78083 (638679), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Це - цикл документально-психологічних нарисів про складні й драматичні проблеми сільської школи на півдні України. Перша частина "По весям й селам" має підзаголовок "Из записной книжки 1921 года", друга- підзаголовок "Из записной книжки 1922 года". У циклі нарисів М.Куліш з елементами художньої оповіді, публіцистичних міркувань, документалізованих спостережень розповів про наступ голоду в Тавріїта силу життя й людського духу, що протистояли цьому наступу.
Нариси й подорожні малюнки "По весям й селам" засновані на різноаспектних і різнорівневих контрастах -прийомі, що його Куліш невдовзі активно використовуватиме в драматургії. У нарисі "В немецких колониях" митець-педагог постійно актуалізовує контрастні факти й реалії. Він пише:
"Я проезжаю через немецкие колонии. Недавно еще богатые й хозяйственно крепкие, цементированние неметким трудолюбием, обильные всеми благами чернозема, они теперь выглядят иначе. Во всем видно запустение, уныние, упадок...
Школы в безнадёжном состоянии, занятия идут с перебоями, детская аудитория редеет с каждым днем. Пробовал говорить с двумя учителями о перспективах, но, кроме тоски, ничего не получилось. Немецкого учителя, спаянного с обществом кровно, материально й духовно, в зтом году ожидает голод й одиночество в борьбе за своё существование...
И тем более становится больно и обидно, когда слышишь, что в зтих колониях, махнувших безнадежно на свои школи, две недели уже шатается халтурная группа подозрительных артистов, ставит пьесьі из цикла миниатюр, стяжает славу балетньши номерами й собирает плату "натурой".
Полный успех, полные сборы!" (З, 373 - 374).
Завершуючи розповідь про антитетичні ситуації, з якими він стикався, М.Куліш у нарисі-розділі "В немецких колониях" вивершує свої спостереження таким характерним узагальненням: "Балет, театр миниатюр, антрепренер с тросточкой, умирающие школы, голодные люди, везущие в степи повозку, -ну разве зто не контрасти, о которых нужно писать, говорить й сигнализировать во все концы советской земли" ( 3 , 374) .
У документально-нарисовій повісті "'По весям й селам'" чимало колоритних сцен, парадоксальних епізодів, характеро-графічних реплік. Це все часто подасться малюнком, пракгично без коментаря, майже без будь-якої логічної чи дидактично-публіцистичної інтерпретації. Такі сцени, епізоди, репліки стали прообразом колоритної ситуаційності, парадоксальної сюжетики, стислої та виразної діалогізації, що особливо майстерно втілилися в Кулішевих драматичних творах.
Нарис "В детском доме" відкривається яскравим як у прозовому, так і в драматургічному планах фрагментом, просякнутому синтезом інтонацій гіркого суму та самоіронії:
"Меня везут: лошадь, мальчик й два колеса. Я сижу на перекладинке и держусь за мальчика. Ноги мерзнут: ночью бьш первьш мороз. По дороге трупы павших от бескормицн лошадей. Голод близится.
- Ты грамотний? - спрашиваю мальчика.
- Ні.
- А почему в школу не ходить?
- Хай вона згорить... Ніколи, - отвечает мальчик, крутит цигарку и раскуривает ее с видом серьезного й взрослого человека. Этот мальчик выглядит куда серьезнее, чем наши школы, - философствую я на двух колесах й прикуриваю у мальчика папиросу" (3,369).
Мандруючи степами й селами Таврії, Куліш зустрічається з різними людьми, конфліктами, ситуаціями. У його творчій уяві поступово складається задум майбутньої драми "97". Він робить перші ескізи до неї. Однак його ім'я як літератора ще нікому не відоме.
Наприкінці 1922 року Куліш одержав підвищення по службі й перебирається до Одеси. На новому місці - турбот з ранку до ночі. У системі губернської освіти, де він працює інспектором шкіл, безліч проблем, засідань, термінових завдань. У листі до І.Дніпровського від 23 жовтня 1923 року Куліш повідомляє, що "немає хвилинки присісти" (3, 490), а в листі до нього ж від 9 червня 1924 року ділиться спостереженнями про свій стан: "Стомився я. Хитаюсь, тіні немає" (3, 492).
І все ж таки М. Куліш викроює нічні години, щоб писати. Портрет Миколи Куліша одеського періоду виразно й з гумором намалював Юрій Смолич у мемуарно-портретному дослідженні "Розповідь про неспокій". Характерним є той композиційний нюанс, що, розповідаючи про специфіку українського літературно-мистецького процесу 20-30-х років XX століття та аналізуючи її, мемуарист змалював у виокремлених розділах портрети семи письменників, митців. Розділ "Куліш" розташований у книжці другим, після портету-спогадів про одного з провідних організаторів національного художнього руху В.Блакитного.
