Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

Симптоматично, що простежуються певні художні паралелі між найсильнішими п'єсами В.Винниченка й М.Куліша - символіко-фантасмагорійними трагедіями "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" та "Народний Малахій".

Обидві характеризуються рисами метатворів, якостями "вічних" і концентрових художніх явищ, широкою філософсько-етичною зосередженістю, екстравагантними фабулами, акцентуйованимй головними дійовими особами, підтекстовою напруженістю, заглибленістю в потаємний підсвідомості, якостями химерної, підкреслено умовної сценічної дії, елементами художнього абсурдизму (в "Народному Малахієві" вони представлені значно концентро-ваніше, сформованіше), кульмінаційними фіналами, необме­женою палітрою поліінтерпретаційності.

Варто зазначити, що Куліш уважно стежив за динамікою творчості Винниченка (насамперед драматургії) і у його емігрантський період. Кулішеві думки, спостереження другої половини 20-х років свідчать про те, він вважав Винниченкові драми, створені в еміграції, вагомою часткою сучасної української художньої культури і висловлювався зате, щоб вони ставилися в Україні.

Для формування художньо-сценічної культури Куліша як комедіографа суттєве значення мали творчість Гоголя та Мольєра. Відомо, що, працюючи над сатиричною комедією "Хулій Хурина", він ураховував сюжетно-композиційний досвід Гоголевого "Ревізора", а створюючи комедію-водевіль "Мина Мазайло", драматург застосовував окремі прийоми, що були розроблені Мольєром у п'єсі "Міщанин-шляхтич".

М.Куліш продовжив розробку жанрового багатства, розмаїття української драматургії. Його спадщина містить драми, комедії, трагедії. Він розвивав жанри соціально-побутової драми ("97", "Комуна в степах"), побутової комедії ("Отак загинув Гуска"), психологічної драми ("Зона", "Закут"), гротескної комедії-сатири ("Хулій Хурина"), абсурдистської трагедії ("Народний Малахій"), філософсько-інтелектуальної драми ("Вічний бунт"), психологічно-інтелекгуальної трагедії ("Патетична соната"), соціальної комедії ("Мина Мазайло"), алегорійно-психологічної драми ("Прощай, село"), соціально-метафоричної драми ("Маклена Граса").

Микола Куліш досконало володів художньою технікою і драматургічним інструментарієм анатомування дійсності. Він тонко відчував не лише ті проблеми, що вже набули або набували актуальності, але й ті, що тільки мали постати перед українським суспільством.

Драматург міг художньо прогнозувати духовно-соціальні ¹ процеси, передбачати їх різноманітні наслідки. Він змальовував не те, що хотів би бачити навколо, а те, з чим повсякденно стикався, що його непокоїло й хвилювало. Стривоженістю реальним й прийдешнім життям огортають картини таких п'єс, як "Хулій Хурина", "Закут", "Народний Малахій", "Зона", "Вічний бунт", "Прощай, село", "Маклена Граса".

Творчість М. Куліша - це не тільки драматургія характерів, сцен, ідей, це також і драматургія мови. Він надавав неабиякої ваги мовній відшліфованості, мовно-тропеїчним якостям своїх п'єс.

Слово в його творах грало багатьма барвами й тонально­стями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю розумових пошуків, поетичною глибиною світоглядних висновків та узагальнень. Слово в Кулішевій драматургії - чи то стислі або гранично розгорнуті ремарки, чи то монологічні, діалогічні або полілогічні репліки дійових осіб - вирізнялося влучністю, образністю, економністю, асоціативністю, інтелектуальністю.

Особливо яскраво в п'єсах М. Куліша подано народну мову, якою дихає ледь не кожна з них. Поліфонія народного мислення, голосу робить твори Куліша панорамним літописом національного буття. І слово - колоритне, образне, індивідуалізоване, інтелектуальне, філософське посилювало в цьому літописі ефект достовірності, переконливості, глибинності в зображенні реальних конфліктів та протиріч.

