70407 (630584), страница 32
Текст из файла (страница 32)
Мистецтво завжди відображає у своїх творах певний конкретний історичний тип людини і певний рівень оволодіння нею предметами та явищами культури. Водночас йому властиво ставити такі проблеми буття людини, які важливі для всіх культурно-історичних епох. Тому можна стверджувати, що в творах мистецтва в художньо-узагальненій, чуттєво-конкретній формі втілено історичний шлях складного процесу формування суспільної самосвідомості людини.
Якщо аналізувати історичний розвиток мистецтва крізь призму співвідношення художньої картини світу та художньої концепції людини, то виявляється, що художній концепції особистості кожної історичної епохи відповідала певна художня картина світу і навпаки.
Так, космополітичній художній картині світу античного та ренесансного мистецтва відповідає антропоцентрична за своїм змістом художня концепція людини. Відмінність між античною та ренесансною художньою концепцією людини полягає в тому, що людину в мистецтві епохи Відродження зображували не просто як центр Всесвіту; її художньо трактують передусім як особистість. Релігіозно-теоцентрична художня картина світу періоду середньовіччя породжує антигуманістичну концепцію особистості, згідно з якою людину вважають «пісчинкою Всесвіту».
Реалістичній картині світу ХVІІ-ХІХ століть відповідає антропоцентристсько-гуманістична концепція людини. Натуралізм, наприклад, не зробив істотного внеску у збагачення художньої картини світу, відтак і художньої концепції людини. В творах цього напрямку світ зображується як аморфне, позбавлене динаміки утворення, а людина інтерпретується не як особистість, а як біологічна, хоча й естетично досконала, істота. В мистецтві, що ґрунтується на філософсько-світоглядній концепції екзистенціалізму, світ зображується як такий, що чужий людині, а вона самотньою у ньому.
У сучасних умовах, коли параметри світу людини предметно розширилися до космічних масштабів, завданням мистецтва стає збереження та посилення (в доступних формах) художньо-естетичної свідомості і способу духовно-практичного освоєння дійсності, особистісного, індивідуального начала в людині. Збереження гуманістичного мікрокосмосу людини об’єднує реалістичну художню картину світу та гуманістичну художню концепцію людини.
42.Види мистецтва, жанри та історичні типи
Художественно-творческая деятельность человека развёртывается в многообразных формах, которые называют видами Искусства, родами Искусства, жанрами Искусства. Обилие и разнообразие этих форм могут показаться хаотическим нагромождением, в действительности же они являются закономерно организованной (вернее - закономерно исторически самоорганизовавшейся) системой видовых, родовых, жанровых форм. Так, эстетическая теория установила, что в зависимости от материальных средств, с помощью которых конструируются художественные произведения, объективно возникают три группы видов Искусства: 1) пространственные, или пластические (живопись, скульптура, графика, художественная фотография, архитектура, декоративно-прикладное Искусство и дизайн), т. е. такие, которые развёртывают свои образы в пространстве; 2) временные (словесные и музыкальные), т. е. такие, где образы строятся во времени, а не в реальном пространстве; 3) пространственно-временные (танец; актёрское Искусство и все базирующиеся на нём синтетическое Искусство - театр, киноискусство, телеискусство, эстрадно-цирковое Искусство и т. д.), т. е. такие, образы которых обладают одновременно протяжённостью и длительностью, телесностью и динамизмом. С другой стороны, в каждой из этих трёх групп Искусства художественно-творческая деятельность может пользоваться: 1) знаками изобразительного типа, т. е. предполагающими сходство образов с чувственно воспринимаемой реальностью (живопись, скульптура, графика - так называемые изобразительные Искусства; литература, актёрское Искусство); 2) знаками неизобразительного типа, т. е. не допускающими узнавания в образах каких бы то ни было реальных предметов, явлений, действий и обращенных непосредственно к ассоциативным механизмам восприятия (архитектурно-прикладные Искусства, музыка и танец); 3) знаками смешанного, изобразительно-неизобразительного характера, свойственными синтетическим формам творчества (синтезу архитектуры или декоративно-прикладного Искусства с Искусством изобразительными; словесно-музыкальному - песенному и актёрско-танцевальному - пантомимическому синтезу). Каждый вид Искусства непосредственно характеризуется способом материального бытия его произведений и применяемым типом образных знаков. В этих пределах все виды Искусства имеют разновидности, определяющиеся особенностями того или иного материала и вытекающим отсюда своеобразием художественного языка. Так, разновидностями словесного Искусства являются устное творчество и письменная литература; разновидностями музыки - вокальная и разные типы инструментальной музыки; разновидностями сценического Искусства - драматический, музыкальный, кукольный, теневой театр, а также эстрада и цирк; разновидностями танца - бытовой танец, классический, акробатический, гимнастический, танец на льду и т. д. С другой стороны, каждый вид Искусства имеет родовое и жанровое деления. Критерии этих делений определяются в науке об Искусстве по-разному, но очевидно само наличие таких родов литературы, как эпос, лирика, драма, таких родов изобразительного Искусства, как станковый, монументально-декоративный, миниатюрный, таких жанров живописи, как портрет, пейзаж, натюрморт и т. д., или же таких жанров сценического Искусства, как трагедия, драма, комедия, водевиль и др. Таким образом, Искусство, взятое в целом, есть исторически сложившаяся система различных конкретных способов художественного освоения мира, каждый из которых обладает чертами, общими для всех и индивидуально-своеобразными.