Описуючи свою зустріч з Миколою Кулішем, що сталася в 1924 році, Ю.Смолич згадував, що Куліш, про якого вже починали говорити як про "молодого драматурга", "виявився, проте, не таким вже й молодим - мав добрі вуса і виглядав за тридцять років. Зодягнутий був у довгу білу сорочку, підперезану тонким очкуром, та галіфе хакі у стоптані чоботи. Професією - вчитель.
- Куліш, - рекомендувався він. - Микола, - додав по короткій паузі і якось хмикнув собі у вуса, - щоб, бува, не сплутали з Паньком Кулішем: той давно вмер, а я ще живий, той був з панків, а я -з мужиків, той був письменник, а я тільки так собі... маракаю...
Видно було, що він ніяковіє і, як усі соромливі люди, гнівається на себе самого за свою сором'язливість, а щоб її якось заховати, - костричиться" (5,51).
Перебування в Одесі внесло у літературний розвиток М.Куліша нові якості та нюанси. Він стає членом письменницької спілки "Гарт", відвідує засідання її художньо-літературної студії, стежить за мистецькою динамікою в Україні. Саме в Одесі, незважаючи на величезну зайнятість, Куліш закінчує п'єсу "97" і з маловідомого літератора стає знаменитим драматургом. Про нього пишуть провідні митці, літературознавці, журнали, газети. Про нього говорять на творчих вечорах і в державних колах. До нього звертаються режисери, театри, актори.
Кілька місяців, з кінця квітня до другої половини серпня 1925 року (окрім перерви-відпустки, що припала на першу половину літа і пройшла переважно в Одесі, у творчій роботі), М.Куліш працює в Зінов'євську (теперішньому Кіровограді), де редагує газету "Червоний шлях". Кропітку й виснажливу газетярську справу він виконував сумлінно, зосередивши зусилля на поліпшенні якості матеріалів, робкорівських та сількорівських дописів, підвищенні українськомовного рівня газети.
У листі до І.Дніпровського 12 травня 1925 року він відзначав: "А налагодити газету трудно" ( 3, 534). Сам Куліш писав для "Червоного шляху" передові. Журналістська справа забирала в нього практично увесь час, на драматичну творчість не залишалося ані годин, ані сил. Драматург відчував, що газетярська діяльність не реалізує його творчого потенціалу, не сприяє втіленню його художніх намірів, планів. Висловлюючи своє бачення стосунків між журналістикою та літературною творчістю, він зазначає:
"Казав я, що газета губить письменника - і це правда. На досвіді тепер бачу (чи як - за досвідом бачу).
Ані одної сторінки я не написав за цей час" ( 3, 534).
У Зінов'євську М.Куліш наполегливо шукає можливості для продовження своєї письменницької праці.
Феноменальний успіх драми ''97", що була поставлена у Харкові восени 1924 року, широка резонансність Кулішевого імені, художні надії, що покладаються на нього, активно сприяють тому, що керівництво "Гарту" ставить питання про переїзд Миколи Куліша до столиці України.
Наприкінці літа 1925 року драматург переїжджає до Харкова.
Олешки, Одеса, Харків - така географія становлення літературного таланту М. Г. Куліша. Харкову в цьому ланцюжку належить найзначніша роль.
У столиці Куліш потрапив до центру духовно-творчого буття.
Видатне письменницьке оточення - М.Хвильовий, Остап Вишня, В.Сосюра, Ю.Яновський, П.Тичина, І. Дніпровський, Г.Епік, дружні й творчі контакти з якими збагачували його художній світогляд. Літературні читання, зустрічі, бесіди. Безпосереднє знайомство з представниками різноманітних мистецьких й художніх напрямків, течій. Плідна багаторічна співпраця з трупою театру "Березіль" та його режисером-концептуалістом Лесем Курбасом. Пошук своєї мистецької позиції, власної художньої індивідуальності, полеміка з лідерами інших літературних орієнтацій, напружене дослідження життєвих явищ і тенденцій. Активізація драматургічної діяльності й створення низки різножанрових п'єс, серед яких психологічна "Зона", химерно-трагедійний "Народний Малахій", мовно-віртуозний "Мина Мазайло", лірико-симфонічна "Патетична соната", композиційно-експериментальний і гострофілософський "Вічний бунт".
Ім'я та постать Миколи Куліша швидко набирають ваги. Він стає однією з центральних постатей літературно-художнього процесу в Україні та безумовно головною постаттю в українській драматургії 20-х- початку 30-х років. Його п'єси ставляться театрами різних стилів та уподобань. Навколо його творів спалахують дискусії - завзяті, емоційні, різкі. Його персонажі виходять за межі суто літературних образів й осмислюються найбільш проникливими сучасниками як символи доби українського Ренесансу.