Художній метод М.Куліша відрізнявся неоднорідністю й синтезованістю. В ньому знайшли відбиток якості реалізму, етнографічного побутовізму (насамперед у перших редакціях перших п'єс), національного вертепного дійства, драматургії абсурду, натуралізму, потоку свідомості, експресіонізму, символізму. Попри всі різноякісні складові його метод являв собою цілісність - органічну в своїй складності естетичну цілісність, у якій закумульовано досягнення поетик різних літературно-мистецьких напрямків і течій.

Драматургічна діяльність М.Куліша вмотивовано зіставляється з творчістю В.Шекспіра, Ж. Б.Мольєра, Й.Ґете, Г.Ібсена, Б.Шоу, Б.Брехта, Е.Іонеско, Т.Уільямса та інших драматургів цього ряду.

Кулішеві характери й колізії так само рельєфні, колоритні, різноманітні, трагедійне загострені, як у п'єсах Шекспіра.

Художні реалії М.Куліша так само узагальнені в своїй гротескності й пародійній епатажності, як і комедії Мольєра. Драмам і трагедіям Куліша властива така ж настанова на панглибинність інтелектуальних і філософських пошуків, як і творам Ґете.

Кулішеві п'єси відрізняються такою ж орієнтацією на поєднання ліричного й соціального, символічного й алегорійного, інтимно особистісного й масштабно людського, як і драми Ібсена.

Творам українського драматурга притаманний такий же тонкий, проникливий аналіз психології та форм вираження сучасного буття, як і п'єсам Шоу.

Кулішеві драми характеризуються такою ж парадок­сальністю й афористичністю художньо-образного мислення, як і драматичні твори Брехта.

П'єси Куліша містять взірцеві фрагменти поетики ху­дожнього абсурду, ірраціоналізму, трагекомедійності, поетики концептуально-структурного оксюморону, які значно пізніше репрезентували себе в творчості Іонеско, Беккета, Мрожека та інших "абсурдистів".

У його творах наявні прийоми "зрізу" різних суспільних прошарків, самозаглибленого психологізму, трагедійних кульмінацій, що в другій половині XX століття розроблював Уільямс.

Кулішева драматургія у другій половині 20-х - на початку 30-х років стала містком між українською літературою та західноєвропейською художньою свідомістю. Продовжуючи традиції Стендаля, Флобера, Мопассана, він надавав значної уваги формальній довершеності художнього твору, постійно працював над пошуком нових виражальних засобів у мистецтві. Відточеність структурно-композиційних компонентів драматургічного твору митець поєднував зі значним психоло­гічним навантаженням художньої дії.

М.Куліш не поділяв модну в українській літературі 20-их років XX століття відмову від психологізму й психологізації. У його творчій постаті вдало синтезувалися досягнення національної художньої естетики й західної психологічної та формотворчої культури.

Масштаб таланту Миколи Куліша був зрозумілим багатьом митцям з того кола, у якому жив і спілкувався драматург. Про Куліша як про одного з найблискучіших сучасних письменників України говорили М.Хвильовий, Ю.Яновський, В.Сосюра, І.Дніпровський.

Часто й емоційно непересічність драматургічного методу М.Куліша на засіданнях режисерського штабу "Березоля", реперткому, в публічних виступах доводив Лесь Курбас. Він вважав М.Куліша провідним українським драматургом, підкреслював, що до його п'єс треба ставитись як до творів визначного митця. Особливо високо керівник "Березоля" оцінював "Народного Малахія". Курбас неодноразово відзначав, що створення такої п'єси під силу тільки геніальному драматургові, а образ Малахія Стаканчика зараховував до категорії "вічних" образів (Н.Кузякіна).

Микола Куліш уважно стежив за орієнтирами, тенденціями української художньої літератури. Він поціновував у літературі "титанічність поривань", насиченість "великою проблематикою", що, на його думку, є свідченням активних емоційно-інтелектуальних процесів у художній свідомості суспільства. Без "титанічних поривань" література, за його висновками, перестає бути мистецтвом, втрачає художні функції та особливості.