Искусство зародилось в глубокой древности, в каменном веке. Для первобытного человека первоначальные формы художественной деятельности - создание мифов, песен, танцев, изображение зверей на стенах пещер, украшение орудий труда, оружия, одежды, самого человеческого тела - имели огромное значение, так как способствовали сплочению коллективов людей, развивали их духовно, помогали им осознавать их социальную природу, их отличие от животных, т. е. служили великому историческому делу очеловечения человека. На этой исходной фазе развития Искусства не было ещё самостоятельной формой деятельности, так как всё духовное производство было здесь "непосредственно вплетено" в производство материальное (см. К. Маркс и Ф. Энгельс, там же, т. 3, с. 24), а различные сферы духовной культуры ещё не отделились друг от друга. Соответственно в эту эпоху Искусства неотделимо от практической деятельности, от религии, от игры и других форм общения людей, оно всё имеет "прикладной" характер. С дальнейшим развитием культуры Искусства постепенно обособлялось в специфическую область деятельности - в "...художественное производство как таковое" (Маркс К., там же, т. 12, с. 736), однако целый ряд отраслей художественной деятельности долгое время оставался в подчинении у религии, а некоторые сохраняют и поныне свою неразрывную связь с различными видами утилитарной деятельности - технической (архитектура, декоративно-прикладное Искусство, дизайн), журналистско-коммуникативной (художественный очерк, публицистика), агитационно-пропагандистской (ораторское Искусство, плакат, Искусство рекламы, оформительское Искусство), спортивной (художественная гимнастика, фигурное катание на коньках) и т. д. Во всех этих случаях Искусство придаёт практической деятельности, с которой оно слито воедино, способность оказывать на человека эмоционально-психологическое воздействие. Однако и в тех своих формах, которые возникли при обособлении Искусства в самостоятельную сферу деятельности, оно оставалось общественным явлением по содержанию, по функционированию, по законам своего развития.
Реальная жизнь Искусство протекает всегда в той или иной системе художественной культуры. Историческое развитие Искусства отражает воздействие сложного сочетания внешних импульсов - от эволюции материального производства, экономии, строя общества и техники до эволюции общественного сознания - в его идеологических и самых тонких социально-психологических проявлениях. Вместе с тем художественное развитие человечества обладает и относительной самостоятельностью, противоречиво взаимодействующей с его социальной детерминированностью. Результатом этого взаимодействия является подчинение историко-художественного процесса смене и борьбе различных творческих методов, каждый из которых выражает особый поворот многогранной структуры Искусства, выдвигающей на первый план то одну, то другую грань. Так, все реалистические методы стремились прежде всего к постижению реальности, тогда как классицизм, например, главную роль Искусства видел в изображении идеального мира, который непосредственно представлял бы утверждаемую систему ценностей. Как бы, однако, ни сопрягались в творческом методе основные грани художественной структуры, он всегда характеризует прежде всего содержательную сторону творчества, преломление жизненной реальности через призму миросозерцания художника, а затем способ воплощения этого содержания в форме, т. е. особенности стиля. Процесс художественного развития человечества развёртывается, таким образом, в "двухмерном пространстве", одна из координат которого обозначается понятием метода, а другая - понятием стиля.
43. Призначення та функції політичної культури
Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. Її виникнення пов’язане з поділом суспільства на класи та з виникненням держави.
Політична система є складною, взаємозалежною, розгалуженою сукупністю різних політичних інститутів, соціально-політичних спільнот, форм взаємодій та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада. Водночас це стійка форма людських відносин, за допомогою якої приймаються й запроваджуються в життя владні рішення для даного суспільства й поширюються на всіх його членів. Вона взаємодіє з іншими підсистемами: економічною, соціальною, духовною, правовою тощо. Політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей – політикою.
Політика – це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволення своїх потреб з допомогою різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства засобами влади. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада політичних лідерств, засобів масової інформації. Головною у політичній владі є влада державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється соціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також в життя та застосування у разі необхідності, засобів примусу.
Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в сфері управління.
Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є: політичні інститути й політичні організації, політичні відносини між класами, між державою і особою стосовно влади, політичні і правові норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична культура.
До політичних інститутів і політичних організацій відносяться, насамперед, держава та її установи, партії, суспільно-політичні рухи, громадські організації, засоби масової інформації.
Політичні відносини у суспільстві характеризують відносини між класами, соціальними групами, націями, політичними інститутами, між державою і особою в зв’язку з виробленням і реалізацією політики. Тому вони виступають важливою умовою здійснення соціальних інтересів і реалізуються в системі суспільних відносин, визначають ступінь участі суб’єктів політики в здійсненні управління політичною та державною владою.
Політичні відносини – це завжди відносини з приводу захоплення, утримання та використання державної влади в інтересах певних політичних сил. В них концентруються політичні інтереси головних суб’єктів політики.
Політичні принципи і правові норми формують поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Вони закріплюються в Конституції (Основному Законі) держави, в основних законодавчих актах, які регулюють політичні відносини різних суб’єктів політичної системи. Політичні норми характеризують політичний режим, форми державного управління, сукупність загальнообов’язкових правил поведінки.
Держава забезпечує виконання правових норм засобами державного впливу через адміністративне, цивільне і кримінальне право.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