Навколо М. Куліша групуються письменники. Вони поціновують у ньому самобутність думки, свіжість погляду на оточуючі процеси, вміння відстоювати власні переконання. Вони визнають у ньому одного з найталановитіших, найяскравіших українських письменників. Куліша обирають другим президентом письменницької спілки ВАПЛІТЕ - чи не найпотужнішої літературної організації у Європі 20-х років XX століття. Він входить до складу редколегії провідного літературного часопису України "Червоний шлях", друкується в альманасі "Літературний ярмарок", пише концептуальну полемічну статтю "Критика чи прокурорськй допит?", де обстоює право митця на самобутність і внутрішню незалежність, зустрічається зі своїми читачами й глядачами.
У харківський період драматичний талант Миколи Куліша досяг свого апогею. В цей час його знала вся Україна. Він створює п'єси "'Народний Малахій", "Патетична соната", "Маклена Граса", що стали новим словом не тільки в українській драматургії, а й у художньому мисленні європейських
літератур.
На межі 20 - 30-их років для М. Куліша настають важкі, трагічні часи. Його твори, більшість з яких користувалися неабиякою популярністю, зазнають як політичної, так й естетичної критики. Його ім'я роблять символом негативних тенденцій в українській літературі. Куліша починають звинувачувати у скептичному тлумаченні сучасності. Драматургові закидають, що його п'єси сповнені ідеологічних вад, що вони зводять наклеп на радянську дійсність.
Нові твори драматурга викликають виключно різкі, недоброзичливі рецензії та відгуки. Після прем'єри драми "Маклена Граса" й різкого несприйняття вистави офіційною критикою у листі до О.Корнєєвої-Маслової митець передає атмосферу, що склалася навколо нього і Курбаса, який поставив
п'єсу в "Березолі":
"На все я ждав, всього сподівався, але такого, признаться, не ждав. П'єсу кваліфіковано як антихудожню, фальшиву, нікчемну, авторові нашито проповідь індивідуального терору, режисерові ціла низка обвинувачень за те, що він взяв цю п'єсу, - словом, сказано все те, про що не було сказано в попередніх перемовах з автором і режисером в реперткомі" (3, 643). Він різко й відверто формулює висновок: "Я розумію це так, що взято курс на знищення мене як художника" (3, 643).
Внутрішня драма Миколи Куліша позначилася й на посиленні критичних, опозиційних настроїв. У цей період драматург гостро відчуває невідповідність офіційної ідеології, І яка стверджувала й популяризувала тезу "подальшого розквіту України", реальному стану українського життя. Щоб самому побачити, що ж відбувається з людьми й суспільством, 1933
року він вирушає з Харкова додому, на Херсонщину.
Враження у нього були не просто гнітючими - вони були немислимо важкими. Ант.Куліш писала про нього: "...Поки добрався до рідного села, мало не захворів. Через два тижні повернувся до Харкова і був такий сумний та пригнічений, що я налякалася" (2, 738). І далі вона змальовує психологічний стан М.Куліша після подорожі.
" - Може, що трапилося в дорозі? Ти хворий?
Але він відповів мені:
-... Якби ти знала, якби бачила, що робиться по селах -це жах! Це страшний жах! Уяви собі - по дорогах лежать пухлі й мертві люди, по селах тихо, люди не ходять, бо не мають уже сил рухатися. Біля матері лежать мертві діти, а вона сама впала через поріг і конає. Навіть псів по селах не стало. І ця Україна цвіте, збіжжя красується по полях? Таж нема кому його сіяти і збирати! Багатюща країна, земля- як золото, трудолюбивий і здібний народ, що з ним зробили?!
Микола плакав, стогнав і захворів. Коли він зривався і кричав, я його заспокоювала, а він відповідав мені:
- Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!" (2, 738).
Проти драматурга спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з революційних позицій драми "97" Куліш перейшов на ворожі засади п'єс "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната". Вона призвела до того, що на першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (17 серпня- 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного драматурга.
19 серпня на ранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури, розвиваючи тезу, що "в галузі драматургії у нас особливо була загострена класова боротьба, боротьба двох антагоністичних тенденцій" (4, 46), схарактеризував М.Куліша як митця, що є представником "виявів націоналізму" в драматургії, та як художника, "більшість п'єс якого є відверто націоналістичними і ворожими нам" (4, 46) і зазначив, що "на них базувалася робота театру "Березіль", коли ним керував Курбас" (4, 46).
Це вже було схоже на вирок. У грудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського. Додому він не повернувся...
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