Куліша бентежило, що українська література другої половини 20-х років "зійшла на вузенькі, розраховані тільки на сьогоднішній день, теми", що вона "продукує літературні твори в масштабі одного дня" (3 , 460). Він ставив перед художньою творчістю потужні духовні та інтелектуальні завдання й виміряв її високими мірками.

Розмірковуючи над шляхами піднесення українського мистецтва, М.Куліш порушував питання про роль критики у цьому процесі. Він наполегливо висловлював ідею тактовного, обережного ставлення до письменницьких пошуків, до творчості взагалі. Куліш неодноразово наголошував на тому, що талант треба плекати, підтримувати, давати змогу йому друкуватися, виставлятися, обговорюватися, що мета літературної критики - сприяти художньому зростанню митця, поважно вказуючи йому на недоліки й слабкі місця творчості.

Драматург виступав проти, як він казав, "жорстокої", "невгамовної" критики, убачаючи в ній неабияку деконструктивну силу. Його турбував і недиференційований підхід до художніх явищ та подій. М.Куліш зазначав, що "навіть перші драматичні спроби зазнають такої... критики, таких ударів зазнають вони.., що ці перші паростки, як під ударом суховію, в'януть і прикипають знов до землі" (3, 460 - 461).

Він тримався позиції, що критика - це аналіз, удоскона­лення й спрямування художнього таланту. Негативною тенденцією він вважав те, що вона перетворюється на нищення митця та його індивідуальності. "Будувати, вирощувати драматургічну культуру - це не значить бити її. Можна їй перебити требта", - афористично-образним узагальненням підсумовував він свої спостереження щодо функцій української критики в літературному русі кінця 20-х років XX століття (3 ,461).

Микола Куліш уважав аномалією те, що критика виявлялася спрямованою проти художньо-образного процесу, проти письменників, проти мистецтва. У статтях, промовах, листах драматурга містяться численні фрагменти літературно-критичного аналізу, і вони відрізняються глибокою естетичною культурою Куліша в оцінках мистецьких творів, течій, явищ.

М.Куліш здійснив величезний, досі повністю ще не оцінений внесок у розвиток теорії та практики драматургії. Він реформував саму драматургічну форму - композицію, архі­тектуру твору, надавши їй гнучкості, ємності, динамізму. Він наповнив драматичний твір багатствами слова, музики, контрастів, ритму, узагальнень, кольорів, метафор, алегорій, асоціацій, надтексту. Драматург майстерно використовував художній потенціал символів, символічного мислення, що виводило його п'єси на рівень філософського осмислення Людини й Буття.

Куліш був митцем, який постійно прагнув новини в творчості - нових художніх засобів, прийомів, рішень; несподіваних думок, образів, конфліктів; нової, до нього ще не відкритої якості драматургічного світобачення. Він шукав – і знаходив нові напрямки розвитку мистецтва, літератури, драматургії, що потім ураховувалися іншими письменниками, художниками наступних поколінь. Куліш-драматург жив категоріями майбутнього художнього Часу. А це - привілей митців світового рівня.

...Багатьма дорогами пройшов Микола Гурович Куліш -дорогами навчання, таврійського степу й України, дорогами війн, самовіддачі, духовного піднесення, дорогами творчості, відкриття, переслідувань. За недовге життя йому довелося пережити ледь не все, що тільки може випасти на долю людини. І на всіх дорогах, в усіх життєвих випробуваннях він залишався яскравою постаттю, що прагне справедливості, краси і добра.

Література

1. Кузякіна Н.Б. П'єси Миколи Куліша: Літ. і сценіч. історія. -К., 1970.

2. Куліш Ант. Спогади про Миколу Куліша// Куліш М.Г. Твори: В 2 т. - К., 1990. - Т.2. - С.695 - 753.

3. Куліш М.Г. Твори: В 2 т. - К., 1990. - Т.2.

4. Первнй Всесоюзний сьезд советских писателей: Стеногра-фический отчет: Репринтное воспроизведение издания 1934 года. -М., 1990.

5. Смолич Ю. К. Розповідь про неспокій: - К.;1968.

Характеристики

Список файлов сочинения