуктивні. Однак із переходом до ринкової економіки цілком очевидною стає необхідність переходу до інтенсивно – екологічного типу ведення сільського господарства.
Проведення основних агрохімічних робіт із підвищення родючості ґрунтів в аграрних підприємствах Київської області
З урахуванням природно – економічних умов, області Лісостепу в загальноукраїнському поділі сільського господарства спеціалізуються на виробництві високоякісного зерна, цукрових буряків, картоплі. Дані, свідчать про те, що значною є частка даної зони в такій рослинницькій продукції, як цукрові буряки, яка у 1990 році становила понад 70 % зібраної площі й валового збору в Україні. Цьому, безумовно, сприяли сприятливі ґрунтові умови регіону для вирощування зазначеної культури.
Площа, врожайність і валовий збір цукрових буряків (фабричних) у господарствах усіх категорій
Щодо останніх років, то ця частка практично залишилася такою ж. Але у 2001 році аналізовані показники порівняно з 1990 роком знизились в 1,9 і 2,8 рази, а врожайність - від 282 до 185 ц/га, або майже на 100 ц. Особливо це стосується такої бурякосійної області, як Вінницька, де врожайність у господарствах усіх категорій знизилася за аналізований період на 106 ц/га, а валовий збір - від 5748,7 до 1910,8 тис. т, або в 3,3 рази, що більше, ніж у середньому по зоні Лісостепу. Істотно погіршився стан цукрового буряківництва і в Полтавській області (площа зменшилася у 2,5 рази, а валовий збір знизився в 4,1 рази), Хмельницькій, Черкаській та інших областях.
Негативним є стан буряківництва в основних його товаровиробників, сільськогосподарських підприємств зони Лісостепу. У 2001 році на них припадало 85 % зібраної площі й майже 82 % валового збору цукрових буряків у господарствах усіх категорій. Проте в більшості аграрних підприємств внаслідок економічної кризи ця галузь зазнала цілковитої руйнації, що позначилося і на результатах господарської діяльності сільських товаровиробників. Передусім це стосується аграрних підприємств Вінницької, Полтавської та Харківської областей.
Зібрана площа, урожайність і валовий збір цукрових буряків у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України
Звичайно, такий стан розвитку буряківництва зумовлений насамперед різким зменшенням внесення в ґрунт органічних і мінеральних добрив, порушенням технології вирощування цукрових буряків. Зростання вартості матеріально – технічних ресурсів підвищує собівартість цукрових буряків, а оплата праці буряківників залишається на низькому рівні. Крім того, ускладнення в цукробуряковому виробництві є також наслідком безготівкових розрахунків між заводами – переробниками сировини та її виробниками.
Агропромислове виробництво у нашій державі - дуже ресурсомістка сфера народного господарства, де сконцентрована понад третина всіх виробничих ресурсів країни. Проте внаслідок гострої й надзвичайно затяжної фінансово – економічної кризи гропромисловий комплекс втратив можливості навіть до простого відтворення ресурсного потенціалу, а його структурна розбалансованість і дефіцит деяких виробничих ресурсів, насамперед матеріально – технічних та енергетичних, призводять до їх неефективного використання. Не винятком у цьому плані є і зона Лісостепу та окремі її області й райони. Так, фондозабезпеченість господарств Фастівського району Київської області з розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь у 2000 році становила лише 119,41 тис. грн., в 2001-му – 106,8 тис. грн., а фондоозброєність одного працюючого – відповідно 18,11 і 18,15 тис. грн. Ряд технічних засобів, які використовують у сільськогосподарському виробництві, не відповідає сучасним вимогам внаслідок високої вартості та недостатньої надійності.
Оснащеність та результативність сільськогосподарського виробництва Фастівського району Київської області
Як видно із наведених даних, темпи зростання фондооснащеності виробництва за останні роки були в 4,4 рази, а фондоозброєність праці в – 1,3 рази прискоренішими порівняно із підвищенням продуктивності сільськогосподарських угідь та живої праці. Така ситуація пояснюється ось чим. Різке, некероване підвищення цін на основні засоби виробництва зумовило зростання номінальної фондооснащеності при значному відставанні реального її піднесення. Відповідний вплив тут мала й реалізація Постанов Кабінету Міністрів України щодо індексації вартості основних фондів, яка здійснювалася із значним запізненням і призводила до викривлення статистичної інформації. Внаслідок цього в 1997 році вартість основних виробничих фондів аграрних підприємств Фастівського району підвищилася порівняно з 1996 роком у 2,53 рази. Наступне зниження фондозабезпеченості господарств, крім нестачі інвестицій та зносу основних фондів, пов’язано також із виконанням Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” (1999р.) і проведенням при цьому інвентаризації майна та уточнення його вартості; вибуттям значної частини сільськогосподарської техніки, автомобілів, худоби тощо внаслідок одержання майнових паїв колишніми членами КСП. Причин, що призвели невідповідності між зростаючим ресурсним потенціалом та його віддачею, багато. Одна з найголовніших – в порушенні пропорційності факторів виробництва на всіх рівнях – від окремих галузей агропромислового виробництва до підприємства в цілому. При цьому не забезпечується не тільки економічно обґрунтоване співвідношення між виробництвом і використовуваними ресурсами, але й пропорційність у кожній окремій галузі виробництва. Недоліки в формуванні матеріально–технічної бази сільськогосподарських підприємств спричинили певні диспропорції та “вузькі місця” у забезпеченості деякими видами засобів праці. Внаслідок некомплексного формування основних фондів створені виробничі потужності не повністю пов’язані з потребами аграрного виробництва. Це зумовлює те, що одні групи основних фондів використовуються не в повному обсязі, а іншими – виробництво рослинницької продукції забезпечене недостатньо.
Значно знизився у столичному регіоні й рівень технічного забезпечення аграрних підприємств. Як видно з наведених даних, за останні 11 років рівень оснащеності аграрних підприємств тракторами знизився на 55,6%, зернозбиральними комбайнами – на 60, кукурудзозбираль-ними – на 87,5, бурякозбиральними – на 37,8, картоплезбиральними – на 71,3, вантажними автомобілями – на 69,5%.
Нормативний аналіз показує, що технічне забезпечення аграрних підприємств навіть столичного регіону не відповідає сучасним техніко-технологічним вимогам сільськогосподарського виробництва. Слід також враховувати динамічний процес погіршення якості та кількісного складу всієї матеріально-технічної бази АПК. Протягом останніх 5–7 років нова техніка практично не надходила, тоді як знос основних фондів і машинно – тракторного парку в більшості господарств досяг 75%. Щодо інших областей Лісостепу, то у них ситуація в матеріально – технічному забезпеченні є значно гірша.
Частина техніки, яка перебуває на балансі сільськогосподарських підприємств, по суті, нероботоздатна, оскільки агротехсервісні служби безпосередньо не пов’язані з кінцевими результатами сільськогосподарського виробництва, а самі господарства не мають достатніх фінансових ресурсів для закупівлі дорогих запчастин, поновлення машинно – тракторного парку тощо. Ринкові перетворення в аграрній економіці країни значно загострили проблему відтворення матеріально – технічних ресурсів. Зміна форми власності, виникнення конкуренції ставлять вимогу своєчасного оновлення основних засобів виробництва на рівень найважливіших факторів забезпечення ефективної господарської діяльності аграрних підприємств.
Рівень технічного забезпечення аграрних підприємств Київської області
З огляду на зазначену ситуацію, можна зробити висновок, що склалося надзвичайно несприятливе і катастрофічне становище з ресурсозабезпеченням практично всіх сфер та організаційних форм господарювання в АПК. Виробничо-ресурсний потенціал постійно втрачає свої відтворювальні можливості, зношується й постійно скорочується. Головний узагальнюючий показник ефективності використання основних виробничих фондів – фондовіддача – невпинно знижується. Склалася парадоксальна ситуація: витрати підприємств на придбання основних виробничих фондів стабільно зростають, а ефективність їх використання стабільно знижується. Це пояснюється наявністю в аграрних підприємствах великої кількості зношеної техніки та обладнання, серед яких “губиться” нова, продуктивна техніка внаслідок її недостатньої частки.
Академік І.І. Лукінов звертав увагу на те, що коли найближчим часом не поліпшиться матеріально – технічне становище, то роботи у сільськогосподарському виробництві доведеться виконувати кіньми й вручну за умови, якщо буде відновлено поголів’я коней і кінний реманент. На його думку: “Господарства (колективні й фермерські) можуть перетворитися з високотоварних у натуральні, з вкрай низькою продуктивністю праці й такими ж високими виробничими витратами, за яких не може бути і мови про конкурентоспроможність”.
Нині ситуація в сільському господарстві така, що існуючі господарства всіх форм власності необхідно зміцнювати відповідними матеріально-технічними ресурсами, бо інакше затрати праці на виробництво одиниці рослинницької й тваринницької продукції будуть значно вищими, а як результат – господарська діяльність буде економічно невигідною.
Потрібно наголосити, що аграрний сектор України і раніше відрізнявся великими затратами праці порівняно з нормативними та значною матеріаломісткістю, тобто переважав екстенсивний шлях розвитку сільськогосподарських підприємств. Але й у сучасних умовах становище не поліпшилося. Аналізуючи динаміку затрат праці протягом 1995 – 2001 років можна зробити висновок, що по зернових культурах у більшості областей Лісостепу вони зросли на 0,3 – 1,3 люд.-год. Що стосується виробництва цукрових буряків, то ці затрати збільшилися тут на 0,3 – 0,8 люд.-год.
Прямі затрати праці на виробництво продукції сільського господарства в сільськогосподарських підприємствах, люд.-год. на ц
Слід зазначити, що при підвищенні врожайності зернових культур зростання затрат праці з розрахунку на одиницю продукції припиняється. Так, якщо в 2000 році у сільськогосподарських підприємствах Харківської області затрати праці на 1 ц зерна становили 1,3 люд.-год. за врожайності 17 ц/га, то у 2001 році тут за врожайності 27,8 ц/га тут було затрачено по 1 люд.-год., або на 0,3 люд.-год. менше. Необхідно додати, що трудомісткість вирощування зернових культур значно різниться в межах зони Лісостепу. При практично однаковій врожайності у 2000 році господарства Тернопільської області затратили вдвічі більше людської праці на 1 ц зерна, ніж аграрні підприємства Харківщини. Найвища трудомісткість зерновиробництва в Чернівецькій області, яка у 2001 році майже в два рази перевищувала аналогічний показник у середньому по Україні (відповідно 2,8 і 1,5 люд.-год. на 1 ц). Нормативний аналіз показує, що при застосуванні ресурсозберігаючих технологій затрати праці з розрахунку на 1 ц зерна становлять 0,37 люд.-год. за врожайності 30 ц/га і 0,33 люд.-год. за врожайності 40 ц/га. Це ж саме стосується і цукрових буряків. На 1ц за нормативними розрахунками при ресурсозберігаючій технології має затрачатися лише 0,45 люд.-год. за врожайності 340 ц/га. В той же час як у сучасних умовах у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу затрати праці на 1ц становлять від 1 люд.-год. (Київська область) до 2,5 люд.-год. (Чернівецька область), врожайність при цьому сягає відповідно 220,2 і 194,7 ц/га.
Продуктивність праці була, є і залишатиметься головним економічним показником, який характеризує науково – технічний прогрес суспільства, становище держави, окремої галузі, підприємства. До того ж вона великою мірою визначає і прибутковість виробництва. Проте останнім часом продуктивність праці не тільки не перебуває у центрі уваги, але й на всіх рівнях управління, в усіх галузях про неї інколи навіть і не згадують. Щоб сільське господарство як галузь матеріального виробництва країни виконувало належним чином свої функції щодо виробництва продуктів харчування та сировини для промисловості, необхідно систематично й наполегливо підвищувати продуктивність живої праці. Останнім часом ефективність виробництва залежить не стільки від безпосереднього товаровиробника, скільки від макроекономічної ситуації в державі та її ставлення (з боку відповідних структур) до аграрної сфери. Основною причиною стагнації сільського господарства була і залишається відсутність паритету цін, або так звані цінові ножиці між цінами на сільськогосподарську й промислову продукцію. Посередницькими структурами та іншими галузями вилучається з сільськогосподарських підприємств не лише додана вартість, але й значна частина основного продукту. Аграрні підприємства вже не в змозі розрахуватися за спожиті у поточному році засоби виробництва вирощеним урожаєм і потрапляють у боргову залежність як по відношенню до своїх працівників, так і до кредиторів. Центральним елементом механізму ринкової економіки, її провідним економічним інструментом є ціна, функції якої багатогранні: відшкодування витрат, узгодження інтересів, встановлення рівноваги на ринку, стимулювання виробника, вилучення податків. Аналіз даних свідчить про те, що за період 1995 – 2001 роки хоча й проявлялися ознаки економічної кризи, але виробництво зерна практично в усіх областях зони Лісостепу було рентабельним, незважаючи на те, що собівартість одиниці продукції зросла у цей період 0від 3,66 (найнижчий показник в Лісостепу) до 25,42 грн. у Черкаській області й від 4,51 до 36,07 грн. (найвищий показник у зоні) в Тернопільській області.
Собівартість, ціна реалізації та рентабельність зерна в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
